(Рубрика «Точка зору»)
Наступного дня після відставки посла Росії в Україні Михайла Зурабова комітети Державної думи і Ради Федерації почали бадьоро обговорювати кандидатуру нового потенційного керівника російського дипломатичного представництва в Україні. При цьому депутати навіть не спробували приховати ім’я цього нового посла – колишнього десантника і представника президента в Поволзькому федеральному окрузі Михайла Бабича.
Більш того, із заявою про те, що Росія направила Україні агреман – тобто прохання щодо згоди із призначенням Бабича – виступив прес-секретар президента Росії Дмитро Пєсков. Чиновник визнав, що не знає, чи отримана згода, зазначив, що процедура узгодження перебуває «у процесі».
Ви можете заради інтересу переглянути всі попередні виступи Дмитра Пєскова і поцікавитися, чи розповідав прес-секретар президента Росії журналістам про призначення будь-яких послів до того, як було підписано відповідний указ президента. А указ може бути підписаний тільки після того, як отримано згоду з іншого боку. Саме тому, що така згода – предмет взаємного діалогу, ніхто не поспішає з оприлюдненням прізвища глави дипломатичного представництва і не призначає посла за 24 години. Я насилу пригадав схожу ситуацію, коли президент СРСР Михайло Горбачов нашвидкуруч підшукував місце для міністра закордонних справ Бориса Панкіна. Панкін – один із небагатьох радянських дипломатів, що відмовився підтримувати ГКЧП і був після провалу путчу призначений міністром, повинен був в останні дні існування СРСР поступитися кріслом глави дипломатичного відомства соратнику Горбачова Едуарду Шеварднадзе. І Горбачов вирішив направити колишнього міністра послом до Лондона. Але перед тим, як повідомити про своє рішення, президент СРСР зателефонував прем’єр-міністру Великої Британії Джону Мейджору і заручився його публічною згодою. Публічною! І ще. СРСР не воював із Великою Британією. І Панкін був дипломатом із великим досвідом, а не силовиком, що не підозрює про існування дипломатії.
Те, що відбувається зараз – це не призначення посла. Це – приниження України. Якщо українська сторона погодиться з кандидатурою, яка публічно оприлюднена Кремлем ще до отримання згоди з Києва, то таким чином продемонструє – незважаючи на війну і окупацію частини території України, залишаємося «союзною республікою», в яку можна направити будь-якого генерал-губернатора. А якщо не погодимося – то продемонструємо «неповагу» до прагнення Москви налагодити «ефективну роботу» дипломатичного представництва. Простіше кажучи – перетворити його на диверсійний центр, про необхідність створення якого публічно говорять у найближчому оточенні путінського помічника Владислава Суркова.
Як мені здається, другий варіант кращий. Якщо Москва хоче, щоб в Києві не було російського посла – як немає українського посла в Москві – це її справа. Але Україна – це не «бананова республіка», яку можна просто повідомити, якого посла для неї вибрали в Кремлі. Та й взагалі: такі часи в міжнародному праві давно закінчилися.
Михайло Бабич повинен залишитися вдома.
Віталій Портников – журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
