Світ, який скептично ставився до появи України 25 років тому, нині дізнався про неї багато нового і важливого, говорить дослідник і журналіст, аналітик Радіо Свобода і блогер Браян Вітмор. На його думку, навіть серйозні оглядачі не звернули уваги свого часу на те, що Україна – це не «трошки інша Росія», а цілком інша країна зі власним шляхом, з іншими цінностями і культурними підвалинами. З іншого боку, приклад України довів, що боротьба з корупцією – це не лише питання процвітання країни чи ефективності державного керівництва, а в прямому сенсі питання виживання для держави. А розпочали ми розмову із запитання про те, як оглядачі змінили свій погляд на Україну від часу її появи, коли почали усвідомлювати різницю між Україною і Росією.
– Гадаю, змінили значно. Тобто ті люди, які звертали увагу. Бо коли я починав свою кар’єру, то я займався тим, що називалося «радянські дослідження», а вони були дуже російськоцентричні. Так, ми усвідомлювали, що є ще інші республіки, але вивчалося по-справжньому лише те, що було пов’язано з Росією: російська мова, історія.
Тож коли я вперше побував в Україні (а це було в 1993 році, в роки її формування, і було це після того, як я вже пожив у Росії), я побачив різницю між Україною і Росією на самому початку їхнього незалежного існування, а потім я лише спостерігав, як ця різниця повела їх такими різними шляхами.
Насправді це вражає, бо Україна – це той шлях, яким не пішла Росія. Україна – це те, чим могла б бути Росія, якби вона обрала більш демократичний шлях розвитку. І це розгалуження можна побачити під час політичної кризи, яку переживала кожна з цих країн у 1993–1994 роках. Улітку 1993 року я жив у Росії, в Санкт-Петербурзі, а восени того року я переїхав в Україну, в Одесу. Ситуація тоді виглядала досить схоже: перший президент країни, номінально реформатор, наразився на опозицію в парламенті, який опирався реформам. І, те, як ці країни виходили з цієї суперечки між парламентом і президентом, визначило їхній подальший шлях. Ми пригадуємо, що тоді сталося: президент Росії Борис Єльцин розстріляв парламент із танків, і ми всі тішилися (я в тому числі), що «перемогла демократія». Але саме тоді закладалися умови, які потім дозволили прийти до влади Володимирові Путіну. Тоді ми цього не зрозуміли, але це був той первородний гріх російської демократії.
В Україні у схожій ситуації президент Леонід Кравчук призначив нові вибори, які він програв. Я тоді був у Києві й не міг повірити власним очам, що він спокійно визнав поразку і передав владу президентові Леонідові Кучмі. Ця мирна передача влади відбулася вперше на пострадянському просторі – всьому пострадянському просторі, включно з Балтійськими країнами. І я тоді вже був переконаний, що це насправді дуже важливо. З того часу Україна і Росія рухалися за різними траєкторіями.
– Багато разів публічно і в неформальних розмовах президент Росії Володимир Путін висловлював переконання, що Україна – це не «справжня країна», що вона існує з милості Росії. Очевидно, що в його свідомості і свідомості багатьох росіян бути «справжньою країною» означає мати міцну армію, ядерну зброю, «вертикаль влади», – концепція, яку Ви обрали для назви свого блогу, – але в Україні нічого з цього немає, тож не дивно, що для росіян вона не виглядає «справжньою країною». Але що робить країну справжньою?
– Для мене справжня країна – це та, яка дбає про своїх громадян і дає їм можливість вирішувати самим речі, які важливі для них. І в цьому Україна випереджає Росію. Так, в Україні досі існує «олігархічний плюралізм», але сам плюралізм важливий. І ми бачимо, що Україна зараз намагається зробити цей наступний дуже важкий крок – від «олігархічного плюралізму» до демократії. І це є серйозною загрозою для Путіна. Коли він казав, що Україна не є «справжньою країною», і, здається, вперше ми дізналися про це з розмов із президентом США Джорджем Бушем, що відбувалися під час саміту НАТО в Бухаресті, – я думаю, що він сам у це вірив, бо його ментальність є радянською. І він був переконаний, що існування України залежить від його доброї волі, і взагалі це існування неправильне, бо Україна і Росія – це те саме.
Але Україна своїм існуванням довела протилежне. І це є дуже показово, бо Росія робила дуже багато, щоб України не існувало. А Україна, незважаючи на це, не лише не зникла, але стає дедалі більш демократичною країною. Це відбувається завдяки українському громадянському суспільству, яке випереджає в розвитку політичну еліту на світлові роки. І це те, як країна має існувати – це протилежність до вертикалі влади, бо це горизонталь влади. Українцям вдалося збудувати справді міцну націю знизу вгору. І це те, що робить Україну справжньою країною.
– Чим Вас найбільше здивувала Україна?
– Навіть серед найбільш освічених оглядачів було переконання, що росіяни в Україні чи російськомовні українці насправді ідентифікують себе не з Україною, а з Росією. Але кожен, хто жив якийсь час у російськомовній частині України, сказав би, що це не так. В Одесі я бачив, що люди можуть говорити російською, але не асоціюють себе з Росією політично. Війна лише показала це дуже яскраво. Те, що в Одесі, у Дніпропетровську, в Запоріжжі, в Харкові й інших містах українці змогли вибудувати таке сильне відчуття громадянської належності, що виходить поза межі мови та етнічного походження, здивувало і мене також. І це те, що мене найбільше здивувало в Україні, і ще більшою мірою це здивувало людей, які не приділяли Україні стільки уваги.
– Що Вас найбільше розчаровує в Україні?
– Те, що там не зробили більше для боротьби з корупцією. Тому що ситуація в Україні також перевернула наше уявлення про те, наскільки небезпечна корупція. Ми думали, що боротися з корупцією важливо для того, щоб уряд діяв ефективно, для того, щоб добробут країни зростав. Але події в Україні показали, що корупція – це питання національної безпеки. Найбільша зброя, яку Росія має проти України, – це корупція. За допомогою корупції вона підриває бажання еліт захищати національні інтереси. Кожен випадок такої корупції є подарунком для пана Путіна. Він робить Україну менш незалежною. Тому для України це не так питання добробуту й державного управління, як питання виживання.
– Які надії Ви пов’язуєте з Україною?
– Те, що вона стане успішною демократичною європейською країною. Що вона стане членом НАТО та Європейського союзу, всіх європейських інституцій, бо їй там місце.
