(Рубрика «Точка зору»)
Інцидент, який стався на Одещині в селі Лощинівка, де представника ромської громади звинувачують у вбивстві дитини, що викликало обурення місцевого автохтонного населення і призвело до погромів будинків тамтешніх ромів, а також виселення їх за рішенням сільської громадськості та органів місцевого самоврядування, викликав неабиякий резонанс у ЗМІ. Справді, чому невинний (якщо він справді невинний і не був безпосередньо чи дотично пов’язаний зі злочином) мусить відповідати за винуватця?
Звісно, правозахисники кинулися на захист ромів. У даному випадку вони помітили факт колективного покарання.
Однак такі ж самі колективні екзекуції в Україні є правилом, а не винятком. Така форма впливу на громадян застосовується регулярно і масово, коли громадянин змушений відповідати не за свої дії, а за «того хлопця». І це чомусь жодного резонансу не викликає.
Автор цих рядків днями помітив на стіні свого будинку звернення Києво-Святошинських теплових мереж, де повідомлялося, що з 80 квартир десь 20 мають борги за опалення (з цього випливало, що 60 квартир ніяких заборгованостей перед цією структурою не мають). Грізним тоном тепломережа повідомляла, що якщо до 15 вересня борги не будуть зліквідовані, то розглядатимуть питання про відключення від опалення цілого будинку. Ця дипломатична формула означає, що карати холодом будуть всіх. Отже, за 20 неплатників 60 чесних платників сидітимуть у холодних квартирах. Вони «винні» в тому, що ті 20 не сплачують за своїми рахунками за тепло. Логічно було б покарати тих 20, але вважають за краще карати цілий будинок.
Нічого нового в такому методі немає. В Російській імперії за часів кріпацтва, якщо декілька селян мали «недоїмки», себто не повністю віддавали належне, натурою чи грошима, поміщику чи державі, тілесним покаранням піддавали всіх жителів села. Хоча, звісно, така «юридична» практика не є винаходом російських царів: вона сягає часів ще вавилонського царя Хаммурапі та Древнього Риму. Римляни, якщо у них під час бою декілька воїнів зі складу центурії (сотні) тікали з поля битви, то всю центурію піддавали ганебному покаранню – децімації. Це коли за жеребом страчували кожного десятого), навіть якщо саме цей воїн героїчно бився з ворогом.
У російській селянській общині борги кількох неспроможних селян мала сплачувати вся община. Це називалося – «кругова порука». На цій ідеї колективної відповідальності базувався інститут заручництва, який широко використовувався як радянськими чекістами в боротьбі проти селянських повстань, так і німецькими нацистами. Там за висадження партизанами в повітря мосту могли розстріляти чи повісити перших-ліпших випадкових людей. На цьому ж принципі базувалася й «дідівщина» в радянській армії, коли командир роти за гріхи одного солдата міг покарати всю роту, чудово знаючи, що цього одного вся рота піддасть жорсткому побиттю та знущанням.
А тепер це все перейшло у сферу відносин енергетичних магнатів із пересічними громадянами по всій країні. Мова не тільки про теплопостачання, а й про гарячу воду, подекуди – і про холодну. Про колективну відповідальність за несплату за газовідведення теж почали говорити. Така практика несумісна з нормами сучасного європейського права і робить заручниками навіть не просто невинних людей, а найбільш сумлінних платників.
Як треба було б
На що розраховують державні та комерційні (переважно це приватизовані за безцінь олігархами) структури, коли застосовують ці старовинні методи впливу на громадян? Як реально чесні платники можуть змусити нечесних виконати свої обов’язки? Що вони повинні робити? Бити нечесних, трощити їм шибки, підпалювати двері, погрожувати? Звісно, автори репресивних оголошень скажуть, що вони нічого такого не мали на увазі, а лише розраховувати на «задушевну розмову» платників із неплатниками. Хоча й самі добре розуміють, що ті розмови не справляють жодного враження…
Розв’язати проблему неплатежів – це обов’язок структур, що надають послуги, працювати з боржниками, подавати проти них позови до суду, проводити реструктуризацію боргів і так далі. Та й причини несплати за тепло можуть бути різними. Є люди, що потрапили у скрутне життєве становище і об’єктивно не можуть платити навіть з урахуванням субсидій (таких завдяки економічній політиці влади стає дедалі більше). Однак є й ті, що керуються соціальним нахабством і відмовляються платити, маючи таку можливість. У першому випадку треба подумати, як допомогти людям, що бідують, скажімо, реструктуризуючи їхні борги. У другому – знайти судово-правові важелі впливу і покарання. Але чому свої функції щодо боржників ці структури покладають на пересічних громадян, які не мають на цю безплатну роботу на комунальних монополістів вільного часу, бо змушені багато і важко працювати, щоб сплатити їм їхні грабіжницькі й економічно необґрунтовані тарифи? А цих громадян намагаються зробити ще й безплатними колекторами, що покликані на громадських засадах працювати на монополістів.
Боржники – це проблема монопольних структур, а не пересічних громадян, які мають тільки один обов’язок – самому чесно і вчасно сплатити за своїми рахунками. Ніяких інших обов’язків на платника більше ніхто не має права покласти. Але покладають! І судячи зі всього, з часом збираються покладати ще більше.
На що сподіватися?
У випадку з ромами на Одещині правозахисники негайно заходилися піаритися, бо знають, як західні грантодавці високо цінують захист етнічних, релігійних і сексуальних меншин. А захист прав мільйонів громадян України правозахисників чомусь цю публіку не збуджує…
Мовчить і пані Валерія Лутковська, уповноважена з прав людини. Чому вони всі мовчать? А тому, що до всіх цих масових порушень прав людини у формі колективних покарань в Україні вже давно звикли. Це не хвилює уряд, народних депутатів, журналістів, нікого, крім самих жертв цих порушень. Але вони не можуть самі себе захистити через брак підтримки з боку держави й громадськості, відсутність справді організованого правозахисного руху. А тим часом дике порушення Основного Закону і міжнародних зобов’язань України триває. Справді, набридло жити у феодалізмі, в суспільстві панів і кріпаків.
Варто зазначити, що в Україні кривдять усіх громадян, безвідносно до етнічного походження, релігійної приналежності й сексуальної орієнтації. Без будь-якої дискримінації у загальному безправ’ї. То чому роми мають бути винятком із загального правила колективних покарань в Україні? Якщо гнобити всіх – то всіх, у тому числі й ромів. А якщо не порушувати прав ромів, то й всі інші громадяни України заслуговують на людяне і законне ставлення до себе. Не можна в умовах тотального беззаконня і безправ’я відокремити таку собі оазу законності і поваги до прав для лише якоїсь однієї групи людей чи за етнічною ознакою, чи за сексуальними вподобаннями. Це практично неможливо. Натомість із пережитками феодалізму, тоталітаризму, кругової поруки і колективних екзекуцій щодо будь-кого в сучасній Україні треба нарешті рішуче закінчувати.
Ігор Лосєв – кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
