Російський письменник Андрій Дмитрієв розповів Радіо Свобода, що уже впродовж чотирьох років живе у Києві й після Революції гідності жодного разу не був у Росії.
Я вже майже чотири роки живу в Києві. Я приїхав сюди випадково, ці обставини відпали, я озирнувся і зрозумів, що мені тут добре
– Я вже майже чотири роки живу в Києві. Я приїхав сюди випадково, ці обставини відпали, я озирнувся і зрозумів, що мені тут добре. Вибухнув такий історичний вулкан, що письменникові дуже цікаво перебувати на краю кратера. Крім того, пізнаєш людей абсолютно з іншого боку.
Але справа ще в тому, що Київ – це дуже доброзичливе, красиве, елегантне, спокійне місто, мені тут дуже добре, я поки нікуди звідси не збираюся, навіть на Захід став їздити неохоче. Тут краще.
– Ви у Києві – чотири роки, але ці чотири роки мають певний екватор, причому не тільки політичний, а й культурний. Я дуже добре пам'ятаю часи, коли Ви сюди приїхали, світовідчуття людей, які тут жили. Вони не відокремлювали себе від тієї культури, яка була в Москві або на російських телеканалах (від високої до низької), читали російських письменників. Сюди приїжджали московські театри, завжди аншлаги – це були головні театральні події сезону. Потім, після Майдану стався перелом і на рівні побутової культури, і на рівні високої культури, театру і літератури, почалося розчарування…
Українці дуже добре знають... У Росії Україну не знають
– Українці дуже добре знають Росію, вони в ній часто бували, дуже багато там працювали, і дуже багато українських патріотів в недалекому минулому були російськими громадянами, але волею долі опинилися тут і полюбили Україну. У Росії Україну не знають. Є набір міфів, є набір напівпоетичних образів – Тарапунька і Штепсель, наприклад, Тарас Бульба...
– Це образи старшого покоління. Тут питання в тому, які образи у молодих людей, які ніколи не бачили живих Тарапуньку і Штепселя.
Не мають рації ті, хто пише в українських блогах, що Росія завжди ненавиділа Україну – це неправда. Була певна добродушна зарозумілість
– А у молодих – ніяких. Не мають рації ті, хто пише в українських блогах, що Росія завжди ненавиділа Україну – це неправда. Була певна добродушна зарозумілість. Я б не сказав, що це імперська свідомість…
Один мій приятель якось сказав мені: ти знаєш, мене покликали до Могилянки почитати лекцію, і я сказав – тільки російською (хоча він знає українську). Йому сказали: та заради Бога. До Майдану це було неможливо
Що стосується труднощів, які почалися... По-перше, одні труднощі почалися, а інші зникли… Один мій приятель якось сказав мені: ти знаєш, мене покликали до Могилянки почитати лекцію, і я сказав – тільки російською (хоча він знає українську). Йому сказали: та заради Бога. До Майдану це було неможливо. Щось змінилось.
– Можливо, мова перестала бути маркером політичної свідомості.
Іноді в політичному полі України спалахують розмови про мову. Я вважаю, що не можна поліпшити свою мову або сприяти розвитку своєї мови за рахунок інших мов. Взагалі, білінгвізм – це щастя, і він сприяє розвитку країни
– Я сподіваюся на це. Іноді в політичному полі України спалахують розмови про мову. Я вважаю, що не можна поліпшити свою мову або сприяти розвитку своєї мови за рахунок інших мов. Взагалі, білінгвізм – це щастя, і він сприяє розвитку країни. Той ривок, який зробила Росія за часів Пушкіна, все-таки багато в чому пов'язаний з білінгвізмом.
Як не дивно, якісна російська мова найкраще збереглася в таких серйозних утвореннях, як Грузія і Україна, і найкраща російська мова – на Галичині. Там опинилося багато росіян, вони корінні львів'яни, патріоти Львова, вони говорять прекрасною російською мовою.
– Але це все одно люди, які колись приїхали до Львова, це інтелігенція, яка не могла себе знайти в задусі тодішніх радянських столиць.
– Я думаю, швидше за все, багатьох туди направляли, там були потрібні якісь спеціальності.
– У роки Громадянської війни і після неї російською мовою міг з'явитися твір, який як оспівував громадянську війну, так і заперечував її. Так само було і українською: були більшовицькі українські письменники та поети, а були письменники в (основному в еміграції або в прихованій еміграції), які займали зовсім іншу позицію. Зараз ми можемо собі уявити твори про Майдан російською мовою, які будуть як за, так і проти, а українською мовою ті, що проти, навряд чи з'являться.
– Я якось не думав про те, що з'являться твори проти Майдану. Та й російською мовою творів проти Майдану серед нормальних людей не з'явилося, я сподіваюся, що і не з'явиться.
– Якийсь Прилепін може написати, і не один.
– Прилепін – це старий лояліст, абсолютний цинік, якого цікавить тільки влада і гроші.
– Ви не вірите, що серед людей, які оспівують сьогоднішній консервативний варіант імперії, можуть бути просто переконані в цьому люди?
– Ні, у мене щодо цього немає питань, я просто давно це помітив. Просто у людини була така життєва стратегія – звернути на себе увагу навіть не поганою літературою, а, головне, своїм «політичним революціонерством».
– З іншого боку, сам Майдан як вибух пасіонарної енергії не може не бути літературної темою. Власне, література завжди на такі теми.
Щоразу, коли в Росії починається розмова про Майдан, раптом розумієш, що люди нічого не розуміють
– Щоразу, коли в Росії заходить розмова про Майдан, раптом розумієш, що люди нічого не розуміють. Я розмовляв з одним кінорежисером, у нас намічалася спільна робота... Правда, я з тих пір не був в Росії.
– Ви не були в Росії після Майдану?
На Майдані не було нічого антиросійського. Максимум – це заклик до керівництва Росії поважати вибір українців
– Так, з різних обставин. Я сказав йому, що на Майдані не було нічого антиросійського. Максимум, що було на Майдані – це заклик до керівництва Росії поважати вибір українців.
– Дійсно, не було нічого антиросійського. Я навіть добре пам'ятаю епізод, коли виступав сенатор Маккейн. Я був серед тих, хто був на сцені. Керівники опозиції просили, щоб я виступив російською мовою зі зверненням до громадян Росії, щоб ніхто не подумав, що сам приїзд сенатора має антиросійський сенс.
– Я сказав цьому хлопцеві: зрозумій, що в Україні немає людей, можливо, крім найбільш ексцентричних, які бажали б Росії зла, немає людей, які нападали б на Росію. Він відразу: «А Майдан?». Майдан – це напад на Росію? Щось дивне в головах.
– Можливо, Майдан сприймається як напад на те, що люди розуміють як російські цінності, як ту саму імперію, яка поширювалася, поширювалася і не поширилася?
– Не було такої цінності – це все вигадано.
Оригінал матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода
