Вбивства журналістів стаються не лише в Україні і Росії, не так давно вбивство 12 журналістів паризького журналу Charlie Hedbo потрясло усю Європу та західний світ. Слоган «Je suis Charlie» став універсальною мовою солідарності. Чи важливо, як суспільство реагує на смерть журналістів? Що думає про це французький журналіст та політолог, який нині працює в Україні на міжнародному каналі українського телебачення та стежить за подіями в Україні та Росії, Олів’є Ведрін.
– Чому, говорячи про смерть відомого журналіста Павла Шеремета, в Росії не помічають, що набагато більше журналістів гине у самій Росії, яка офіційно жодної війни не веде ані на внутрішньому, ані на зовнішньому фронті?
– Між Україною і Росією в цьому питанні ж велика різниця. В Росії дійсно гине набагато більше журналістів. Також різниця в тому, що російські журналісти, які загинули, були критиками Кремля. Але в Україні, і тут я працюю також в журналістом, а не лише політологом, я відчуваю, що журналісти мають більше свободи і критикувати уряд. Я вже рік працюю на Першому українському каналі, я підготував понад 10 передач, і жодного разу я не відчував якихось проблем. Я міг запросити на програму міністрів, заступників міністрів, інших політиків, представників недержавного сектора, і жодного разу не було нарікань щодо критики на їхню адресу. Але нічого подібного в Росії в б не міг робити. І це є велика різниця.
– Оглядачі звертають увагу на те, що українська демократія, як ми її знаємо сьогодні, протестні рухи, які відбувалися в Україні, були сформовані рухом «Україна без Кучми», який почався після оприлюднення матеріалів, які свідчили про причетність президента Леоніда Кучми до смерті журналіста Георгія Гонгадзе. Тобто реакція суспільства на смерть журналіста дала поштовх не лише для розвитку свободи слова, але і для розвитку демократії в Україні. Чому, на Вашу думку, численні випадки вбивств російських журналістів не призвели до подібної реакції російського суспільства?
В Україні протестні рухи призвели до Помаранчевої революції, і в кінцевому результаті – до Майдану. В Росії це вже було неможливо, бо російська влада розправилася і з журналістами, і з опозицією, яка підтримувала критично налаштованих до влади журналістів
– Щодо України, Ви маєте рацію. Для українського та європейського суспільства свобода преси є дуже важливі. Але мушу сказати, що і для багатьох росіян також це було важливо. І багато росіян протестувало проти насильства щодо журналістів. Та, на жаль, їхня кількість була невелика по відношенню до загальної кількості населення, і владі було легко придушити ці протести. І так російське та українське суспільства пішли різними шляхами: в Україні протестні рухи призвели до Помаранчевої революції, і в кінцевому результаті – до Майдану. В Росії це вже було неможливо, бо російська влада розправилася і з журналістами, і з опозицією, яка підтримувала критично налаштованих до влади журналістів. Тому зараз в Україні є демократія, якої немає у Росії.
– Наш колега, який багато років працював у Росії, а потім почав вивчати російську пропагандистську машину, Пітер Померанцев, говорить, що ми живемо у суспільстві, в якому факти перестали мати значення, що картинка для політиків може означати і давати набагато більше. До того ж, він переконаний, що це світова тенденція, яка лише найяскравіше проявилася в Росії. То чи має значення робота журналіста, який намагається показати правдиві факти?
– Що таке правда, є складна проблема. У Франції люди, які хочуть зрозуміти якесь складне явище, про яке повідомляють журналісти, має прочитати кілька газет, журналів, послухати різні радіо та телепередачі. Всі вони будуть говорити про той самий факт з різних боків, трактувати його згідно зі своїми поглядами. Тому багато французів створюють власну думку на підставі різних джерел інформації.
У нас – це закладено в системі освіти. Французькі громадяни не довіряють лише одній точці зору, вони хочуть мати різні джерела. І лише ті люди, які перечитали різні джерела, співставили їх та проаналізували, можуть вивести свою думку щодо якоїсь проблеми, яку люди хочуть зрозуміти самі. Це типово для француза.
– Багато людей в Україні ще пам’ятають стрілянину в стінах редакції сатиричного журналу Charlie Hebdo, коли ісламісти застрелили 12 співробітників журналу за те, що журнал публікував карикатури на пророка Магомета. Солідарність, яку тоді продемонстрували французи, вразила багатьох, особливо тому, що багато людей говорили, що вони не погоджувалися зі стилем журналу, але категорично проти будь-яких загроз свободі слова. Чому для французів це було так важливо?
Реакція на вбивство наших журналістів була цілком нормальною для нас, французів. Бо нікому не дозволено нав’язувати суспільству якусь дурнувату ідеологію. А наші журналісти – це частина нашого суспільства, частина нашої свободи
– Гадаю, тому, що у Франції ми любимо свободу, це загальновідомо. А ще ми дуже не любимо, коли нам щось нав’язують. А тим більше, коли нам нав’язують антидемократичну ідеологію. І в цій ситуації для французів неможливо ніяк на це не відреагувати. Тому реакція на вбивство наших журналістів була цілком нормальною для нас, французів. Бо нікому не дозволено нав’язувати суспільству якусь дурнувату ідеологію. А наші журналісти – це частина нашого суспільства, частина нашої свободи. Для французького суспільства важливо те, щоб суспільство могло захистити своїх журналістів від терористичного нападу.
