(Рубрика «Точка зору»)
Ще не так давно, лиш 25 років тому, тема українських заробітчан в Чеській Республіці заповнювала перші шпальти газет, не сходила з екранів телевізорів. Невпинно, не приховуючи обурення, а часом і гніву, чехи говорили і писали про «тих українців», які «наїхали», забирають у них роботу, займають їхні робочі місця – словом, не дають жити…
Тему доповнював і вміло сформований образ такого собі українця- заробітчанина у спортивних, не дуже нових штанах і з обов’язковою цигаркою. Це він вештається вулицями, випиває, б’ється і краде. Так, і такими фактами повнились тоді газети, і ніхто, звичайно, не перевіряв їхню правдивість. А вже тим більше – самі українці, яким просто було не до того: потрібно було працювати, заробляти гроші, щоб хоч якось підтримати родини вдома. Розпався «нерушимий», країна тільки-но ставала на ноги, тисячі українців виїхали за рубіж у пошуках роботи.
Не можна оминути і відому на цілу Чехію так звану «біржу праці» – площу перед празьким виставковим павільйоном – «výstaviště», де відігравались важливі, часом драматичні події. Це місце знали добре як українські заробітчани, так і чеські працедавці й чеська поліція. Перші тут збирались у пошуках роботи – будь-якої, й тієї нелегальної, тобто не зареєстрованої у відповідних державних органах. Чеські працедавці через так званих «клієнтів» – українських посередників – шукали тут дешеву робочу силу. Ну а чеська поліція з ентузіазмом влаштовувала на «výstavišti» облави, щоб ловити «тих українських нелегалів», зрештою, не безуспішно – порушників візового режиму відразу видворяли з країни.
І ще один цікавий штрих із тих часів: «біржа праці» на «výstavišti» була унікальним і водночас відомим місцем зустрічей заробітчан, такою своєрідною поштою, де вони ділились новинами, через знайомих діставали листи від родичів і таким самим шляхом передавали заробітки додому.
Від самого початку українські заробітчани, і ті з вищою чи середньою освітою, брались за будь-яку роботу, а через те, що найбільше вільних робочих місць було, та й є, на будівництві, вони без вагань заповнили цю нішу. Спочатку важче було жінкам, але згодом і вони знайшли роботу. Зростання добробуту в Чехії дозволило родинам звернутись за допомогою прибиральниць, доглядачок і нянь. Українки – і ті, з дипломом в кишені, – без вагань взялись за цю роботу.
Інформація про освічених прибиральниць і дипломованих няньок швидко поширилась серед чехів, а щоб привернути увагу до проблеми в чеській телемережі навіть показували таке відео: «Чи ви знаєте, хто прибирає у вас вдома?». Будьте уважними, закликали чехи, адже вашою прибиральницею може бути вчителька математики!
У 2000 році чехи запровадили візовий режим, дістатись на роботу до Чехії стало важче, але українці до того часу вже накопичили певний досвід і контакти, і що головне – тяжкою і чесною працею, без підтримки держави здобули в чеському середовищі репутацію надійної й кваліфікованої робочої сили. Вже не українці, а чеські працедавці розпочали пошуки робочої сили з України. Також тоді, на початку 2001 році, почали міркувати над тим, як спростити працевлаштування українців, саме тоді вперше в Чехії заговорили про так звані «зелені карти» для робочої сили з України.
До цього дійшло у 2016 році, уряд Чехії схвалив спеціальні державні програми, які забезпечують прискорене працевлаштування українців, а також мають на меті пошук фахівців в Україні. Та для нас важливіше інше: образ українця в очах чехів змінився. Чи точніше так: упродовж понад двох десятиліть українці своєю тяжкою працею, безпроблемним ставленням до чужого середовища здобули авторитет працьовитих і чесних людей. Навіть чеський президент Мілош Земан був змушений визнати, що «українці нам близькі, і вони працьовиті».
Нині вже ніхто й не згадує про того «недолугого заробітчанина» з України з початку 1990-х. Навпаки – українці вписались до чеського середовища, стали його незамінною частиною. Українські заробітчани нині – а їх у Чехії понад 100 тисяч – це не тільки робітники на будівництві чи прибиральниці, це також викладачі у вишах, вихователі у дитячих закладах, інженери, музиканти, художники, лікарі. А без медичних сестер із України, як визнають самі чехи, система охорони здоров’я просто б обвалилась.
Образ українського заробітчанина не тільки в Чехії, а скрізь по світі – в Іспанії, Німеччині, Бельгії чи в Італії – став синонімом чесної й кваліфікованої праці, надійної допомоги. Саме українські заробітчани за кордонами України, а їх із родинами, за даними МЗС, нараховується 5 мільйонів, є найдієвішою українською дипломатією. Це вони вже 25 років несуть до світу образ мирної, працьовитої й незалежної України.
Оксана Пеленська – дослідниця, співробітниця Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
