Займатися спортом, живучи фактично на передовій: у прифронтовій Красногорівці на Донеччині для дітей і дорослих діє секція боксу, яку організував переселенець із Донецька Альберт. Так він намагається допомогти тутешній молоді відволікатись від війни. Заняття тут – безкоштовні. Влітку учнів майже немає, але з початком навчального року очікують набрати нові групи.
Пройти по коридору, потім – через великий спортзал із затягнутими сіткою побитими вікнами, сходами нагору – у боксерський зал. Колись під час обстрілів міста тут також розтрощило шибку, тож із початком холодів доведеться шукати інше приміщення для тренувань. У залі є ринг, кілька груш і вже трохи злущений мурал із Кличком на півстіни – поряд із плакатом, із якого, імовірно, портрет і був колись перемальований, та афішами чемпіонатів різних років.
Ми приходимо, коли тут триває заняття з фітнесу для жінок – із-за дверей чути музику. Наступні за розкладом – боксери.
Обидва тренування проводить Альберт. Колишній військовий, він навчав охочих єдиноборствам у військовому ліцеї в Донецьку, а після початку конфлікту переїхав до сусідньої Красногорівки. Зараз викладає тут у технікумі і паралельно організував секцію боксу. Найменшому учневі – вісім, але займаються також люди за сорок; і чоловіки, і жінки, каже тренер.
«Ходять школярі, ходять студенти технікуму, ходять люди, які працюють, старші, – розповідає він. – Вони тут бачать відраду від того, що коїться довкола: позаймалися, відволіклись від всього. Дітвора, звичайно, хоче брати участь у змаганнях, і нас запрошували, але у нас труднощі з виїздом – треба оформлювати документи. Хоча, сподіваюсь, цього року все вийде».
За словами Альберта, секція існує на волонтерських засадах, допомагають волонтери – шість пар перчаток для тренувань передали у Красногорівку з Івано-Франківська. Місцеві люди також підтримують ініціативу, допомагають закупити спортивний інвентар або приносять свій.
«Мішки, мати – все, що позалишалося в інших спортзалах, – тепер тут», – говорить Альберт.
Каже: кличуть повертатись назад у Донецьк і викладати там, але він відмовляється. «Скільки від батьків чую: там є все, а у нас – нічого. От тепер і у нас є все».
«Або п’ють, або займаються спортом»
Тренування з боксу відбуваються тут тричі на тиждень. Цього разу приходять троє хлопців: Ваня, Вова і Саша.
Перший рік не було майже нікого на секції, хоча багато хто про неї знав, всіх запрошували, згадують вони. Але, наприклад, на початку літа було тренування, коли прийшло одночасно майже двадцятеро людей.
«Відчуття було, ніби нічого й не відбувалось до цього. Мирне життя», – каже Саша.
Вова розповідає, що тут займається три місяці, а раніше, ще до початку бойових дій, займався дзюдо і тайським боксом у Донецьку.
«Тепер туди діставатись складно – ось почав боксом займатися, – каже він. – Більше робити нічого у цьому місті: тут або п’ють, або займаються спортом».
Або поєднують, сміються хлопці.
«Насправді ж справа не в тому, п’ють чи не п’ють – раптом серйознішає Саша. – А тому, що людям стало все одно. Склали руки».
«Це все невизначеність. Не тільки молоді, а й будь-яких верств нашого, та й не тільки нашого міста. Ніхто не знає, що далі. Тому всім і начхати», – додає Ваня.
Виходимо із спорткомплексу разом. Хлопці прощаються і розходяться, щоб дійти додому засвітла. Ми йдемо повз заросле високою травою футбольне поле, де нам показували вирви від снарядів по дорозі сюди. Здалеку під бур’янами їх не видно.
