Кельнери з інвалідністю. Головне – не гроші

Остап Яриш, Петро Ткачишин

У ресторані Trattoria de Gli Amici в центрі Рима ввечері завжди людно. Веселий гомін, як і аромат свіжоспеченої лазаньї, чути ще здалеку. І це була б одна із сотень тисяч типових італійських тратторій, якби не деяка особливість: весь персонал тут – люди з інвалідністю.

Найкраща робота

«Вчора в мене нарешті закінчилася відпустка, і я безмежно радий! Не міг дочекатись цього дня», – говорить Дієго, очі якого світяться від щастя.

– Тобто на роботі краще, ніж у відпустці?

«Звичайно, так! – чоловік сміється. – В моєму графіку є один вихідний в тиждень, але я про це часом забуваю і приходжу працювати».

Дієго працює в ресторані хостесом. Саме його першим бачать відвідувачі: Дієго зустрічає на вході людей і проводить до столика. Інколи наливає їм води та приносить десерти. З обличчя молодого чоловіка, схоже, ніколи не зникає усмішка. Він дуже привітний, але не через те, що бути таким – його робота. Бути таким для нього значить бути собою. Дієго має розумові відхилення.

Trattoria de Gli Amici з італійської перекладається як «Тратторія у друзів». Тут її називають просто – Gli Amicі. І справді, 14 людей, які тут працюють – не просто колеги по роботі, вони справжні друзі. Навіть на їхній уніформі це написано. Теплу, майже домашню атмосферу відчуваєш одразу, коли заходиш у ресторан.

Сам заклад повстав у 1992 році. Все починалось із маленького кафе, в якому заледве вміщалось 20 людей. Ідея такого проекту належить спільноті Святого Егідія – міжнародній релігійній організації, яка допомагає знедоленим по всьому світу. Алессандро Салаконе – один із тих, хто опікується рестораном. 36-річний історик у спільноті з 1993 року. Впродовж останніх 10 років координує діяльність організації в Росії та Україні.

«В певний період ми зрозуміли, що невирішеною залишається проблема дорослих із розумовими порушеннями, – розповідає чоловік. – Для дітей існує багато програм, волонтери завжди їм допомагають й не залишають наодинці. А коли вони стають дорослими, їм стає все важче й важче. Особливо після того, коли помирають їхні батьки. При пошуках роботи, на співбесідах таким людям зазвичай відмовляють, як правило тільки тому, що вони відрізняються від інших. Ми довго думали – як довести суспільству, що люди з інвалідністю можуть бути повноцінними членами суспільства? Як подолати ці стереотипи? Найкраще – створити якесь місце, де наочно демонструвати це».

І таке місце створили. Працювати тут почали люди з розумовими порушеннями, які були членами спільноти Святого Егідія. Спочатку персонал готував паніні, салати – все, що можна було розігріти, тому що в них не було ліцензії на ресторан. У 2001 році таку ліцензію дали – і з того часу Trattoria de Gli Amici набула теперішнього вигляду: просторий, охайний ресторан із літньою терасою та трьома залами, в яких завжди пахне ароматною піцою. Інтер’єр закладу простий та затишний: на білих стінах яскраві картини, авторами яких є люди з інвалідністю. За кожним столом чотири стільця темно-коричневого кольору, який гармоніює з кольором вікон. Вуличну терасу прикрашають десятки великих вазонів, яскраве меню та накриття від спеки чи дощу.

До нашого столика підходить Мауріціо. На вигляд чоловікові за сорок. Мауріціо – сомельє. Він чудово розбирається у винах, хоча й не вживає алкоголь поза робочими обов’язками.

«Улюблене вино? – чоловік морщить лоба й на хвильку задумується. – Такого нема, все залежить від того, з чим його пити. Кожен регіон Італії має свій напій. Наприклад, для пасти болоньєзе я б порекомендував червоне вино Romio Sangiovese di Romagna, оскільки воно з тих самих країв, що й сама страва».

Мауріціо працює у вечірню зміну: приходить у ресторан перед сьомою та залишається тут до одинадцятої. Передусім він має занести вино з погребу в холодильник, і лише потім приступає до своїх обов’язків: допомагає відвідувачам вибрати напій під конкретну страву й обслуговує їх.

«Працювати тут для мене – більше, ніж просто робота, – розповідає чоловік. – Наш колектив – це як назва цього місця. Ми amici, друзі. Разом проводимо дуже багато часу, і поза рестораном теж».

Мауріціо озирається, шукаючи поглядом колег в іншому залі, й замовкає – видно, що його щось занепокоїло. Сомельє ввічливо перериває розмову: «Вибачте, сеньйори, але я маю йти». Піднімається з-за столу, акуратно ставить за собою крісло й поправляє одяг. Піднімає очі й з ледь помітною усмішкою додає: «Клієнти чекають».

Професіонали-мрійники

У спільноті розповідають, що окрім гідної зарплатні – приблизно 900 євро в місяць (це вище, ніж середня зарплата офіціанта в Італії), кельнери мають можливість вдосконалювати свої навички. Роблять це на тренінгах та майстер-класах із ресторанної справи – їх проводять досвідчені працівники ресторанів, з якими співпрацює спільнота. Крім цього, кожен з офіціантів проходив спеціальний півторарічний вишкіл. Оскільки в Італії роботодавці не вимагають від кельнерів дипломів, то працівники Gli Amici є одними із найкращих на усьому Апеннінському півострові, – запевняють волонтери спільноти Святого Егідія.

«Ми маємо близько 100 людей з інвалідністю, які готові працювати, – розповідає Алессандро. – Однак ресторан вміщає лише 14 осіб. Тому, щоб допомогти й іншим, ми співпрацюємо з багатьма римськими закладами високого рівня, що готові прийняти на роботу таких людей. І часто вони їх працевлаштовують».

Та Gli Amici – це не просто волонтерська ініціатива. Це – доволі успішний та прибутковий бізнес. Втім, і тут є свій нюанс. Прибуток використовують для втілення інших благодійних проектів спільноти, а їх є дуже багато. Один із ключових – програма DREAM (або ж «Мрія»), яка допомагає боротись зі СНІДом у бідних країнах Африки.

У працівників траторії теж є свої заповітні мрії. Хоча вони й люблять свою роботу до безтями, у своїй уяві бачать себе успішними й у інших професіях.. Дієго, наприклад, ще з дитинства хотів бути шофером автобуса.

«Коли я був маленьким, я часто гуляв Римом і знайомився з водіями. – каже він. – Зараз й досі багато гуляю, здебільшого аж за місто. І хоча не працюю шофером, часом буває, що проходжу в день близько 25 кілометрів!»

«А в тебе є мрії особисті, не пов’язані з роботою?» – запитуємо в хлопця.

Він вперше за всю розмову стає серйозним, довго думає.

«Хороше запитання, – відповідає Дієго. – Хлопець робить вдих і затамовує подих: дивиться на нас так, ніби збирається розкрити якусь дуже важливу таємницю. «Я б… Я б хотів мати сім’ю», – каже Дієго. І червоніє.

Постійні клієнти

«Ці люди обслуговують набагато краще, ніж у багатьох вишуканих ресторанах Рима. І знаєш, в чому їхній секрет?» – каже одна із клієнток.

– У чому?

«Вони працюють не заради грошей – вони працюють, бо відчувають себе тут по-справжньому потрібними. Вкладають у роботу всю любов, яка є. І, повір, відвідувачі відчувають це».

Ясмін виходить із тратторії з крихітною чашечкою еспресо. Вона працює барменкою в закладі за рогом, але щодня навідується у Gli Amici – часом просто випити кави, часом пообідати.

«Коли я вперше прийшла сюди, була дуже здивована, що весь персонал тут – це люди з інвалідністю, – розповідає Ясмін. – Але якраз це мене й підкупило – я хотіла допомогти їм, тому й стала приходити щодня. До того ж, кухарі в Gli Amici дуже смачно готують. Тут, мабуть, найкраща лазанья на цілому Трастевере. Я завжди рекомендую своїм друзям це кафе, вони просто в захваті».

Сам персонал також в захваті від своїх гостей: відвідувачі ресторану ніколи не залишаються непоміченими. В буквальному сенсі. Дієго дуже добре пам’ятає кожного клієнта, який коли-небудь до них приходив.

«Я пам’ятаю, за яким столом сиділи гості, скільки їх прийшло, а також, в який день, місяць і рік це було», – усміхається Дієго. – Хлопець пишається такою своєю здібністю. «Є в мене й улюблені клієнти, які часто приходять – зазвичай це мешканці цього району», – каже він.

Втім, інколи персоналу Gli Amici доводиться обслуговувати й поважніших гостей. Наприклад, Ангелу Меркель чи папу Римського. Варто сказати, що офіціанти багатьох мішленівських ресторанів лише мріють про таку можливість.

«Це було дуже відповідальне завдання, – згадує Дієго про свою зустріч з канцлером Німеччини. – Ми обслуговували шведський стіл, і коли підійшла Меркель, я запропонував їй свою допомогу. Вона подивилась на мене здивовано, усміхнулась й відповіла: «Дякую, але я сама. Це ж самообслуговування». А потім вона спілкувалась з нами, з кожним особисто!» Дієго згадує про це, як про веселу пригоду й сміється.

«А ще минулого року тут був папа Франциск! Пам’ятаю, тоді була дуже сильна злива. Я думаю, він знову прийде до нас, але вже без попередження. Це в його стилі», – хлопець розповідає про понтифіка так, ніби це його давній знайомий. Але в цьому нема ніякої фамільярності – навпаки, Дієго говорить все це якось дуже просто й добродушно.

Ясмін каже, що тратторія – один із найкращих реалізованих соціальних проектів, які вона бачила.

«Gli Amici дає таким людям можливість реалізуватись, дає можливість жити повноцінним життям. І кожного дня, коли я приходжу в кафе, бачу, що його персонал по-справжньому щасливий. Але знаєш, що ще дуже важливо? Така ініціатива допомагає не тільки людям із порушеннями психіки. Це двостороння терапія. Кафе допомагає також й суспільству, усім іншим, хто народився здоровим. Допомагає краще розуміти людей із розумовими вадами, ставати толерантнішими й відноситись до них, як до рівних».

– А в тебе змінилось ставлення?

Ясмін киває головою.

«Тепер, якщо я коли-небудь відкрию своє кафе, обов’язково візьму на роботу хоча б одну людину з інвалідністю. Хоча б одну», – каже вона.