(Рубрика «Точка зору»)
Останнім часом українофоби, що спеціалізуються на Закарпатті, почали поширювати тезу, що, мовляв, у 1944 році край незаконно увійшов до складу України. Ніякого «возз’єднання» буцімто не було, а була лише сталінська окупація. Один із найактивніших є місцевий ідеолог русинства Валерій Падяк, який нині працює у Словаччині. Нещодавно він навіть виступив із такою доповіддю на семінарі у палаті депутатів парламенту Чехії.
«Ніякого плебісциту у 1944 році не було», – обурюється він. (Хоча з досвіду Криму бачимо, як можна, організувати «референдум» під дулами автоматів, і який він має авторитет у світі).
І тут доречно би згадати, як Закарпаття входило до складу тієї ж Чехословаччини у 1919 році. Певна річ, що ніякого плебісциту там теж не було. Не було навіть зібраних сотні тисячі підписів мешканців краю, як у 1944 році за возз’єднання Закарпаття з Україною.
А що ж було? А була збройна інтервенція! І про це пишуть не тільки закарпатські дослідники, але й чеські.
Коли Австро-Угорська імперія рухнула під тягарем Першої світової війни, закарпатці почали думати про свою майбутню долю. Ужгородська народна рада у листопаді 1918 року виступила за автономію у складі Угорщини. Пряшівська – наступного місяця висловилася за входження до складу царської Росії. 21 січня 1919 року у Хусті зібралася найчисельніша народна рада, яка представляла 175 населених пунктів Закарпаття. Її делегати проголосувала за злуку з Україною. Як бачимо, жодні представницькі збори не орієнтувалися на новостворену Чехословаччину.
Але чехословацька влада думала інакше. Бій за Закарпаття вона вела дипломатичними каналами у європейських та американській столицях. Закарпатців мали поставити вже перед доконаним фактом.
Ще до вирішення на міжнародному рівні територіальної приналежності краю чехословацьке військо отримало наказ окупувати Закарпаття. Так, Ужгород був захоплений підрозділами 6-ї дивізії 12 лютого 1919 року після подолання опору частин Угорської Республіки та озброєних робітників.
Квітневий наступ всюди супроводжувався сутичками і боями. Ніхто не вітав квітами «визволителів». Населення ставилося до чехословаків вороже. Особливо жорстокі бої відбувалися в районі Чопа, де сили чехословацьких військ перевищували втричі місцевих добровольців. Тут бої тривали 10 днів.
На початок травня вся територія Закарпаття була окупована: західна частина – чехословацькими військами, східна – румунськими. Край опинився під військовою диктатурою чужоземців.
І за таких «демократичних» обставин 15 травня було скликано Центральну руську народну раду, яка погодилася на входження краю до Чехословаччини на певних умовах, які, зрештою, так і не були виконані повною мірою за 20 років спільного співіснування у довоєнній Чехословаччині.
Військова диктатура тривала не один рік
До слова, військова диктатура тривала на Закарпатті ще не один рік. Проводилися жорстокі репресивні заходи проти населення. Конфіскація зброї, арешти, взяття заручників, лунали залпи каральних чот. Мукачівський командувач, полковник Госташа змушений був військовій поліції заборонити арешти, бо вже не було де тримати в’язнів!
Генералу Геннокі та його підлеглим частинам була надана необмежена влада на цілому Закарпаттю. Застосовували її при кожній нагоді, що викликало невдоволення місцевих політиків.
Аби влада військового диктатора була дієвішою, міністерство національної оборони восени 1919 року направило на Закарпаття інші дивізії чехословацької армії.
Жандарми надходили із Чехії та Моравії, а членами фінансової поліції ставали демобілізовані легіонери. Чехи, яких тут раніше не бачили, масово займали посади чиновників краю «через абсолютну неперевіреність місцевих кадрів».
Ось так виглядало добровільне «входження» Закарпаття до складу ЧСР у 1919 році. Ситуація нічим на краща за 1944 рік. Збройна інтервенція, військова диктатура, придушення інакомислення і «доленосне» рішення, написане за межами Закарпаття. Єдине, що в 1944 році народ відчував потяг до східних братів за вірою та мовою, а чехи були настільки чужими, що одні одних не розуміли, про що є чимало свідчень.
Про це, ясна річ, Валерій Падяк у стінах парламенту не говорив. Нині закарпатцям хочуть нав’язати думку про добровільне входження краю до Чехословаччини, про його «золотий вік». Але факти свідчать про інше: доля Закарпаття вирішувалася поза його межами. Чеські політики спритно скористалися з геополітичної кон’юнктури. Коли більшовицькі революції спалахнули в Росії та Угорщині, перелякана Європа боялася дати їм навіть ілюзорного шансу з’єднатися. Тому Закарпаття мало стати стіною між ними. Враховуючи слов’янські запевняння Праги, край віддали їм, хоча на Срібну Землю претендував і Бухарест, а останні військові частини Румунії покинули Закарпаття аж влітку 1920 року.
Завжди геополітика була вирішальною у долі цього краю. Так було і в 1939-му, коли Гітлер та Горті домовилися про «повернення споконвічної угорської землі», і в 1944-му, коли СРСР з іншими переможцями Другої світової війни малювали нову мапу повоєнної Європи.
І виступи тих, хто хоче змінити цю карту, виглядають наївними. Історію вже не можна змінити. Виступ Валерія Падяка у стінах чеського парламенту виглядає абсурдним, адже сам Чехословацький парламент ратифікував угоду про входження Закарпаття до складу СРСР. З погляду міжнародного права все було зроблено абсолютно законно. Зрештою, тепер вже нема ні Радянського Союзу, ні Чехословаччини, щоб комусь виставляти претензії. Залишаються українофоби, які хочуть скористатися найменшою можливістю, аби очорнити Україну в очах світової спільноти.
Олександр Гаврош – письменник, журналіст
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
