(Рубрика «Точка зору»)
Два роки тому з анексії Криму почалася історія про гібридну війну. У цьому немає нічого дивного. Просто потрібно розуміти, що гібридність ‒ це, можливо, головна характеристика російського режиму.
Ми раз по раз шукаємо історичні паралелі, які б допомогли нам зрозуміти, що відбувається. Вивчаючи історію обох світових воєн, персональні характеристики диктаторів, шукаємо схожість в умовах і персонах. Але справа в тому, що Росія подарувала світові нову реальність, у якій гібридними є не тільки війни, а й режими.
Ми звикли до ясності. Ніяк не можемо звикнути до думки, що війна може бути не формалізована ‒ у тому вигляді, у якому формалізовували війни у середині ХХ століття. Нам хочеться точних формулювань і недвозначних визначень. Але саме в цьому наша головна омана.
Весь розрахунок офіційної Москви будується саме на створенні ситуації невизначеності. Просто тому, що вона набагато вигідніша, ніж суворо формалізована процедура.
Один із найяскравіших прикладів ‒ закони Ярової. Вони створюють ситуацію непередбачуваності, коли жоден житель Російської Федерації до кінця не може бути впевнений у своїй безгрішності перед лицем російської феміди. А зниження рівня відповідальності до 14 років всього лише розширює вікову рамку, заганяючи у цей «контур невизначеності» ще більшу кількість російських обивателів.
Фраза «була б людина, а стаття знайдеться» найповніше описує цю реальність, де ніхто не може бути впевнений остаточно у власній непідсудності. Саме в цьому полягає логіка статті Кримінального кодексу Російської Федерації про протидію екстремізму ‒ вона спочатку виписувалася з максимально «гумовими» кордонами, щоб за бажання під неї можна було визначити будь-якого громадянина. У підсумку, кожен російський обиватель живе з прихованим відчуттям власної незахищеності від держапарату. І демонстративна лояльність стає найпоширенішим способом реакції на цю реальність.
Втім, Кремль успішно використовує «ситуацію невизначеності» не тільки у внутрішній політиці. Відразу після вторгнення на Донбас експертні кола ламали голову про фінальну мету Москви. Хтось говорив про сухопутний коридор до Криму, хтось ‒ про повноцінне вторгнення, хтось ‒ про спробу відвернути увагу від анексії півострова. Але в тому й особливість, що у цього вторгнення немає якоїсь однієї-єдиної конкретної мети. Навпаки, його завданням було саме створення ситуації невизначеності, яка залишає найширший простір для маневру. Розв'язує руки, не створюючи при цьому ніяких зобов'язань.
Відсутність чітких правил стає головним правилом. Ніхто не може сказати напевно, що буде зроблено завтра. Жодна форма лояльності не гарантує тобі стовідсоткової захищеності. Кремль не стільки створює правила гри, скільки пропонує своїм васалам їх угадувати. Причому жоден із варіантів відповіді не може вважатися остаточно безпомилковим.
Жити у напрузі? Існувати з почуттям страху? Остерігатися майбутнього, яке ти не можеш прорахувати? Політика Кремля якраз і націлена на створення подібних відчуттів у тих, хто в силу географії або прописки потрапляє у сферу уваги російської держави. Причому це рівною мірою стосується як громадян Російської Федерації, так і сусідніх з Росією держав.
Ефективність цього методу порівнювана лише з його аморальністю. Просто тому, що перманентний страх і невпевненість ‒ ідеальний ґрунт для того, щоб почати писати доноси чи іншими способами демонструвати свою покірність і лояльність. Значно простіше створити загрозу тюремного ув'язнення для кожного, ніж насправді розсаджувати людей по в'язницях. Зрештою, це просто економить ресурси.
Гібридні війни. Гібридні режими. Гібридна етика. Ідеальний спосіб домогтися 85% підтримки.
Павло Казарін – оглядач «Крим.Реалії»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
Оригінал – на сайті проекту Радіо Свобода «Крим.Реалії»
