60 мільярдів гривень на рік. Як повернути споживчий ринок окупованого Донбасу?

Геннадій Болдирь – колишній голова Луганської регіональної торгово-промислової палати, нині він очолює департамент міжнародного співробітництва Торгово-промислової палати України. Він переконаний, що рішення про продовольчу «блокаду» окремих районів Донецької та Луганської областей (ОРДЛО) було помилкою. На його думку, реінтеграція цих територій в українську економіку необхідна. Більше того, саме в економічній площині полягає мирне розв’язання конфлікту на Донбасі.

– Наскільки відчутним ударом по українських виробниках стала торгова «блокада» непідконтрольної уряду території Донецької та Луганської областей?

– Насправді те, що відбувається, важко назвати блокадою. Фактично ми, Україна, блокували самі себе, свої товари. А ця територія заблокованою не може бути, бо у «ДНР» і «ЛНР» понад 200 кілометрів непідконтрольного уряду кордону з Російською Федерацією.

Мені довелося нещодавно побувати на непідконтрольній уряду частині Луганської області (я їздив на малу батьківщину з сумних особистих обставин). Полиці магазинів там ломляться від російських, білоруських товарів і товарів усіх країн світу. Я бачив там турецькі товари, африканські тропічні фрукти. Як це оформляється? Чи то як російські правила диктують, а чи за правилами території, яка називає себе «ЛНР».

Одні товари і учасники ринку пішли – інші прийшли. Це не є блокадою.

– І все ж таки, чи можна дати приблизну оцінку, який ринок втратили українські виробники?

– Якщо виходити з того, що на непідконтрольною частині Луганської області проживає приблизно 1,3 мільйона осіб, я оцінюю, що річний обсяг саме споживчого ринку становить приблизно 20 мільярдів гривень на рік. Частина цього ринку – продукти харчування. Ми знаємо, що в довоєнний період приблизно 80% продуктів харчування на Луганщину завозилося з-за меж області. Нескладно порахувати, скільки втратили українські виробники.

Я кажу насамперед про Луганську область, тому що добре її знаю. Населення непідконтрольної частини Донецької області вдвічі більше, тому річний обсяг споживчого ринку можна оцінити десь у 40 мільярдів гривень.

Цифра приблизна, але вона дає уявлення про втрати українських виробників. Ринок ємністю приблизно 60 мільярдів гривень наша країна заблокувала для себе.

Розрахунок на те, що на тих територіях буде нестача товарів, і ціни будуть вищими за українські, не виправдався. Товарів вистачає. Так, російські товари за якістю гірші за українські, проте білоруські – дуже доброї якості. Щодо цін – вони вирівнялися з українськими. А якщо взяти споживчий кошик, включивши до нього комунальні послуги, то його вартість виявиться значно нижчою.

– Повідомляють, що українські товари все ж можна зустріти і в Луганську, і в Донецьку.

– Існує нелегальна сторона питання: українські товари надходять туди «контрабандним» шляхом.

У Луганській області ми маємо лише один офіційний перехід через лінію зіткнення, піший у Станиці Луганській, де люди стоять в жахливих умовах. Але мені розповідали мінімум про два переходи, якими користуються для «контрабанди». За проїзд через лінію зіткнення, як мені казали, платять в залежності від виду продукції від 5 до 15 тисяч гривень за тонну вантажу.

На загальній картині цей потік товарів практично не відбивається. Виробники продовжують нести великі збитки. Україні було б набагато вигідніше, якби не тільки існували на папері, а й реально діяли легальні механізми товарообміну.

У той же час частину підприємців, які переключилися на торгівлю російськими товарами, влаштовує нинішній стан справ. Я знаю підприємців, які раніше торгували автозапчастинами українського виробництва, а тепер везуть їх з Росії. «Мені не вигідно відновлювати відносини з українськими виробниками, російські запчастини на 30% дешевше», – каже один з них.

– Чи оговтались на сьогодні від «блокадного» удару українські виробники, пане Болдирь? Переорієнтувалися на нові ринки, можливо, на європейські?

– Падіння виробництва уповільнилося. Може, до кінця року буде навіть зростання на якихось 0,5%. Але ж це, порівняно з минулим роком, а катастрофічне падіння в 2015-му відносно показників 2014-го так і лишилося «невідіграним».

Падіння експорту триває. Європа – висококонкурентний ринок, ми не були готові до боротьби за нього. Цей ринок залишається для нас лише перспективним. Є невеликі зрушення з виходу на азіатські ринки, тут експорт у 2015 році було збільшено у 16 азіатських країнах. Але серед наших головних економічних партнерів у світі ми зберегли лише Китай. Експорт туди виріс на 1% і то за рахунок збільшення продажів зернових.

Сьогодні можна казати, що ми досягли якогось дна у зовнішній торгівлі, і тепер почнеться поступове зростання. Але тенденцій до швидкого та суттєвого поліпшення ситуації я поки не бачу. Аби повернутися до рівня 2013 року, знадобиться не один рік, або, можливо, не одне десятиліття.

– Уявімо, Мінські угоди виконані, Україна відновила юрисдикцію над ОРДЛО. Як, на Вашу думку, розвиватиметься ситуація на ринку цих районів Донецької та Луганської областей в разі зняття блокади?

– Складно прогнозувати. Мало віри у мене в те, що Мінські угоди будуть реалізовані. Я виходжу з того, що побачив у Луганську: я побачив «рублеву зону», всі необхідні механізми для функціонування рубля, діють розрахунково-касові центри, які приймають платежі. Ми бачимо бізнес, який перешикувався під нові реалії, соціальні інститути, інститути управлінські.

Час працює проти нас, проти України. Ми, перебуваючи на підконтрольній уряду території, уявляємо одну реальність Луганська й Донецька, а насправді там картинка інша. Уже й люди звикли жити в цих умовах. Якщо їм будуть знову запропоновані зміни, вони можуть не захотіти «повертатися» в Україну.

Мені, громадянину України, який вважає Луганськ територією України, довелося побачити та визнати дії, які проводяться там, носять конструктивний характер. Натомість переходимо на нашу сторону в Станиці Луганській – жодної латки на розбитих дорогах, абсолютно невідновлене селище, напівзруйновані та зруйновані будинки та школи. Як переконати людей з Луганська, що в Україні їхнє життя може бути кращим? А вони ж бувають у Станиці щодня…

Власне, ставлення держави до людей на тих територіях… Взяти залізницю. Працівникам «Донецької залізниці» в Луганську до лютого платили зарплату, з лютого не платять. Відновляться виплати чи ні – невідомо. Якщо цей формат відносин збережеться, ми будемо все більше і більше втрачати ці території.

– Щодо ставлення до людей та «рублевої зони». Щойно почалися проблеми з пенсіями і соціальними виплатами для людей на окупованих територіях у квітні 2015-го, я писав, що Україна ніби спеціально виштовхує «ЛНР» і «ДНР» в «рублеву зону». Дефіцит грошової маси треба чимось заповнювати, і цим «чимось» стане російський рубль.

– Звичайно.

А що стосується виплат «сепаратистам» і соціальної політики… У моєму рідному селищі ніхто ні за що не голосував на «референдумі» 11 травня 2014 року. Під час багатьох сепаратистських голосувань в моєму селищі навіть не було відкрито дільниці. 22 серпня 2014 селище звільнила Національна гвардія України. Потім, відповідно до «Мінська-1», його віддали «ЛНР» – прямо з усіма людьми, нікого не запитавши, хочуть вони туди чи ні. Це зробив український уряд, наша держава Україна. І тепер людей таврують «сепаратистами».

А там же абсолютна більшість людей, які ніколи не були прибічниками відокремлення від України, але потрапили під удар і стали невільними заручниками у першу чергу українських політиків! І це не може не відбитися на ставленні цих людей до України.

– У Ваших прогнозах мало оптимізму. Проте Ви бачите якийсь вихід із ситуації, шлях до реінтеграції ОРДЛО?

– На всіх переговорах в Мінську ведуться переважно політичні дискусії. Але, на мій погляд, розв’язання проблеми лежить в економічній площині. Щоб реінтегрувати ці території та відновити їхній потенціал, потрібно надати їм насамперед не особливий політичний, а особливий економічний статус, особливий режим економічної діяльності. Якщо за ініціативою української сторони за столом переговорів у Мінську змістити акценти на користь вирішення насамперед економічних проблем, можливість мирного врегулювання з’явиться і люди повірять, що про їхнє майбутнє та майбутнє їхніх дітей держава Україна дбає.