Мистецькі проекти світового рівня можуть зробити для України те, що не під силу дипломатам – створити атмосферу співпереживання, розуміння не лише розумом, але і серцем, донести правду, глибшу, ніж та, яку можуть вмістити газети і телебачення, але мистецтво і державна політика продовжують існувати у «паралельних світах», констатує відомий український режисер і творець багатьох культурних проектів Влад Троїцький. Його проект «ДахаБраха» не лише відомий по цілому світу, його вважають за честь запросити на найвідоміші музичні майданчики, і навіть нобелівський лауреат з економіки та колумніст New York Times Пол Круґман із гордістю згадав про своє українське коріння, почувши їхню музику. Днями Влад Троїцький і його «ДахаБраха» побували у Празі на міжнародному театральному фестивалі, присвяченому спадщині колишнього чеського президента, дисидента та драматурга Вацлава Гавела.
– Чи Ви відчуваєте якусь спорідненість з ідеями Вацлава Гавела, який говорив про «силу безсилих», про «життя у правді»?
– Безумовно, бо коли нас запитують, чи ми займаємося політикою, я кажу, що тією політикою, яку нам презентує світ, тобто політикою війни, ми не займаємося. Тому що, як тільки ти переводиш дискурс у розмову «сам дурак», або, хто гірший, то тоді, звичайно, перемагають «біси». А коли ти будуєш свій дискурс на творенні, на відкритому серці, на любові, тоді ти вибудовуєш світ, а не руйнуєш.
Коли дивишся новини, всі новини про те, що «все пропало», світ, судячи з новин, є в катастрофічному стані, «завтра буде гірше». І насправді, як це не дивно, це грає на руку найбільш реакційним політикам
Я єдине не згодний, що це є політика «безсилих», чи слабких, бо для цього якраз потрібно мати і волю, і силу. Бо коли дивишся новини, будь-які новини, всі новини, звичайно, про те, що «все пропало», світ, судячи з новин, є в катастрофічному стані, «завтра буде гірше». І насправді, як це не дивно, це грає на руку найбільш реакційним політикам. Тому що людина починає капсулюватися у своєму страху, в неї виникає відчуття, що вона не може жити у світі, який валиться у безодню. І тому раніше захистом від цього була віра, церква, релігія, але вони зараз уже не відіграють тієї ролі. А людина боїться бути сам на сам із цією апокаліптичною картиною світу, і вона намагається знайти того, хто візьме на себе відповідальність за її життя.
– Яку роль тут виконує театр?
– Культура, і театр зокрема, можуть відігравати цю функцію формування нового світоглядного стрижню, через який можна вибудовувати діалог зі свідомістю. Якщо релігія цю функцію не може виконувати, то її може виконувати якраз культура.
– Як Вам вдалося створити такі успішні проекти, як «ДахаБраха», як «Дах Дотерс» в ситуації, коли Ви не мали ані особливих ресурсів, ані державної підтримки, існували у такому «паралельному світі»?
– Я і зараз існую в «паралельному світі», в ньому стаєш і більш винахідливим, і чеснішим стосовно світу.
Є режисери, які знають відразу, що вони хочуть, і вони намагаються запропонувати акторам якусь певну форму, в яку виконавці мають вписатися, але я працюю принципово інакше – я приїжджаю і кажу: «Давайте разом відправимося у подорож». І цей наївний, здавалося б, утопічний заклик відкриває серця, і люди приймають цей продукт. Тому це не мої продукти, це наші продукти – і «Дахабараха», і «Дах Дотерс», і зараз ми маємо оперний проект дуже успішний, кінематичний театр, «Гоголь-фест», це – наші, командні проекти. Я, можливо, даю якийсь перший імпульс, але це роблять люди, живі люди.
– Гурт «ДахаБраху» у світі приймають із особливою теплотою, він розповідає про Україну, про її народ, як про людей, що мають багату і багатовікову історію та культуру, і одночасно, вона є модерною, «своєю» у сучасному світі.
Коли я вперше стикнувся з українською пісенною культурою, мене вразила її глибина та невідомість для світу
– У цьому і є особливість. Коли я вперше стикнувся з українською пісенною культурою, мене вразила її глибина та невідомість для світу. Як не парадоксально, перший поліфонічний спів я почув на Корсиці, Корсиканський хорал. І лише потім я почув виступ групи «Древо», найбільш статусної української фольклорної групи, які розпочали відродження цієї фольклорної традиції, я подумав: «Яка глибока культура»! А з іншого боку, я розумів, що коли ти займаєшся відтворенням, репродукцією навіть найбільш якісного народного співу на концертному майданчику, чи в театрі, то це є все одно досить штучний продукт.
Тому моя пропозиція полягала у тому, щоб додати обертони інших культур і філософію мінімалістичної музики: Райх, Найман, Пярт, Мартинов, Сильвестров. І коли це все склалося, а склалося воно в театрі, бо це був не просто музичний проект, це був проект, який виникав на підставі того, що з’являлося спочатку «що сказати», а потім вигадувалося форма, «як сказати». Тому «ДахаБраха», який ми назвали «етно-хаос», у сенсі того, що з нього все народжується, – це коли ти береш енергію всього світу і при цьому спираєшся на енергію рідної землі, яка сконцентрована в українській пісні, – тоді і народжується такий проект.
Він є у відкритості, у самій назві проекту «ДахаБраха» – ти даєш і береш, даєш, щоб потім прийняти ту ж любов і увагу світу.
– Україна стикнулася з тим, що її культуру дуже мало знають, особливо це було відчутно в такі критичні моменти історії, як під час Євромайдану, початку війни на сході, коли потрібно викликати до себе більше уваги і співпереживання, але цього поки що немає, бо вона далі залишається невідомою саме через її культуру.
Художник, митець – це візіонер, це та людина, яка відчуває майбутнє, і в якійсь мірі кодує майбутнє
– Проблема у тому, що в Україні ніхто ніколи серйозно гуманітарною сферою не займався. Тому офіційна культура в Україні закапсулювалася у такому пострадянському феодальному світі. І держава у вигляді Міністерства культури і хорів Верьовки та ансамблю Вірського є сумною репродукцією того, що було зроблено при Радянському Союзі. Нового простору для розвитку нового, для того, щоб бачити майбутнє, немає. А художник, митець – це візіонер, це та людина, яка відчуває майбутнє, і в якійсь мірі кодує майбутнє. І ось таких просторів для модерної культури практично немає.
І тому продукту, який би можна було представити світу – не лише архаїчного, як наприклад народний спів, вони просто не готові. Тобто немає людей, які можуть вести рівний діалог зі світом, зі світовим культурним контекстом. Їх просто ніхто не виховує, немає інституцій, які цим займаються, ні менеджментом, немає навіть інтерфейсу, з ким розмовляти, ні в посольстві, ні в Міністерстві культури, ну взагалі ніде – немає таких людей.
Після Майдану, на щастя, з’явився тренд, що драйвові хлопці і дівчата практично перестали надіятися на державу. Ми самі починаємо рухати і займатися промоушеном України
І власне зараз, після Майдану, на щастя, з’явився тренд, що люди все менше і менше, особливо «молодий пасіонарій» – такі драйвові хлопці і дівчата, вони всі практично перестали надіятися на державу як на щось.
Ми самі починаємо рухати і займатися промоушеном України, за допомогою того, що виступаємо з концертами, із спектаклями.
Ми займаємося саме культурною дипломатією – показати, що Україна може представити з відчуттям власної гідності
Власне, ми займаємося саме культурною дипломатією – показати, що Україна може представити з відчуттям власної гідності, якісний музичний, театральний, візуальний, будь-який проект. І найголовніше – ми можемо цілком нормально і без якогось рабського приниження, без комплексу меншовартості розмовляти зі світом.
– Ці пошуки відбуваються в різних напрямках і зараз відбувся фестиваль в Латвії – Made in Ukraine, який залишив дуже змішані почуття після себе, тому що було представлено, з одного боку, те найкраще, що створила українська поп-культура, Jamala, наприклад, і одночасно були дівчата в кокошниках, які представляли, важко сказати яку культуру…
– Я думаю, просто, що цим займалося Міністерство культури…
У нас багато запрошень. Ми багато працюємо, в європейських, і не лише, столицях
На щастя, у нас багато запрошень. Ми багато працюємо, в європейських, і не лише, столицях. І нас запрошують не українські інституції, а їхні: фестивалі чи просто пропонують якісь тури. І я пропоную нашим посольствам скористатися. Якщо вже ми тут є, візьміть зробіть навколо цього ще невеликий інтелектуальний мітинг, зустрічі, побудуйте контекст на тлі успішного культурного проекту – не для діаспори, а для базового населення, причому хорошого істеблішменту, культурного. І виступайте на цьому тлі, і тоді і у вас в діалозі з’являється позиція впевненої сильної, людини, а не такої, що просить.
Може, колись розродиться наш МЗС. Вони вже створили відділ культурної дипломатії, але спеціалістів немає
От був у нас нещодавно проект у Відні, на Wiener Festwochen – це топовий фестиваль німецькомовного світу. Але не встигли. До цього був Париж, до цього був Лондон, зараз знову буде Париж, от зараз Прага… Може, колись розродиться наш МЗС. Вони вже створили відділ культурної дипломатії, але спеціалістів немає.
Колись був анекдотичний випадок, правда це було десь 4 роки тому. Мене запросили прочитати лекцію для культурних аташе наших дипломатичних представництв. Це називається Інститут підвищення кваліфікації працівників МЗС. Я кажу: «Прекрасні мої любі друзі, – сидить сто якихось різних людей, хлопців і дівчат. – Чи знаєте ви, в тих країнах, куди ви їдете, або збираєтесь поїхати, хто там є провідний режисер, художник, куратор, письменник, кінорежисер тощо?!» Вони кажуть: «Ні, нам ніхто не казав». Я кажу: «Прекрасно, а чи знаєте, хто у нас в Україні є найкращими культурними, цікавими для світу художниками і тому подібне?!» Вони кажуть: «Ні, нам цього ніхто не казав. Я кажу: вибачте, а між ким і ким ви збираєтеся комунікувати? Ви ж є інтерфейсом. Ви ж є ланка, яка організовує цей зв’язок, а ви не знаєте ні тих, ні інших. Між ким? Між ніким і ніким?»
І насправді ця їхня пасивність, інфантильність така, що хтось їм щось приготує. Це, на жаль, пов’язане із всією державною структурою в Україні.
– Зараз на вашому фестивалі, який щойно відбувся, «ГогольFest», було представлено також багато іноземних авторів і колективів. Але цього разу було менше, якщо взагалі були, представники Росії, хоч раніше вони були активно представлені на вашому фестивалі.
– Зрозуміло, що з Росією зараз не все так просто. Зрозуміло, що, звісно, наші друзі залишились, це «Театр.doc», той же Серебряніков, є якісь компанії – той же Di Capo, який буде тут. Але їхня територія в Росії зараз звужується, як «шагренева шкіра», і тому, безперечно, зона діалогу все складніша і складніша. Бо все одно для цього потрібні якісь ресурси, щоб їх привозити. Якщо раніше російські проекти могли дозволити собі приїхати за власний рахунок, то зараз незалежні, опозиційні проекти не можуть, в них немає грошей. І в них повністю обрізається фінансування. Той же «Театр.doc» відомий, той же Центр Мейєрхольда, ті, що цікавіші, – звісно їх запросити стає складніше.
– Попри всі політичні проблеми, що зараз є в Україні, Україну вже зараз бачать політичним лідером регіону. Як щодо культурного лідерства, чи може вона на нього претендувати?
Починається помітний рух в кіно – з’явилася ціла плеяда молодих режисерів, ухвалений новий закон про кіно, який покращить цей процес
– Україна може, тому що дійсно є дуже багато талановитих людей, але для того, щоби це з маніловщини, з якогось такого утопізму перейшло в щось реальне, треба створювати «місця сили», де можуть створюватися нові модернові проекти. Зараз починається якийсь помітний рух в кіно – з’явилася ціла плеяда молодих режисерів, ухвалений новий закон про кіно, який, я думаю, ще покращить цей процес.
Є багато молодих авторів у літературі, поезії, почав відроджуватись театр, але фізичних просторів, де може бути проявлено та пред’явлено світові і всередині Україні, практично немає. Хоча я сподіваюсь, що те, ми зараз зробили на «Платформі» – нова локація «ГогольFest», можливо, це буде одна із таких платформ.
