(Рубрика «Точка зору»)
У повоєнні роки, аж до перебудови, населення УРСР виховувалося на ідеологемах непримиренної ворожнечі та різновекторності історичних доль українців і кримських татар. Мовляв, Кримське ханство завжди чинило зло козакам і посполитим, а якщо татари й виступали в союзі з Богданом Хмельницьким, то неодмінно зраджували. Тому здобуття російськими військами за підтримки українських козаків Кримського півострову стало великим благом для «братніх народів» – росіян («старші брати») та українців («молодші брати»). Ці ідеологеми радянські системи освіти та книговидання наполегливо втовкмачували в голови десятків мільйонів людей, тим самим перетворюючи їх на бранців одного із тоталітарних «міфів ХХ століття». Цей міф живий і нині, хоча, звісно, він утратив свою силу і всеосяжність.
Так, у відносинах українців і кримців у минулі століття було чимало проблем – але між якими народами такі проблеми не виникали у ті жорстокі, далеко не райські часи? Проте було й чимало спільного у долях двох народів, і передусім те, що ані українці, ані кримські татари ніколи не претендували на імперську роль, прагнучи приєднати інші країни. Кримський ханат і Козацька держава мали автономний статус у складі Османської та Російської імперій, але постійно прагнули відновити свій початковий незалежний статус. Це іноді вдавалося за допомогою збройної сили, але на короткий час. При цьому кримці зазвичай допомагали українцям, а українці – кримцям. Не випадково в ті часи у мові кримських татар з’являється поняття «Kardaş Kazağı», тобто «козаки-побратими», а серед козацької старшини фігурує чимало прізвищ кримськотатарського походження (Ахматов, Джеджалій, Джемелинський, Джулай, Толда, Шангирей, Шеремет).
Узагалі, за козацької доби всі переможні битви Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Петра Дорошенка, Пилипа Орлика були виграні спільно українсько-татарським військом. У Конституції Пилипа Орлика 1710 року не випадково йдеться про «закони близького сусідства, що нерозривно в’яжуть і тісно поєднують долю козацького народу з Кримською державою». І навпаки: воєнні поразки та втрати частини свого суверенітету і Козацької держави, і Кримського ханату ставали фактом тоді, коли тим чи іншим зовнішнім силам вдавалося зіткнути українців і кримців у конфліктах.
А далі й українська, і кримськотатарська державність, бодай у залишкових формах автономної Гетьманщини та васального Кримського ханства, були у другій половині XVIII століття ліквідовані Російською імперією майже одночасно, а землі обох народів стали об’єктами колонізації та масового запровадження рабства, званого в Росії «кріпацтвом». Практично одночасно обидві держави й відродилися під час революції 1917 року – як Українська Народна Республіка та Кримська Народна Республіка – та були знищувані в наступні роки і «білими», і «червоними» російськими імперіалістами. Потім синхронно, виходячи зі своїх планів світової революції, більшовики почали проводити політику «коренізації», залучивши до цього й українських і кримськотатарських націонал-комуністів (для яких на першому місці був не власне комунізм, а національне відродження та модернізація з метою рівноправного входження у всесвітню сім’ю націй). Потім спершу кримськотатарське, а потім й українське національно-культурне відродження 1920-х були зупинені, а їхні лідери й активісти – розстріляні. 1944 року Сталін депортував кримських татар. За компетентним свідченням Микити Хрущова, те ж саме він мав намір зробити і з українцями; на заваді стала лише неспроможність НКВС вивезти за короткий термін до Сибіру понад 30 мільйонів людей.
Нарешті, з 1960-х розпочалася спільна участь у русі Опору тоталітарній системі (згадаймо лише співпрацю Петра Григоренка та Мустафи Джемілєва); потім були і здобуття незалежності Україною 1991 року (коли кримські татари майже як один голосували за цю незалежність), і підтримка боротьби проти кримського сепаратизму та російської інвазії на півострові кримцями.
З іншого боку, якби Крим 1954 року не був переданий Україні (нехай тоді й радянській), а й далі залишився областю у складі Росії, то можливості повернення кримськотатарського народу на батьківщину наприкінці 1980-х, найімовірніше, не було би. Або ж дозволили б повернутися кільком десяткам тисяч ретельно «відфільтрованих» кримських татар, розірвавши і зруйнувавши таким чином перспективи відбудови національного життя кримців.
Голодомор в Україні за президентства Віктора Ющенка був визнаний на законодавчому рівні геноцидом. Але депортація кримськотатарського народу тоді геноцидом визнана так і не була. Попри те, що вона також підпадає під визначення геноциду у міжнародному праві. Ба більше: німецькі нацисти цілеспрямовано винищили приблизно половину європейських євреїв під час Другої світової війни. Російські комуністи не менш цілеспрямовано знищили майже половину кримських татар під час тієї ж війни. Знищення євреїв цілком справедливо визнано на міжнародному рівні геноцидом, нацизм так само справедливо засуджений; але знищення кримських татар геноцидом не визнано, комунізм засуджений на міжнародному рівні радше на рівні побажань, а не юридично. Навіть більше: досі людина, яка послідовно виступає проти комуністичної ідеології, може одержати в ліберальних колах Заходу репутацію «реакціонера». Абсурд – чи щось значно більш небезпечне під виглядом небезпеки відродження тоталітаризму?
Знадобилися Революція гідності та російське вторгнення, щоби в Україні офіційно був засуджений комунізм й ухвалені закони про декомунізацію. Уже за умов окупації Росією півострова Верховна Рада України, врешті-решт, спромоглася своєю постановою від 12 листопада 2015 року визнати депортацію кримських татар у 1944 році геноцидом і проголосила 18 травня Днем пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Проте досі не створена – бодай на законодавчому рівні, поки триває окупація Криму, – кримськотатарська автономія, причому на землі півострова, хоча президент України Петро Порошенко нарешті почав вести про це мову, ініціюючи внесення відповідних змін до Конституції України. Та чи вистачить для цього депутатських голосів у Верховній Раді, де окопалася чимала «п’ята колона» та вистачає «болота»? А проте кримські татари історично є державною нацією на території Криму. Ігнорувати цей факт і заперечувати політичні права кримськотатарського народу можна й далі, але чи не буде це різновидом великодержавного шовінізму, нехай і в начебто українських шатах? Тим більше, що державницькі прагнення кримськотатарського народу не йдуть за межі створення автономної республіки у складі України.
Останнім часом лунають пропозиції про те, щоб створити тимчасово, до визволення Криму, кримськотатарську автономію на території Херсонської області. Чи є ця ідея слушною? Ні. Крим і лише Крим посідає особливе місце в ментальності кримських татар. Крим – альфа й омега всього національного буття кримців. Без Криму весь їхній етнокультурний космос розпадається. Скажімо, в Туреччині живе кілька мільйонів людей із кримськотатарським корінням. Але доля відірвала їхніх предків від Криму, і переважна більшість їхніх нащадків асимілювалася у спорідненому етнічному масиві.
Якщо створити тимчасову кримськотатарську автономію на Херсонщині, це може мати прикрі наслідки для татарського населення на півострові. Адже окупаційні структури з цього приводу здатні посилити тиск на кримських татар під гаслом: «Ви там на півночі маєте свою автономію, то й прямуйте туди». Враховуючи нинішню специфіку і московської, і кримської верхівки, у них може з’явитися спокуса повторити депортацію 1944 року, хоча й приховано і під наче пристойним претекстом. Ця ідея є дуже ризикованою і небезпечною ще й тому, що хіба на Херсонщині є порожні, незаселені українцями та придатні для нормального життя території?
Знаний київський філософ Мирослав Попович іще 15 років тому зазначив: «Кримськотатарська нація є природним союзником етнічних і політичних українців. Це – опора Києва у Криму. Але ж і політика Української держави тут має бути розумною». На жаль, розумною цю політику за часів правління Кравчука, Кучми та Ющенка (про Януковича промовчимо…) назвати навряд чи можна. І навіть після Революції гідності були здійснені лише деякі кроки в правильному напрямі. А Росія тим часом посилює тиск на кримських татар, відверто намагаючись його позбавитися – частково за допомогою асиміляції, частково – витіснення поза межі півострову. В цьому Путін продовжує лінію Єкатерини ІІ, Ніколая І, Александра ІІ та Йосифа Сталіна, які мріяли про «етнічно чистий» російський Крим. Їм урешті-решт вдалося знищити етнокультурне розмаїття півострова (де нащадки кримських ґотів, де місцеві вірмени, греки й болгари, де караїми?). З потрійним ентузіазмом окупанти сьогодні нівелюють у Криму все неросійське (включно з українським і кримськотатарським); тільки російсько-імперське, і нічого більше!
Таким чином, навесні 2014-го, після нової російської окупації півострова, кримськотатарська нація вступила у ще один трагічний період своєї історії – і знов-таки, йдеться про спільну історичну долю українців і кримців. Постійні залякування, обшуки, арешти, жертвою яких може стати будь-хто через своє національне походження, дуже нагадують те, що вже було в Криму – й у XVIII, й у ХІХ століттях. Проти кримців окупаційна влада використовує стратегію видавлювання шляхом створення нестерпних умов існування.
На початку окупації півострова Кремль хотів підкупити кримськотатарських лідерів, багато чого обіцяючи, але знайшлася лише купка «квіслінгів» (бо ж народ за два з половиною століття добре вивчив, чого варті ці обіцянки). Тому окупаційна влада перейшла до методів вибіркового терору проти кримців. Чи дадуть вони бажаний Кремлю результат? Це залежить від принципової політики протидії з боку української влади і міжнародного співтовариства; в іншому разі не можна виключати повторення геноциду 1944 року, оскільки перебільшувати рівень цивілізованості чинної російської влади аж ніяк не випадає. А досягнувши бажаного у Криму, Кремль піде з цього плацдарму на материкову Україну…
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
Оригінал – на сайті «Крим.Реалії»
