(Рубрика «Точка зору»)
Свободу треба відстоювати
Уже понад два роки Україна живе в турбулентному стані. Спочатку був Майдан, який став символом незламності українського народу, його готовності відстоювати свої переконання та ідеали навіть ціною власного життя. Потім відбулася анексія Криму, а після цього було започатковано антитерористичну операцію на сході країни. Все це стало наслідком агресивної політики Росії щодо України, її намагань перешкодити поступу українського народу до побудови сучасної правової, демократичної держави, його курсу на євроінтеграцію. Фактично Росія взагалі поставила під запитання саме право жителів України вирішувати свою долю, обирати напрямок свого подальшого розвитку.
На жаль, просто так у житті майже нічого не дається. За все потрібно боротися, в тому числі жертвуючи чимось іншим. Тут можна згадати знамениті слова з «Фауста» Гете: «Лише той гідний життя та свободи, хто щодня за них іде на бій». Українці довели, що спроможні повстати за те, що вважають для себе життєво важливим. Вони показали, що прагнуть жити вільно, захищатимуть свою свободу і право на власний вибір. І жодному зовнішньому агресору не вдасться збити їх з цього шляху.
Україна – не Росія
Євромайдан чітко визначив вектор, за яким Україна має намір рухатися вперед. Він продемонстрував наявність у країні сформованого, зрілого громадянського суспільства, яке готове боротися за свої права, за своє бачення майбутнього рідної землі. Мільйони українців повстали проти кримінального режиму Януковича, при якому в України не було іншої перспективи, крім повної деградації, сповзання до авторитаризму і перетворення в російську колонію. Люди вийшли на вулицю в ім'я європейського вектора розвитку країни, який у них асоціюється як з високим рівнем матеріального добробуту, так і з наявністю розвинутої інституціональної структури суспільства, верховенства права, рівності всіх перед законом, чесних виборів, змінюваності влади, низької корупції, незалежного правосуддя та інше. Європа, таким чином, була для українців мрією про краще життя, а світла мрія завжди краще, ніж похмура реальність.
Тут варто виділити ще один аспект. Загальновідомо, що ескалація протестів на Майдані, придбання ними насильницьких форм стали наслідком жорсткого розгону мирних демонстрантів у кінці листопада 2013 року. До того часу протест по суті вже сходив нанівець: стало очевидно, що змусити Януковича підписати Угоду про асоціацію з ЄС не вдасться. Таким чином усі подальші події стали реакцією українського суспільства на абсолютно безглузді по своїй жорстокості дії влади, які спробували силовим шляхом придушити мирний протест людей, не згодних з їхнім зовнішньополітичним курсом. Інакше кажучи, українці стали на захист своєї гідності, заявили про те, що не сприймають такого поводження з ними, і чітко позначили червону лінію, перейти яку жодна влада не має права.
І в цьому корінна відмінність сучасної України від Росії. У російській історичній традиції окрема людська особистість ніколи не мала ніякого самостійного значення, над нею завжди превалювали вищі державні інтереси. Характерно, що термін «культ особистості» став символом періоду такого придушення особистості, якого навіть російський народ досі ніколи не знав. Не менш характерно, що такі тирани, як Іван Грозний і особливо Сталін користуються досить високою популярністю в народі, яка опосередковано підігрівається і підтримується керівництвом країни і його ідеологічною обслугою.
Ці правителі в масовій свідомості асоціюються з сильною державною владою, могутністю і величчю держави, при цьому абсолютно ігнорується той факт, що ця велич досягалася ціною неймовірного гноблення і придушення людини, і виявлялася здебільшого в зовнішній експансії при вкрай низькому рівні життя значної частини населення.
При цьому час правління таких ліберальних діячів, як Олександр ІІ, Микита Хрущов або Михайло Горбачов, при яких відбувалося помітне розширення особистих прав і свобод громадян, асоціюється зі смутою, безладом і розвалом державності. Мабуть, недарма свого часу Микола І сказав, що тільки самодержавство відповідає духу російського народу. Через сто років Йосип Сталін розвине цю ідею, вивівши свою геніальну формулу: «Російському народові потрібен цар і Бог».
Реформи або колапс
Разом з тим населення України чекає від влади реформ, спрямованих на покращення рівня життя, забезпечення соціально-економічного розвитку країни. Але за два роки, що минули після Революції гідності, похвалитись керівництву особливо нема чим. З досягнень уряду Яценюка можна виділити хіба що певні успіхи в питаннях євроінтеграції, а також ухвалення законів про очищення влади та декомунізацію. Це дуже важливо, але цього недостатньо. Потрібно втілювати заходи з відновлення економіки країни, вдосконалювати систему державного керування, підвищувати якість управлінських рішень. Попередній уряд з цим не впорався, і тепер відповідальність за вирішення цих нагальних проблем покладено на команду Володимира Гройсмана.
У принципі, не можна сказати, що впродовж останніх років взагалі нічого не робилося. Звичайно, це не так. Ціною величезних зусиль уряду вдалося встановити макроекономічну стабільність, скоротити дефіцит держбюджету, навести певний порядок у тарифній системі тощо. Але надалі цей вектор має не тільки продовжуватись, але й поглиблюватись. Бо занадто великим виявилося падіння, занадто сильний удар зазнала країна за два роки війни. Відновлюватись після цього доведеться ще довго, і це вимагатиме великих зусиль з різних сторін, насамперед керівництва країни.
Об’єднання заради майбутнього
Україна переживає непрості часи, які вимагають консолідації суспільства навколо спільної мети – побудови сильної та процвітаючої європейської держави. І на місцевому, низовому рівні, у співтоваристві громадських активістів розуміння цього факту присутнє. Натомість, політична еліта країни, яка за своїми професійними і особистими якостями в масі своїй не відповідає званню, не усвідомлює свою відповідальність перед країною.
Міжусобні розборки представників українського істеблішменту ставлять під загрозу майбутнє держави. Зараз в України є лише один шлях – до Європи, який непростий і тернистий він не був би. Без допомоги своїх західних друзів вона не зможе вибратися зі свого нинішнього, вкрай тяжкого, становища. Але європейці і американці – далеко не альтруїсти, вони не будуть кидати на вітер мільйони, які просто осядуть у невідомих кишенях, в кращому випадку підуть на підтримку штанів, затикання дірок, але ніяк не будуть використовуватися для здійснення структурних реформ. Вони чекають від України конкретних дій: подолання корупції, реформи судової системи, підвищення інвестиційної привабливості країни. Поки справ мало, а багато порожніх обіцянок, які вкрай далекі від реальності.
Головною та кінцевою метою реформ повинно бути створення сильної економіки, здатної забезпечити гідний рівень життя українського народу, фінансову самостійність держави. Як говориться, посилками ситий не будеш. Поки ж Україна живе фактично від кредиту до кредиту. І це не може не викликати занепокоєння.
Влада має продемонструвати політичну волю у здійсненні реформ, тобто проводити їх чітко і послідовно, не відступаючи від наміченого плану. Крім того, повинне бути виявлене почуття відповідальності за долю країни – необхідно відсунути на задній план як популізм, який усі попередні роки був невід'ємною частиною української політики, так і особисті амбіції окремих політичних діячів та корпоративні інтереси різних партій, які ускладнюють ефективне співробітництво між ними.
Ніщо не залишається безкарним
Як відомо, коли Бог хоче когось покарати, він позбавляє його розуму. Можливо, саме це відбулося у випадку з Володимиром Путіним. У який інший спосіб можна пояснити його явно неадекватні дії останніх років, коли він фактично пішов на жорсткий конфлікт з усією світовою спільнотою. Унаслідок цього Росія зазнала дуже болісних західних санкцій, які негативно вплинули на її економічний стан. Але нарікати вона може лише на саму себе. Як кажуть, бачили очі, що купували. І коли Путін та його оточення наважувалися на цю авантюру, вони чудово розуміли, що ці їхні злочинні дії не залишаться без відповіді.
Реакція всього цивілізованого світу на агресію Росії – це ознака того, що зло рано чи пізно буде покаране, а справедливість переможе. Це лише питання часу.
Дмитро Овчинников – державний службовець
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
