(Рубрика «Точка зору»)
У Білорусі вперше на офіційному рівні відзначили День вишиванки – мабуть, перше свято, що не викликало жодного антагонізму в білоруському суспільстві, що дозволило вбиратися в один і той самий одяг і адептам режиму Олександра Лукашенка, і найзавзятішим опозиціонерам. Звісно, можна було б поставитися до цього святкування поблажливо, як до ще одного етнографічного фестивалю, що ні до чого не зобов’язує, якби тільки в сусідів-українців багато років тому все теж не розпочиналось із етнографічних фестивалів. Із вишиванок. Зі з'їздів кобзарів, які розповідали казки. І сьогодні вишиванка – і в політичному сенсі, і в етнографічному – співвідноситься саме з Україною. Український День вишиванки – справжнє загальнонародне свято, коли на вулицях Києва чи Львова важче зустріти людину в повсякденному одязі, ніж вбрану у вишиту сорочку.
Здавалося б, що тут такого? Ну вбираються собі і вбираються. Але якщо подивитися на вишиванку з історичної точки зору, то ми зрозуміємо, що її вдягали, протестуючи проти імперської уніфікації: ось ми – інші, й одяг у нас інший, у вас такого не носять. І ще це символ остаточної перемоги українського села й маленького містечка над русифікованим містом. Мегаполіс поки ще говорить російською – і, напевно, іще одне покоління буде використовувати український варіант цієї мови, але вже із задоволенням убирається в сорочки своїх дідусів і бабусь, перетворюючи їх на сучасний одяг і елемент дизайну. Так старовинна вишиванка стає одним із символів сучасної України. Але до чого ж тут Білорусь?
А ось до чого. Варто згадати, під якими гаслами перемагав 1994 року на перших і останніх справжніх президентських виборах у цій країні молодий Олександр Лукашенко. У своєму протиборстві з очевидним фаворитом цих виборів, тодішнім головою уряду Станіславом Кебичем, майбутній «бацька» виявив блискучу інтуїцію. Він зрозумів, що його співгромадяни хочуть справедливості і спокою – я б сказав, історичного, радянського спокою. Він був головним пострадянським борцем із корупцією – нинішні борці можуть тільки позаздрити його талантам. І він збагнув, що жителі Білорусі ототожнюють стабільність і державність із Білоруською РСР, а зовсім не з давно забутим на цих землях Великим князівством Литовським. Для обивателя Велике князівство – це була Литва. А Білорусь – це була БРСР. Опозиція з її біло-червоно-білим прапором і «литовським» гербом – «Погонею» – залишалася десь на узбіччі народного сприйняття.
Звісно, якби на виборах переміг Кебич, він вибудував би звичайний пострадянський режим, але під біло-червоно-білими прапорами. Однак такий режим (як показує той-таки український досвід) припускає можливість конкуренції хоча б у віддаленому майбутньому й відстоює право якщо не самої держави, то принаймні його олігархічної еліти на ухвалення суверенних рішень. Лукашенко ніякої такої конкуренції допустити не міг. Йому необхідна була радянська модель, за якої він міг би стати «бацькам» і правити до посиніння. А для такої моделі потрібен був інший прапор, інший герб, інший День незалежності – й усе це було змінене за очевидної громадської підтримки. Республіка Білорусь так і залишилася країною в консервній банці, пародією на БРСР.
У цій консервній банці все білоруське й надалі вважалося «сільським» і «непрестижним». Пригадую, як й остовпів із того кілька років тому мій молодий білоруський колега – між іншим, великий друг України, але й великий модник, – який опинився в Києві на День вишиванки. Гість абсолютно не міг збагнути, як його ровесники могли хизуватися у столиці сорочками, які в Білорусі можливо було побачити лише в музеях етнографії й народної творчості, та ще на бабусях і дідусях у богом забутих «весках». Зараз, перед написанням цього тексту, я спеціально перевірив сторінку колеги в соціальній мережі. Він залишається другом України й залишається модником. Тому його останні фотографії, звісно ж, у вишиванці.
Колега у вишиванці, звісно, непогано виглядає, а його дівчина виглядає ще краще. Але чому Олександр Лукашенко із його відверто «совковою» системою цінностей має відчувати задоволення, спостерігаючи за тим, як Мінськ чи Могильов стають – згідно з його високим указом – схожими на Київ і Львів?
А тому що Олександр Лукашенко хоче правити до посиніння, як ми вже з'ясували. І він відчуває (саме відчуває, а не розуміє), що радянський дискурс його правління вичерпується разом із тими, хто ще пам'ятає «справжню» радянську Білорусь – і разом із російськими грошима. Час гри у БРСР добігає кінця. Тепер Лукашенко будуватиме свою – тобто білоруську – державу. Так, авторитарну. Так, економічно маргінальну й усе ще залежну від Москви. Але свою.
А біло-червоно-білий прапор і герб «Погоня» білорусам поверне їхній наступний президент. І він же й підпише з російським колегою угоду про виведення військ сусідньої держави з території Республіки Білорусь. Не здивуюся, якщо люди, які будуть хлібом-сіллю проводжати російських солдатів і офіцерів на перонах білоруських вокзалів, одягнуть святкові вишиванки.
Віталій Портников – журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
Оригінал матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода
