(Рубрика «Точка зору»)
22 червня минуло 75 років з дня нападу Третього Рейху на СРСР. В умовах війни з Росією в країні врешті стає менше пафосних розмов про «Велику вітчизняну», як подавала цю війну спочатку радянська, а зараз подає російська пропаганда. Проте недостатньо пам’яті про той час і про Другу світову загалом, адекватної пам’яті, при чому не лише в Україні, а й в усьому світі.
Проводити паралелі – справа невдячна, але відчуття дежавю, котре виникає при перегляді сьогочасних новин, наштовхує на певні роздуми. Роздуми над тим, що історії іноді кортить піти по колу, а людству – не вчитися навіть на своїх помилках.
Здається, що сучасний цивілізований світ зійшов з розуму й хоче стати на ті ж граблі, що й 8 десятиліть тому. Він розривається між Володимиром Путіним та ультра популістами різних мастей, ніби перебуває в очікуванні, коли в другому таборі нарешті визначаться з лідером. Зважаючи на те, якими темпами виявляє слабкості західний світ, цілком ймовірно, що таким вожаком стане Дональд Трамп.
Поки що вони з Путіним обмінюються люб’язностями. Поки що. Наприкінці 30-х років Гітлер та Сталін вітали один одного в пресі, разом ділили Польщу та проводили спільні паради, себто були союзниками. Проте вже незабаром розпочали жахливу війну між своїми країнами, згубивши мільйони безневинних життів.
Світ наче прямує до ситуації, в котрій він опинився після Першої світової: між Гітлером та Сталіним. Прийняття в Росії пакету «законів Ярової», все сильніше закручування гайок та все більша мегаломанія Путіна та його самосприйняття новим Сталіним лиш посилюють це відчуття дежавю. Як і вихід Великої Британії з ЄС, що має тимчасово посилити позиції євроскептичних популістів, підтримуваних російською владою. Як і трампівська антибіженська та антиісламська риторика.
Після анексії Криму Росією світ увійшов у період нестабільності. Старий світопорядок зруйновано, а нових правил не існує. Їх доводиться вигадувати находу. В міжнародних відносинах настав період турбулентності. Ніхто не може гарантувати, що завтра не відбудеться якоїсь події, котра кардинально змінить ситуацію.
Цей період невідомості триватиме доти, доки світ не розробить нових правил, на котрі погодяться усі гравці чи хоча би більшість, або поки не відбудеться повернення до старих правил. Тобто вихід не буде знайдено до того, поки котрась зі сторін не доб’ється свого: або погодження держав із правом Росії на анексування територій, котрі вона вважає своїми; або до того, як Кремль врешті буде покараний і мусітиме змінити свою політику чи зійти із політичної шахівниці.
Що робити Україні?
Яким є місце України у цьому всьому? Як завше, видається, що воно десь на периферії. Насправді, чи вирушить світ в обійми тотального божевілля немало залежатиме від того, як поведеться у цій ситуації Україна. Яку позицію займе і чи зможе її втримати.
Її роль – не останній бастіон західного світу, що стримує агресію. Потрібно вийти за межі цього дискурсу і стати активнішою в зовнішній політиці. Робити свої слабкості сильними сторонами. Основним завданням є максимальне убезпечення себе від зовнішніх впливів.
На жаль, з цим завданням неможливо швидко впоратись. Україна в міжнародних відносинах залишається суб’єктом, а економіка її все ще вкрай слабка. Тому стратегічні напрямки для країни: якнайшвидше й найякісніше реформування та курс на покращення відносин із найближчими партнерами.
Відцентрові рухи в ЄС, що пов’язані з посиленням позицій Німеччини та Франції, після виходу з унії Великої Британії, неодмінно зроблять Україну важливою ланкою для країн Центральної та Східної Європи. Маршалок польського Сейму Марек Кухчинський уже заявив про необхідність формування міжпарламентської асамблеї країн Вишеградської четвірки (Польщі, Словаччини, Угорщини та Чехії), а також України та Румунії.
Це непоганий союз, проте слід не забувати про зростання антиукраїнських настроїв в Польщі, а також про те, що прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан та президент Чехії Мілош Земан є проросійськими політиками. Це означає, що одним із завдань України є залучення до нового стратегічного об’єднання в рамках Європи, що може виникнути на базі Вишеградської четвірки, країн Балтії, котрі куди більш близькі за поглядами, ніж інші країни цього регіону.
Посилення позицій України в такому форматі матиме позитивні наслідки і в питанні відстоювання власних інтересів у стосунках з ЄС. Чим більше союзників буде в України, тим менше шансів матиме Росія на втручання в її справи. Сильна Україна – це й сильна Європа.
Натомість сам Євросоюз має не дозволяти розвалити себе зсередини. Час грає проти Кремля, тому важливо просто дочекатися, аби путінський режим розлетівся на друзки. Тоді слідом за ним посиплються й усі маріонеткові режими та політичні проекти, котрі існують на його гроші.
Назарій Заноз – політичний оглядач, публіцист
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
