(Рубрика «Точка зору»)
«То ми воюємо чи торгуємо?» – нині, коли наближається День Незалежності, вкотре запитують українські ЗМІ. Не випадково: з одного боку, щодня зі сходу надходять вістки про десятки обстрілів з боку угруповань «ДНР-ЛНР», в тилу українських військ діють ворожі диверсійні групи, гинуть українські вояки, проти них застосовується найновіша російська зброя… З іншого боку, війни наче немає, триває «АТО», а ті, хто воює та гине в боях з агресором і його поплічниками, є «учасниками АТО», а не «фронтовиками». Це при тому, що загальна кількість людських втрат на фронті з українського боку сягає кількох тисяч, втрати бронетехніки – сотень одиниць, а за всіма стандартами антитерористична операція не може тривати довше від кількох діб.
А тим часом тил (це слово теж практично відсутнє у лексиці речників влади) живе своїм життям – наче немає ніякої війни. Тут свої проблеми – передусім масове зубожіння населення (за даними ООН, понад 80% українців перебуває за межею бідності, тобто живе у злиднях), невпинне зростання тарифів і цін, різке посилення міграційних настроїв серед освіченої молоді, високий рівень недовіри до всіх владних інституцій тощо. Одним словом, те, що коротко можна назвати так: «подальше збагачення надбагатих і подальше збідніння злидарів», і відповідні політичні наслідки цього.
За таких обставин навіть самі слова «війна», «фронт», «тил», «фронтовик» створюють дискомфорт для тих, хто має сьогодні зиск, особливо значний, та для влади – адже від неї війна вимагає зовсім інших дій, ніж зараз. І для значної частини зубожілого суспільства ці слова є чинником дискомфорту – бо ж не хочеться брати на себе, крім усього іншого, й тягарі воєнного часу.
А якщо війни наче й немає, то можна торгувати з ким завгодно (хоч і з угрупованнями «ДНР-ЛНР»), можна набивати кишені, ні на що не зважаючи, можна «на повну» насолоджуватися життям, гуляти й веселитися. Ну, а тим, у кого в кишенях свище вітер, залишено вихід: продавати свої голоси на позачергових виборах, заробляти на контрабанді, шукати підробітки за «чорну» готівку тощо. Адже якщо «верхи» дозволяють собі майже все, чого «низи» повинні пасти задніх?
Між тим успішне ведення будь-якої війни, нехай і «гібридної», вимагає загальносуспільної мобілізації, неможливої за умов корумпованості владних кіл і недовіри до них, за безвідповідальності великого бізнесу і за посилення розколів між соціальними групами відповідно до способу та рівня життя. Та про це в Україні мало хто думає, особливо «нагорі»; можливо, тому, що не хоче чи не може засвоїти уроки історії?
А уроки ці вельми й вельми красномовні.
Як не треба вести війну
Якраз століття тому, у 1916-му, у розпад Першої світової війни, військова промисловість Російської імперії нарешті запрацювала як слід. Склади були забиті снарядами, патронами, мінами, амуніцією (в числі останньої були й сотні тисяч шапок-багатирок, пізніше названих «будьонівками»). Було заготовлено стільки боєприпасів, передусім снарядів усіх калібрів і патронів, що їх не змогли витратити у перебігу Першої світової війни, амуніції ж вистачило згодом для мільйонів учасників громадянської війни в Росії. Морські конвої з військовим спорядженням, відправлені урядами держав Антанти, регулярно приходили до Романова-на-Мурмані (нині Мурманськ) й Архангельська.
А водночас різко зросла соціальна нерівність, що так само різко підвищило градус напруженості в суспільстві та не менш різко зменшило боєздатність армії. Крім того, до фронту доходило далеко не все, для нього призначене, оскільки комунікації, та тилові сховища контролювали ті, для кого війна була передусім джерелом збагачення; тилові щурі-інтенданти багатіли; «золота молодь» – синки нуворишів і високопоставлених чиновників – не вилазила з ресторацій; значна частина військового спорядження – від одягу та чобіт до револьверів та патронів – продавалася на «чорному ринку». Ну, а прислані з Франції кількасот спеціалізованих авто, на яких мали вивозити поранених з фронту, залишилися в тилу, катаючи офіцерів-штабників і дівчат полегшеної поведінки…
А ще згадаймо про Распутіна, про німецьку агентуру при імператорському дворі, про бідування переважного числа жителів імперії, про тяжкий побут вояків – щоденні артилерійські перестрілки, великі втрати, окопне буття, тобто скніння під дощами та снігами, а на додачу – листи з дому, де описувалося нелегке життя сімей фронтовиків та розкішні забави еліти…
Потім настав 1917-й, і з’ясувалося, що налагодити роботу військової промисловості і одержати від союзників щедрі поставки замало для перемоги у разі, якщо влада належить автократичному правителю, наближеній до нього корумпованій бюрократії та зажерливому олігархату. При цьому ніяка мобілізація сил і ресурсів держави «згори» не розв’язує проблем; мобілізація ця має базуватися на свідомій співпраці всіх класів і груп задля перемоги.
Як можна мобілізувати націю
Історія дає й діаметрально протилежний урок 75-літньої давнини. Йдеться про мобілізацію британського суспільства та британської економіки у війні з нацизмом прем’єром Вінстоном Черчиллем та його командою.
Передусім зауважмо, що Черчилль не намагався поставити на ключові посади «своїх людей», а розподілив ці посади між найефективнішими та найпопулярнішими діячами трьох парламентських партій – консерваторів, лібералів і лейбористів. Британський кабінет міністрів, за пізнішою оцінкою його очільника, невдовзі запрацював як швейцарський годинник. А водночас усі провідні партії вирішили: ніяких виборів під час війни, парламент працює у постійному режимі до перемоги над Гітлером.
Уся британська економіка, всі ресурси, як виробничі, так і трудові, були мобілізовані для потреб війни. Уряд Великої Британії ухвалив «акт про надзвичайні повноваження», який дозволяв для задоволення воєнних потреб поширювати урядовий контроль на будь-яке майно, нерухоме чи рухоме, приватне чи корпоративне. Фамільні обійсті лордів забиралися на час війни під шпиталі, а фабрики ласощів перетворювалися на центри виробництва вибухівки. А прибутки воєнного часу йшли не власникам, а обкладалися стовідсотковим податком. Пересічні британці отримали від держави гарантії підтримання добробуту – звичайно, на мінімально можливому рівні, але все ж… І це робив Черчилль, принциповий супротивник усіх форм соціалізму, навіть його соціал-демократичного різновиду! Втім, і лорди з мільйонерами свідомо не шикували, відклавши гонитву за прибутками і забави на повоєнний період; і приклад у цім показувала королівська сім’я…
Наслідки такої політики добре відомі.
Наразі щодо України не йдеться про тотальну війну, але міра загрози для Української держави нині не менша, ніж колись для Великої Британії. Тож «гібридна війна» вимагає не меншої, хоча й іншої, ніж звичайна, загальносуспільної мобілізації. Цього наразі немає – чи тому, що відсутній «український Черчилль», чи тому, що громадянське суспільство не дозріло до вміння формувати ефективну владу, чи тому, що небезпеки, пов’язані з війною, не усвідомлені ще вповні ані «верхами», ані «низами»…
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
