Дарина Шевченко
(Примітка редактора: Ця стаття є частиною спецпроекту «Журналістика толерантності», створеного Kyiv Post та пов’язаною з ним неприбутковою організацією The Media Development Foundation. Проект висвітлює проблеми та виклики, з якими доводиться стикатися представникам сексуальних, національних та інших меншин в Україні. Це стало можливим за підтримки американського народу через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) та громадської організації Internews. Зміст матеріалів необов’язково відображає точку зору USAID, уряду США та «Інтерньюз»)
Олегові Копку 31 рік. Його мобілізували в АТО у серпні 2014-го разом з багатьма іншими і цілий рік він провів в артилерійському батальйоні на сході.
Він побував у Дебальцевому, Іловайську і на кордоні з Росією. У нього лишились теплі спогади про побратимів, з якими у нього склалися братерські стосунки.
Командири пропонували Олегові підписати контракт і зробити військову справу своєю професією. Але Олег сумнівається, що їхня пропозиція залишиться в силі після публікації цієї статті.
Справа в тому, що Олег – гей.
Впродовж служби в армії він не говорив відкрито про свою сексуальну орієнтацію («З очевидних причин», – каже він), але вирішив відкритись зараз.
Останні шість з половиною років до війни Копко жив зі своїм бойфрендом у Запоріжжі. Пара розлучилася, коли Олега забрали в армію.
Служба в артилерії
Олег каже, що ніколи не збирався ухилятися від призову, хоча й знав про безлад в українській армії. Його побоювання справдились одразу: коли він разом з іншими новобранцями прибув до тренувальної бази поблизу Дніпропетровська, їх не годували цілу добу.
Після 45 днів тренувань, призовників відправили на фронт – спершу, захищати кордони поряд із Луганськом, а потім – на позиції під Бахмутом (тоді ще Артемівськом).
Олег служив в артилерії. Він каже, що ніколи не був у ближньому бою і зазвичай навіть не бачив свою ціль. Втім, це не означає, що він був у безпеці.
«Поблизу Дебальцевого та Старобешевого нас обстрілювали від 10 до 15 разів на день», – згадує Олег.
Він розповідає про багато дивних речей, які відбувалися на війні.
«Часом нас відправляли на вогневий рубіж, а потім наказували залишити позицію, навіть не відкриваючи вогонь, без жодних пояснень. Або раптово наказували залишити базу, і вже через кілька хвилин її обстрілювали, – пригадує Олег. – Там траплялися деякі речі, які я не в змозі пояснити».
Незважаючи на те, що артилеристи зазвичай перебувають в тилу, Олег каже, що жах війни і вони відчули у повній мірі. В нього на очах були застрілені двоє з його побратимів. Особливо страшно було в Іловайську.
«Був один день, коли ми безперервно були під обстрілом та чекали на хоча б якийсь наказ, проте жодного наказу не отримали. Невизначене очікування було найстрашнішим для мене», – каже він.
Навіть у військовій відпустці, ти відчуваєш, що маєш повернутися на фронт якомога швидше, бо твої друзі там
Втім, Олег стверджує, що попри все, він ніколи не пошкодував про свою службу в армії.
«Навіть коли ти перебуваєш у військовій відпустці, ти відчуваєш, що маєш повернутися на фронт якомога швидше, бо твої друзі там і ти маєш бути поряд із ними», – зауважує він.
Сексуальна орієнтація на лінії фронту
Олег каже, що ніколи не розповідав своїм побратимам по службі, що він гей, але й не брехав, що гетеросексуал. За словами солдата, його сексуальна орієнтація ніколи не ставала предметом обговорення, адже «на війні є багато інших речей, про які слід хвилюватися».
Воєнний психолог Олена Батирська з цим погоджується.
В армії ти можеш бути гетеросексуальним чи гомосексуальним, там особисте життя не є предметом обговорення. Там мова іде лише про війнуОлена Батирська
«В армії важко говорити про гомофобію, просто тому що в армії немає сексуального життя, – каже вона. – Ти можеш бути гетеросексуальним чи гомосексуальним, там особисте життя не є предметом обговорення. Там мова іде лише про війну».
Батирська – воєнний психолог Психологічної кризової служби. Вона працює з українськими солдати вже понад два роки і запевняє, що за весь цей час не чула про жодний скандал, що стосувався б сексуальної орієнтації.
Тим часом українське мирне життя сповнене проявами гомофобії. У березні праві радикали зірвали форум, присвячений правам людини у Львові лише тому, що обговорення прав геїв було на порядку денному. Те саме вони намагалися вчинити й під час подібного заходу в Києві.
У 2015 році гомофобні активісти кидали петарди в учасників гей-прайду в Києві і поранили кількох поліцейських. Представники «Правого сектору» погрожували повторити напад цього року під час «Маршу рівності» 11 червня, втім, поліції вдалось забезпечити охорону учасників маршу.
Український військовослужбовець Данило Блінов каже, що ніколи не зустрічав Олега Копка чи інших солдатів-геїв на фронті, і був дуже здивований почути запитання про його ставлення до гомосексуальних солдатів.
«Якщо гей є хорошим солдатом, то нехай служить. Що гірше: гей чи алкоголік?» – каже він, додаючи, що п’яниці – це найгірша проблема на фронті.
Батирська не заперечує, що бути відкритим геєм в армії може бути проблематично.
«Є багато жорстоких людей, яким не вистачає знань з цього питання. І якщо ви підійдете і скажете: «Вітаю, я командир вашого підрозділу, хлопці, і я гей!» – повірте мені, багато від цього підрозділу очікувати не варто», – каже вона.
Копко погоджується з тим, що головною причиною гомофобії в Україні є брак відповідних знань і каже, що краще в армії не порушувати теми чиєїсь гомосексуальності. Проте це не означає, що геїв в армії нема.
«Солдати такі ж самі люди, як і всі інші, і серед них також є геї», – з усмішкою говорить він.
Олег Копко розповідає, що під час служби спробував перевірити, чи є поряд геї, за допомогою Hornet, популярного серед геїв додатку для знайомств, який показує людей поруч, які перебувають у статусі активного пошуку. Копко стверджує, що на фронті в невеликому радіусі було немало користувачів.
Олег навіть отримував в додатку запрошення від російських солдатів, чиї частини розташовувались неподалік. Він відмовляв їм, звичайно.
