(Рубрика «Точка зору»)
Одним із головних інструментів радянської демографічної та національної політики була депортація тих чи інших народів з рідної землі задля заселення цих земель «надійними» колоністами. Використовувалася депортація і як інструмент геополітики, коли було потрібно «зачистити» майбутні театри військових дій від «непевних елементів», і як інструмент державного терору для приборкання цих «елементів». Зазвичай усі ці речі зав’язувалися у єдиний тугий політичний вузол, в якому реальні мотиви дій комуністичної влади змішувалися зі створюваною нею ж соціальною міфологією про «злочини» та «провини» того чи іншого народу. У 1956 році на ХХ з’їзді КПРС Микита Хрущов визнав злочинність депортації народів під час Другої світової війни. Більшість із них повернули на рідну землю, але це стосувалося не всіх. Ба більше: після усунення Хрущова з посади глави уряду й лідера КПРС у 1964 році депортації на офіційному рівні почали замовчувати…
Але чи можна було викреслити з історії те, що було її значущою складовою? Почавшись у 1920-х із виселення терських козаків, депортації досягли грандіозних розмірів у першій половині 1930-х, коли до Сибіру та на крайній Північ були силоміць виселені мільйони селян з України, Білорусі, Кубані. У другій половині 1930-х жертвами депортацій стали поляки й корейці, які жили в СРСР. З початком Другої світової війни у 1939-1940 роках примусового виселення зазнало населення західної України, західної Білорусі та Прибалтики – спершу поляки, потім усі інші. У 1941-1944 роках у віддалені райони Сибіру були депортовані і позбавлені всіляких прав російські та українські німці, а також представники народів, країни яких входили в гітлерівську коаліцію (угорці, болгари, румуни, фіни).
Із відвоюванням Червоною армією території СРСР упродовж 1944 року за звинуваченням у колабораціонізмі з рідних земель було насильно виселено калмиків, інгушів, чеченців, карачаївців, балкарців, ногайців, турків-месхетинців, понтійських греків. Того ж 1944 року з Трансільванії (Румунія) до СРСР були депортовані місцеві німці, які там були корінним народом. На початку наступного року об’єктами депортації стали вцілілі німці східної Пруссії та галичани. А у серпні-вересні 1945 року, після окупації Червоною армією Маньчжурії, жертвами депортації стали як місцеві японці, так й українці та росіяни, які там жили упродовж кількох поколінь.
Не оминула депортація і кримських татар, у яких вона зветься Qırımtatar sürgünligi. Причому щодо них вона здійснювалася з особливою жорстокістю.
Зауважмо, що у тому сенсі, в якому гітлеризм акумулював ідеї прусського мілітаризму, більшовизм, попри свій декларовано «інтернаціоналістичний» характер, увібрав у себе настанови російського імперіалізму. При цьому традиційний російський імперський шовінізм одержав своєрідне «ідейне підкріплення» завдяки текстам класиків марксизму. На їхню думку, одні народи «були носіями прогресу, активно впливали на історію і ще дотепер зберегли життєздатність», інші ж носіями прогресу, тобто «революційними націями», не були, і тому їхня доля визначена. «Всім іншим великим і малим народностям і народам належить у ближчому майбутньому загинути в бурі світової революції», – писав Фрідріх Енгельс. Чи істотно ці настанови відрізнялися від настанов Гітлера?
До речі, серед тих, кому належало «загинути в бурі світової революції», бородатий «класик» назвав і русинів-українців. А от росіян він вважав «історичним народом» і «носіями прогресу»…
Отож, практику депортації й геноциду підкріплювала відповідна теорія. Тому Кремль не утрудняв себе пошуком фактів для обґрунтування депортації: є наявність «контрреволюційних дій» з боку «контрреволюційної нації»? Отож, не має значення, що це були за дії: «неісторичні» нації мають зникнути. Так, у доповідній записці від 10 травня 1944 року члена Державного комітету оборони, наркома внутрішніх справ СРСР Лаврентія Берії Сталіну (обидва претендували на роль більшовицьких теоретиків з національного питання) наведена статистика: під час очищення Криму від німецьких і румунських військ арештовано за різні види ворожої діяльності 5381 особу. Небагато на понад 300-тисячний Крим, чи не так? І мотивацією для масових репресій проти місцевого населення бути не може. Друга цифра з цієї ж доповідної: 20 тисяч кримських татар начебто дезертирували із радянського війська. Це вже наче багато. Але як була штучно виведена ця цифра – з відома того ж Берії (і, безперечно, з повним розумінням з боку Сталіна)? У 1941-1942 роках у Криму до німецького полону внаслідок бездарних дій радянського командування потрапили загалом близько 200 тисяч червоноармійців. Німці згодом випустили полонених кримських татар (звісна річ, не командирів і не комуністів) додому. Це робилося із суто прагматичних міркувань – буде кому працювати у Криму. От і набралося 20 тисяч таких відпущених. Ці люди були записані в «дезертири» і їхня доля була поставлена у провину не армійському командуванню, а їм самим і всьому кримськотатарському народові.
А ось інші докази «ворожості» кримськотатарського народу. При обшуках навесні 1944-го було знайдено: мінометів – 10, кулеметів – 173, автоматів – 192, гвинтівок – 2650. Можна впевнено сказати, що більшу частину зброї притягли додому підлітки, як це водилося у ті часи. Якщо понишпорити українськими чи російськими селами того часу, статистика була б ідентичною або ще масштабнішою. Але цього вистачило, щоб вести мову про «страшні злочини» понад 200-тисячого народу й оголосити його «ворожим».
Відтак уранці 18 травня 1944 року війська НКВС (загальною чисельністю 33 тисяч «багнетів») розпочали так звану «спецоперацію» з депортації кримських татар до Узбекистану, Казахстану, Марійської автономії та шести областей Росії. Значна частина фізично найміцніших чоловіків потрапила до таборів ГУЛАГу, які обслуговували шахти Підмосковного буровугільного басейну; смертність там була дуже високою. І не лише 33 тисячі особового складу військ НКВС брали участь у депортації. Переможні совєтські війська, які 12 травня завершили битву за Крим, через кілька днів після того були використані при депортації кримськотатарського народу, а потім – і представників інших «ворожих» етносів півострові. Таким способом героїв війни радянський режим зробив співучасниками геноциду. А з-поміж «чекістів» 413 бійців та командирів за депортацію кримських татар одержали бойові (!!!) ордени та медалі. Можливо, хтось із них досі гордо шкутильгає під червоним прапором і портретом Сталіна (та з неодмінною «колорадською» стрічкою на грудях) на 9 травня в колоні «ветеранів». До речі: зверніть увагу на підміну понять, здійснену за брежнєвських часів: замість «фронтовиків», тобто людей, які воювали з гітлерівцями, вшановувати стали «ветеранів», чимало з яких воювали з народами СРСР та «визволених» країн Європи.
Міфологічний характер офіційної мотивації депортації, яка містилася в директивах Сталіна й Берії, неспростовно довели дії радянського режиму після виселення основної маси кримських татар. Так, тих кримців, які воювали у Червоній армії, депортації було піддано вже після демобілізації. Були й винятки, коли окремих офіцерів не висилали до місця депортації як спецпереселенців (наприклад, двічі Героя Радянського Союзу льотчика Амет-Хан Султана), проте їм було заборонено жити в Криму. Загалом за 1945-1946 роки в місця депортації було заслано 8995 кримських татар-фронтовиків, зокрема, 524 офіцерів і 1392 сержантів. Також депортації було піддано кримських татар, які евакуювалися з Криму до приходу німецьких військ і встигли повернутися з евакуації за квітень-травень 1944 року, попри те, що вони ані дня не жили в окупації і не могли брати участь – навіть теоретично – в колабораціоністських формуваннях. Було депортовано й усіх керівників та працівників Кримського обкому ВКП(б) на чолі з першим секретарем і Раднаркому КрАРСР з-поміж кримських татар. Це було пояснено тим, що на новому місці потрібні керівні працівники (з партії цю категорію депортованих не виключали)…
Після депортації кримських татар негайно знайшлися «гріхи» і в інших етносів, які жили на півострові. У доповідній Сталіну від 29 травня 1944 року Берія писав, що кримські болгари брали участь у заготівлі продовольства для німецької армії. Серед болгарського населення проводилося вербування для виїзду на роботу до Німеччини. «Провина» кримських вірмен і греків в очах радянського керівництва була ще страшнішою – вони, мовляв, займалися торгівлею і дрібною промисловістю. Рішення про виселення вірмен, греків та болгар з Криму було ухвалене 2 червня 1944 року, 5 червня – виконане.
Якими ж були головні мотиви депортації кримських татар і представників інших корінних етнічних груп й етносів із Криму? У згаданій доповідній Берії від 10 травня 1944 року, крім міфічної «зради» кримськими татарами радянської влади, йдеться і про інше, власне, про головне – про «небажаність подальшого проживання кримських татар на прикордонній околиці Радянського Союзу». Цю тезу варто розшифрувати. У 1943-45 роках Сталін порушував перед Черчиллем і Рузвельтом необхідність передачі Радянському Союзові контролю за протоками між Чорним і Середземним морями, отже, про приєднання до СРСР значного шматка турецької території. До цього, у 1940-му, Молотов від імені Сталіна порушував те саме питання перед тодішнім сталінським партнером – Гітлером. Сучасні історики висловлюють думку, що Сталін планував узяти ці території військовою силою, у разі можливого підкріплення дипломатичними зусиллями, здійснивши віковічну мрію російських імперіалістів – взяти під свою оруду Царград, він же Константинополь, він же Стамбул, а в подальшому всі Балкани і все східне Середземномор’я. Тому він і запровадив ретельну «зачистку» оперативного тилу. Для цього потрібен був Крим як велетенська військова база. Відтак кримські татари й інші «ненадійні» кримчани стали жертвою геополітичних марень кремлівського диктатора і всієї радянської системи, де люди були лише знеособленими «гвинтиками» тоталітарного механізму.
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
Оригінал публікації – на сайті проекту Радіо Свобода «Крим.Реалії»
