Київ – «Квітка Цісик поклала на мене місію – допомагати онкохворим, допомагати Україні», – каже організатор українсько-американського проекту «Незабутня Квітка» Алекс Гутмахер. У рамках проекту Україна отримала пересувний мамограф вартістю у три мільйони гривень для обстеження жінок у селах. Огляди розпочнуться у жовтні.
– Ми передали у Вінниці пересувний мамограф, який називається «Квітка». До цього ми йшли 9 років існування американсько-українського благодійного проекту «Незабутня квітка». І ось він є, і я був у Вінниці на церемонії передачі цього обладнання.
– Як це пов’язано з Квіткою Цісик?
– Для мене ім’я «Квітка» дуже важливе, бо так сталося, що у 1997–98 роках ми разом з Цісик лікувалися від раку у Memorial Cancer Center – онкологічному шпиталі. Я мав агресивну саркому, пройшов 11 операцій і хіміотерапію. Квітка Цісик була з раком молочної залози і, на превеликий жаль, її не стало в 1998 році.
Коли я вперше почув її голос, а я до цього не знав, хто вона така, я зрозумів, що я маю певну місію
І коли я вперше почув її голос, а я до цього не знав, хто вона така, я зрозумів, що я маю певну місію. Чому? Тому що вона музикант і я музикант, я продюсер і займаюся entertainment production show, і я вирішив, що, напевне, лікарі і Бог мене залишили для того, щоб я щось робив.
І тому я розпочав українсько-американський проект для України, яку так любила Квітка Цісик, проект, покликаний продовжувати людям життя.
Я передаю гроші на онкоцентри, я зустрічався з онкохворими, я ходжу у шпиталі і зустрічаюся з воїнами АТО, передаю одяг чи гроші. Я передаю все, що я можу віддати від себе. Але головна мета – зібрати кошти на пересувний мамограф
Я передаю гроші на онкоцентри, я зустрічався з онкохворими, я ходжу у шпиталі і зустрічаюся з воїнами АТО, передаю одяг чи гроші. Я передаю все, що я можу віддати від себе. Але головна мета – зібрати кошти на пересувний мамограф. У містах жінки ще ходять хоч раз на рік до лікаря, а у селах, у Карпатах – взагалі не обстежуються.
Тож безумовно, що і проект, і сам пересувний мамограф мають назву «Квітка» Квітка Цісик – це моя улюблена співачка, і, як я тепер розумію, вона дозволила мені цим займатися, бо інакше у мене б нічого не вийшло.
– Ви стали «продюсером ідей» чи любові до України Квітки Цісик після того, як вона перейшла в інший світ?
– Так. Я абсолютно розумію свою місію. Я вам скажу щиро, в Америці ім’я володарки Оскара Квітки Цісик забули вже майже. Пам’ятають ті, хто знав особисто, і українська громада. Згадують, що була така Квітка Цісик, яка гарно співала і померла від раку.
Вона українка, народжена у США, яка була великою патріоткою України. Вона казала: «Я хочу вплести свій голос в розшарпане полотно українства»
Але ж вона українка, народжена у США, яка була великою патріоткою України. Вона казала: «Я хочу вплести свій голос в розшарпане полотно українства».
Коли я привіз її особисті речі від її чоловіка Еда Раковича і тримав в руках її ноти «Ой, верше, ой верше» (котрі заспівала Джамала), її руками було вправлене кожне слово. Вона вчилася з мамою, вона так вивчала українську мову, вона все робила для того, щоб Україна відчула її голос, її душу. Але, на превеликий жаль, вона, її сестра, її мати теж померли від раку молочної залози.
А я живу. І тому роблю цю справу. І звертаюся до чоловіків: не має значення, чим ви займаєтеся і які посади займаєте – зверніть увагу на здоров’я своїх жінок, українські жінки – це прекрасний цвіт, це багатство України.
Я назвав на честь Квітки Цісик зірку, ця зірка «Квітка» у сузір’ї Овна. Я мрійник. Коли у 2007 році я вперше приїхав з програмою Цісик у Київ, то я в Українському домі сказав: «Вельмишановні друзі, я – великий фантазер, я хотів, щоб була вулиця Квітки Цісик. Вона є. Я хотів, щоб був музей Квітки Цісик – він є. Я хотів, щоб був фільм про Квітку Цісик– він є. Я хотів, щоб був конкурс Квітки Цісик, голос українського романсу – і він є!». І я хотів, щоб був пересувний мамограф – тепер він теж в Україні є.
– З огляду на події останніх трьох років, як змінилося ставлення представників діаспори до України?
– Я вам хочу сказати, що Україна була, залишається і буде у нашому серці, це наша історична батьківщина. Я за національністю єврей, але Україна – це моя земля, я народжений тут. Моя родина з прізвищем Гросман мешкає у Сполучених Штатах більше ніж 120 років, і вони знають два слова «борщ» і «вареники», але вони знають, що вони вихідці з України. Українська громада світу допомагала і допомагає Україні.
Україна приречена на успіх. Завдяки чудовій свідомій молоді, завдяки підтримці світового українства, завдяки нашій спільній праці Україна приречена перемогти і розвиватися
Тепер ми дуже переживаємо, ми вболіваємо всім серцем, але я впевнений: Україна приречена на успіх. Завдяки чудовій свідомій молоді, завдяки підтримці світового українства, завдяки нашій спільній праці Україна приречена перемогти і розвиватися.
– Як, на вашу думку, треба ставитися до страшних і трагічних сторінок нашої історії? Вшанування жертв розстрілів у Бабиному Яру знову загострило цю дискусію?
– Тут у мене теж є задум. І я ж практичний мрійник, я не сиджу в хаті і думаю, вийде чи не вийде, а я роблю і прикладаю до того зусилля, щоб задумане здійснилося.
Україна – єдина в світі країна, де є така кількість могил єврейських цадиків. Це і Умань, і Бердичів. і Меджибіж. Тут народилася і Голда Меєр, і Володимир Жаботинський. І у мене виникла ідея створити фільм про єврейську спадщину України
Справа в тому, що Україна – єдина в світі країна, де є така кількість могил єврейських цадиків. Це і Умань, і Бердичів. і Меджибіж. Тут народилася і Голда Меєр, і Володимир Жаботинський. І у мене виникла ідея створити фільм про єврейську спадщину України.
Я так бачу. Я зустрічався з релігійними потужними єврейськими організаціями у Сполучених Штатах Америки, а коріння 95% релігійних людей в Америці з України. Тому я думаю, що колись ми до цього проекту підійдемо. Америка навчила мене головному – чекати.
Звісно, що у нас були важкі сторінки в нашій спільній історії, але ніхто не зможе розхитати наше спільне коріння. Ми на цій землі виросли, на цій землі наші прадіди мешкали, ми не можемо забути цю землю і ніколи її не забудемо, тому ми маємо допомагати Україні і вибудовувати дружнє майбутнє.
Як підтвердження цьому ми сприймаємо те, що у керівництві держави є люди з прізвищем Гройсман (сміється). А взагалі, головне жити як у японському прислів’ї – «роби добро і кидай його у воду». Немає значення, кому – віддай людям, щоб вони відчували, що ти та людина, котра прийшла в цей світ віддавати. Тому я, що можу, роблю.
Та все, що мені вдається, я думаю, вдається через Квітку Цісик. Знаєте, якось режисер Василь Вовкун перед імпрезою каже: «Я б хотів, щоб ти написав щось, … а там на екрані буде Квітка, вона йде, а ти граєш». Я кажу: «Я спробую». І чомусь написалися рядки на мелодію Френка Сінатри «My way»:
Чарівна Квітко, як метелик
Ти промайнула наді мною.
Твій голос – вітерець в пустелі,
Зачарував і зник луною.
Ні, він дзвенить, зорею сяє,
Яка на честь твою горить.
Не замовкай, тебе благаю,
Даруй пісенну ніжну мить.
От так прийшло за день до імпрези.
