На 7-му Одеському міжнародному кінофестивалі одним із нововведень стала конкурсна програма європейського документального кіно. Оцінює фільми міжнародне журі, членом якого є російська режисерка, керівник Школи документального кіно та театру Марина Разбєжкіна. Серед її учнів Валерія Гай-Германіка, Аскольд Куров, Катерина Горностай, Зося Радкевич. В інтерв’ю Радіо Свобода Марина Разбєжкіна розповіла про те, чому документалістам важливо фіксувати події, які відбуваються тут і зараз, та чим особлива європейська документалістика.
– Європейське документальне кіно дуже різноманітне. Є «брудні» фільми, деякі режисери, навпаки, досі знімають за класичним прикладом. Теми теж піднімаються абсолютно різні. Це може бути чиясь персональна історія, пожежа в лісі, війна. Але неодмінно там є складні переживання, складні почуття. Часто документалісти беруть теми, де ці переживання лежать зовсім не на поверхні. І ми в журі Одеського кінофестивалю чекаємо на такі фільми. Наші відчуття професійніше розвинуті, тому вибір може не збігтися з глядацьким.
– Ви називаєте телевізійні документальні проекти переважно «псевдодокументалістикою». Чому Ви так вважаєте?
Студентам раджу щонайменше три місяці провести зі своїми героями
– Насправді документальне кіно може бути якісно зроблене для «ящика», щоб транслювати його великій кількості людей. Але я майже не бачила хороших телевізійних документальних проектів. Вони як правило «псевдодокументальні», бо мають жорсткий формат, який іде не на користь. Телевізійний підхід часто є достатньо поверховим, а документаліст мусить іти далі і в результаті отримати глибшу історію. Я своїм студентам раджу щонайменше три місяці провести зі своїми героями. Тоді з цього може щось вийти, тоді ви входите у «зону змії», коли ваші герої починають вам довіряти і не боятися камери. Втім, ніколи не можна обманювати своїх героїв, якщо вони запитають, чи ви будете показувати правду. Об’єктивності у документальному кіно не буває.
– В Україні з’явилося багато документальних стрічок про Майдан та події на сході. Як Ви оцінюєте такий «бум»?
Якби я жила в Україні, я б однозначно фіксувала б всі ці події
– Тут треба розуміти, що одна справа рефлексія, а зовсім інша – фіксація. Фіксацію подій повинні робити документалісти тут і зараз. Це допоможе потім, навіть не через 2 роки, а через 10-20 років, відрефлексувати ту історію, яка відбувається сьогодні. А якщо цього не буде, то нічого буде рефлексувати. Для вас було надзвичайно важливим знімати все, що відбувалося. Хтось це міг оформити, як якийсь фільм, хтось поклав у архів. Але це безцінна робота, яку треба було зробити сьогодні. І стосовно того, болить ця тема чи не болить. Так, болить! Але хіба життя проходить без болю? Життя не може бути тільки щасливим, це завжди гойдалки. Сьогодні ти щасливий, а завтра раптом опиняєшся у драматичній ситуації. Якби я жила в Україні, я б однозначно фіксувала б усі ці події. Зараз час від часу відслідковую роботи деяких українських режисерів. Навіть, якщо це ігрове кіно, воно теж відображає ту реальність, в якій ти живеш. Значить, так людина відчуває свій час.
– Ваш учень Аскольд Куров наразі завершує роботу над фільмом про Олега Сенцова. Чи показував він Вам цей матеріал?
Тут не можна обійтися просто гаслами «Звільніть Сенцова!»
– Це виявилося дуже складне кіно. Я частково дивилася матеріал Аскольда. На щастя, він не поспішає. Тому що інакше видав би якусь крикливу агітку, яка зараз абсолютно не потрібна. Тут не можна обійтися просто гаслами «Звільніть Сенцова!». Зрозуміло, що ці гасла нічого не дадуть. Треба зрозуміти, що взагалі відбувається, треба осмислити цей процес. Щоб і глядачі зрозуміли, чому раптом це сталося. Для мене те, що Олег Сенцов потрапив у цю «заварушку», не маючи ніякого стосунку до висунутих звинувачень, дивно. З того, що я бачила, чула, дивилась матеріали, які зняв Аскольд, зрозуміла, що це мильна бульбашка, яка мала б луснути, але не луснула. Цих хлопців хотіли принизити, облаштувавши їм таку долю. Бо 20 років у в’язниці молодим людям – це нестерпно. Якщо це за якісь страшні злочини дають такий термін, я розумію, але щоб взагалі без злочинів – це безумство.
– Аскольд Куров розповідав, що через роботу над цим фільмом у Москві за ним стежили різні спецслужби. Наскільки наразі у Росії безпечно знімати документальне кіно на проблемні теми?
– У мене на такі питання завжди одна відповідь: ти або боїшся, або не боїшся. Це особистий вибір і стосується будь-якої історії, особливо у наш час, коли навколо є багато чого страшного. Або ти дозволив собі цей страх, або не дозволив ніколи і в жодній ситуації. Тільки це нас і може врятувати.
