Працювати доводилося і по 14, і по 17 годин – білорус, який втік із трудового рабства в Росії

Житель Бреста (Білорусь) Михайло Троцюк повернувся з трудового рабства з Росії, схуднувши на 10 кілограмів. Замість обіцяного заробітку – 400 доларів на місяць – його ще й обікрали. Про те, як він потрапив в російське рабство під Воронежем і як вдалося звільнитися, Троцюк розповів в інтерв'ю Радіо Свобода.

30-річний Михайло Троцюк кілька місяців влітку не міг знайти роботу в Бресті: «Не було роботи просто. За освітою я – перукар, але давно не практикую. Працював в основному в Брестському театрі техніком-освітлювачем. Але там зарплати були такі, що не можна було працювати... Моя мати побачила на стовпі оголошення і каже: є варіант поїхати попрацювати в Росії. Подзвонив, все нормально пояснили – 400 доларів на місяць обіцяли.

Сказали, поїдемо в Курську область збирати яблука. Ну, я і подумав, чому не з'їздити. До листопада їм працівники були потрібні. Думаю, добре, п'ять місяців спокійно можна попрацювати, до Нового року якісь гроші заробити», – каже Михайло.

«Приїхав – і змусили відпрацьовувати за дорогу»

Співрозмовник каже, що людина, яка їх набирала на роботу в Росію, – житель Кам'янця (Білорусь). Зараз він затриманий міліцією, проти нього завели кримінальну справу.

«Зібрали нас цілий мікроавтобус і повезли. Дорога, сказали, безкоштовна. А коли приїхали вже туди, то виявилося, що не в Курську область, а в Воронезьку. І виявилося, що і за дорогу ми винні. Тому що коли я побачив, куди привезли, то розвернувся і хотів піти, а мене зупинили і сказали: мовляв, все, дорогий, гроші відпрацьовуй за дорогу».

Михайло каже, що поселили їх в колишній колгоспній лазні. У приміщеннях стояли двоповерхові ліжка, умови побуту – мінімальні. Спочатку, каже Михайло, не було електрики. Навіть газу не було, щоб готувати їсти на плиті або погріти воду. Варили на вулиці на дровах. Тільки потім привезли балон з газом.

«Обіцяли нормальне проживання, нормальне харчування. Але виявилося, що приїжджали з поля о 23-й годині, майже не ївши увесь день, хіба яку тарілку гороху в обід. А приїжджаєш з роботи – тобі кажуть, мовляв, на «Роллтон», завари та поїж... Вранці – шматок хліба з маргарином, чай, і поїхав... Було там близько 30 осіб в цілому, коли ми приїхали. Це в одному тільки будинку. А був ще другий будинок, де люди жили», – каже Михайло.

Хлопець розповів, що були там і жінки. Вони найбільше страждали, що не було як підтримувати гігієну: «Воду в бочці привозили. Щоб нормально помитися, вони гріли воду на вогні і йшли з пляшки поливати один одного. Неподалік була річка. Спочатку не дозволяли туди ходити, загалом забороняли виходити в село. А потім дозволили ходити на річку митися.

Якщо комусь були потрібні ліки, то не дочекаєшся. Жінки ніяких засобів гігієни не могли допроситися», – каже Михайло.

«Хто намагався втекти – били, а поліція ніяк не реагувала»

Михайло розповів, що втекти з рабства було майже неможливо: «Молодих нас там було кілька людей, переважна більшість – люди, які випити люблять.

Щодня когось били. Коли намагався хтось втекти, то повертали і били. Просто на трасі ловили людину і назад привозили. Там кругом поля, лісів немає, ніде і сховатися. Багато хто тікав, йшли ловити автостопом машину на найближчій автозаправці на трасі, то їх там і ловили.

Один з працівників викликав поліцію. Вони приїхали, послухали, привіталися з головними і поїхали. Вони їх знали. Другий раз викликали – теж поліція приїхала і поїхала.

А нам господарі сказали, що якщо ще раз викличемо, то, мовляв, вони самі вас і покарають. Поліція там куплена, це сто відсотків.

Вчора я отримав інформацію, що один з тих, хто нас утримував – син якогось силовика чи якогось полковника на пенсії. Мабуть, тому в них там все і «схоплено», як кажуть», – розповідає Михайло.

Михайло Троцюк каже, що паспорти у вимушених працівників хотіли спочатку «взяти, щоб зробити копії», але люди не дали.

«А ось сім-карток у нас не було, відібрали. Була одна ситуація, коли вночі ввалилися в наші бараки, почали бити всіх, хто під руку попався. І тоді у всіх відібрали сім-карти. Тому зв'язатися не було можливості», – каже він.

«Я за місяць і тиждень 10 кілограмів скинув»

«Годували обіцянками, що буде договір, все підпишемо. А виявилося – загнали на поле і до заходу... Картоплю збирали, буряк, моркву... Поля великі – моркви десь 40 гектарів було. Роботи було дуже багато, фізично виснажувався. Я за місяць і тиждень 10 кілограм скинув.

Працювати доводилося і по 14, і по 17 навіть годин. Спека стояла під 40 градусів. Люди іноді непритомні падали, їх тільки відносили в тінь. Нас, молодих, ставили на навантаження постійно. Увесь день на спеці вантажили в фури мішки. Вантажили і ночами при світлі фар.

Постійно працюєш і тільки чуєш, як стоять над тобою і кричать, щоб швидше. А куди швидше, коли люди, як коні щодня працюють, звідки сили набратися?» – каже Михайло про умови роботи в рабстві.

«Вони, виходить, займалися субпідрядом людей. Там в околицях були фермери, яким потрібні були працівники на поле картоплі або моркви, наприклад. Вони дзвонять цим людям, що нас утримували, і ті везуть нас на поля», – говорить Михайло про своїх «роботодавців».

Михайло каже, що «господарі» обкрадали багатьох працівників: «Речі залишаєш, їдуть в поле, а потім бачиш, що хтось лазив. Майже у всіх щось зникало. У мене планшет вкрали і намет, які я взяв з собою, думав, після зарплат кудись на відпочинок з’їжджу».

Втеча, як в кримінальних фільмах

Михайло Троцюк каже, що втекти йому вдалося завдяки одному далекобійнику: «Одного разу привезли нових людей, і у них ще не встигли відібрати телефони. Я попросив телефон і подзвонив Дмитру Деркачу з Бреста. Він якраз по роботі на фурі їхав в Краснодар. І якраз село було приблизно 6 кілометрів від траси, по якій він повинен був їхати. Ми з ним домовилися, що він уночі під'їде за мною. І я вночі тихенько з рюкзаком втік звідти.

Друг зняв причіп своєї фури на заправці і вночі, як і домовлялися, приїхав за мною на дорогу. Забрав, поїхали на ту заправку чіпляти причіп, а він і каже – мовляв, давай тут переночуємо. Я кажу, ні, давай тікати звідси швидше. І з ним я доїхав додому», – говорить Михайло, не приховуючи подяки другу за звільнення.

«Наступного дня, як я повернувся в Брест, мені друг порадив звернутися в організацію «Клуб ділових жінок», яка якраз займається проблемами торгівлі людьми. Тепер завдяки цій організації мене направили безкоштовно навчатися в автошколу і допомогли з роботою. Допомогли і матеріально.

У Бресті написав заяву в міліцію, і не я один, а всі, хто зміг повернутися. Завели кримінальну справу проти тієї людини, яка нас вербувала», – каже Михайло.

Михайло Троцюк каже, що раніше вже бував на заробітках в Росії – адміністратором в ресторані в Якутії. Але тоді все минулося, благополучно повернувся додому. Тепер же не знає, чи поїхав би на заробітки. Не впевнений в людях, які туди кличуть: «Я взагалі не уявляв, що можна в таке рабство потрапити… Жах якийсь. Досі сплю погано, жахи сняться всілякі».

Житель Кам'янця переправив до Росії приблизно 50 білорусів

Як розповів «Брестській газеті» начальник відділу інформації і зв'язків з громадськістю УВС Брестського облвиконкому Сергій Дученко, брестська міліція затримала жителя Кам'янця 1983 року народження, який вербував людей «на заробітки» до Росії. Під час обшуку у нього знайшли записки, з яких з'ясувалося, що він направив до Росії приблизно 50 осіб. Частина з них повернулися, а деякі, мабуть, ще в Росії.

Щодо жителя Кам'янця порушено кримінальну справу за статтею 187 Кримінального кодексу Білорусі – незаконні дії, спрямовані на працевлаштування громадян за кордоном.

Білоруська міліція спільно з російською поліцією з'ясовує особи людей, які залишилися в таборі.

Повний текст матеріалу​ – на сайті Білоруської редакції Радіо Свобода