У соцмережах Facebook та Twitter дедалі більше з’являється постів, у яких жінки діляться своїми особистими історіями насильства чи сексуального домагання. Жінки і дівчата оприлюднюють свої розповіді під хештегом #яНеБоюсьСказати. До акції долучаються і чоловіки.
Акцію започаткувала активістка, журналістка Анастасія Мельниченко, яка на своїй сторінці й розмістила пост із кількома історіями з життя під хештегом #яНеБоюсьСказати.
«Я хочу, аби ми не оправдувалися «я йшла у спортивках серед дня, а мене все одно схопили». Бо нам не треба оправдуватися. Ми не винні, винен ЗАВЖДИ насильник», – написала вона.
Анастасія Мельниченко через соцмережі звернулася до жінок і закликала говорити про свій негативний досвід.
«Я знаю про рани, але також знаю, наскільки проговорювання важливе для подолання психотравмуючих подій. Тому і заохочую говорити», – написала вона і додала: «Іноді, для зміни суспільних норм необхідно приватне зробити публічним».
У коментарях під її історією та на своїх сторінках у Facebook почали одна за одною з’являтися історії інших дівчат. Під хештегом #яНеМожуМовчати з’явилося вже понад тисячу постів, у яких історії про домагання на роботі і на навчанні, про випадкових перехожих, які розпускали руки чи демонстрували свої статеві органи, про зґвалтування.
«15-16 років, 10 година вечора. Їхала в тролейбусі, до мене знову притиснувся хтось і почав тертися об мене при доволі вільному місці в тролейбусі. Я вважала, що потрібно голосно зробити зауваження і тоді людина злякається. Так і зробила, і дійсно вибіг на зупинці. Я заспокоїлася. Але наступна зупинка була моя. Я виходжу, на вулиці темно, переходжу дорогу, попереду парк, який маю пройти. Нікого навколо. І тут раптом до мене підбігає він, зі злістю хапає за груди, між ніг, я навіть не встигла нічого зробити. Слава богу, хтось з'явився і він побіг.
У мене дві дочки, я за них боюся весь час, і мені страшно, що вони можуть дізнатися або не дай бог відчути на собі. І справа не в країні, а в історії стосунків жінок і чоловіків. І це ще один з приводів, чому я хочу, щоб найскоріше вийшла книжка нашого Видавництва «Бути Мною», – пише Лілія Омельяненко.
«Одного дня я вирішую, що занадто часто хамлю людям. І що треба на запитання, котра година, відповідати котра година, а не те, що я зазвичай відповідаю. І саме цього дня – вже ближче до вечора, солодкого і лінивого, біля пивної рівненського пивзаводу якийсь чоловік мене питає, котра година. Я зупиняюся пошукати телефон, щоб дізнатися час, а він уже навалився на мене з одного боку, а з іншого – його друг. Два величезні п'янючі мужика затискають мене, як гори, і слова їхні були не менш масними, ніж руки. Мені пощастило, що вони були дуже п'яними. Злякатися я чомусь не встигла, і вдарила одного ногою в пах – не сильно, бо розмаху майже не було. Але він розгубився, я вирвалася і відійшла подалі», – написала Олена Павлова.
Чи є що сказати чоловікам?
До акції відвертих особистих історій про сексуальні домагання долучилися й чоловіки.
Дизайнер Ілля Стронговський запостив свої дитячі спогади про сексуальне насилля.
«Мене теж харасили з самого дитинства: пам'ять відштовхує спогади, але років у 5 мене в Пітері затягли у під'їзд, роздягли, мацали, але не зґвалтували, мабуть не спромігся, під'їзд був сусідній від нашого дому. Я вдягнувся, повернувся додому, але мовчав, бо соромно.
Подібне було у років 11 з машиною і старшими пацанами. Членами тицяли, погрожували, але були перезбуджені й налякані, то теж обійшлося», – написав він.
«Ви дали соцмережі тег, ви не дали відповіді, що робити з цим усім», – пише Олександр Мельник, розповідаючи свої історії.
«#яНеБоюсьСказати, але поки боюся»
Чимало користувачів соцмереж, які поставили #яНеБоюсьСказати зізналися, що таки бояться говорити про свій досвід – із різних причин.
«Почитала історії флешмобу #яНеБоюсьСказати і навіть написала тут свою, але потім одразу видалила, бо зловила себе на думці, що я боюсь іще сказати», – написала Ольга Правденко.
Як до флешмобу поставилися користувачі соцмереж
Чимало користувачів соцмереж схвально поставилися до проведення акції #яНеБоюсьСказати. Під цим хештегом можна побачити не лише історії дівчат та жінок, а й враження, які вони викликали в тих, хто їх прочитав.
«Якби всі жінки, що пережили сексуальне насильство, спробу сексуального насильства, домагання або образу сексуального характеру, вийшли сьогодні (у будь який день або щодня) на вулицю в червоному, Земля б виглядала кривавою плямою», – написала на своїй сторінці співачка Саша Кольцова.
«Я завжди з сумом згадую наше совково-постсовкове середньовіччя – дуже огидний час, який багато кого покалічив. Якби я міг обирати, то залюбки б обрав собі краще дитинство й інший час. Живучи з матір’ю в тотальних злиднях, я з раннього дитинства бачив і співпереживав (як дитина) щоденну, рутинну, методичну і безперервну дискримінацію жінки-одиначки, і це завжди відгукувалося на мені», – згадує письменник Анатолій Дністровий.
«Здавалося б, я ніби й осторонь цього флешмобу. Але часом думаєш, що страшно мати дочку, бо розумієш, що в потрібну мить можеш просто не опинитися в потрібному місці, щоб її захистити», – пише поет Тарас Малкович.
Чимало чоловіків зізналися, що після прочитаних історій вони стали більше розуміти жінок.
Однак говорити про тему насилля в такому ключі, схоже, виявилися готовими не всі.
Під історіями жінок можна було побачити й коментарі про те, що вони самі спровокували ситуацію.
«Коментарі деяких чоловіків і жінок, що намагаються звинуватити дописувачок у віктимності чи бажанні шокувати, знецінити їхній досвід і знайти причини «самавинуватості» лякають ще більше. Насиллю немає виправдання. Боже мій, що ж там у вас всередині, якщо ви намагаєтеся сховати голову в пісок від правди в такий спосіб...», – дивується режисер Іра Цілик.
Що далі?
Чимало користувачів соцмереж, які коментарями чи історіями долучилися до акції, зрештою поставили одні й ті самі запитання: Що далі? Як діяти?
Адже розповісти історію замало.
У соцмережах онлайн-флешмоби на захист прав жінок досить поширені. Минулого року відбувся Міжнародний флешмоб #RedMyLips проти насильства над жінками, який стартував 25 листопада і тривав 16 днів – до 1 грудня (Міжнародного дня прав людини). Активістки-українки приєдналися до міжнародної ініціативи.
