Київ – Документаліст, засновник громадської організації «Докутолока» Володимир Демченко їздить на лінію розмежування на Донбас з волонтерами, тижнями перебуває на передовій з українськими бійцями. Як результат, він відзняв понад 80 годин відео з зони бойових дій. За словами Демченка, психологічно і ментально він був готовий до військових дій і необхідності фіксувати на відео їх перебіг раніше – під час Революції гідності. Про це, а також про свої «пригоди» в АТО Володимир Демченко розповів Радіо Свобода.
Усвідомлення того, що почалась війна чи військові дії, прийшло під час подій на вулиці Інститутській 18-20 лютого 2014 року
– Для мене війна (а це саме війна, а не офіційна антитерористична операція) почалась ще до того, як за підтримки Росії місцеві сепаратисти і заїжджі «трактористи» захопили адміністративні будівлі і цілі населені пункти на Донбасі. Ментально я був до такого розвитку подій готовий значно раніше, але усвідомлення того, що почалась війна чи військові дії, прийшло під час подій на вулиці Інститутській 18-20 лютого 2014 року. Я пам’ятаю, як вийшов на Хрещатик і почув поруч сигнали машин швидкої допомоги, які пробивались і вивозили поранених з місця протистояння. А потім підійшов до Головпоштамту, де був четвертий редут, і побачив всі ті тіла – все це для мене вже була війна.
– Ви були волонтером, паралельно знімали на камеру військові будні, бої. Що з того часу Ви найбільше запам’ятали?
Я не розділяю волонтерів, добровольців чи військовослужбовців, не роблю преференцій тим чи іншим при висвітленні їхньої праці
– Багато запам’яталось. Але зрозумійте, я не розділяю волонтерів, добровольців чи військовослужбовців, не роблю преференцій тим чи іншим при висвітленні їхньої праці. Для мене однаково важливі і ті, хто на передовій натискає курок і відстоює нашу землю, і ті, хто по тій землі, полями на своїх маленьких машинках возили у 2014 році для армійців і взуття, і бронежилети, і одяг, і медикаменти з їжею. Бо ж бійці тоді здебільшого стояли голі й босі. Реально! Уявіть снайпера у резинових тапочках або артилериста, який не мав що їсти – було й таке, я це бачив на власні очі. У мене тоді траплялись цікаві моменти, наприклад, я знімаю на камеру атаку, біжу поруч з солдатом: у нього в руках – автомат Калашникова, у мене – камера. Після бою боєць підходить і каже: «Хлопче, ну ти крутий! Я собі біжу, стріляю з автомата, а ти преш зі своєю камерою, без зброї, і якщо трапиться щось, навіть відстрелитися не можеш».
– А чому і коли Ви таки вирішили самі у руки взяти зброю?
Особисто для мене особливого переходу не було: вчора тримав камеру – наступного дня автоматичну зброю взяв
– Особисто для мене особливого переходу не було: вчора тримав камеру – наступного дня автоматичну зброю взяв. Просто одного разу я йшов знімати лінію розмежування разом з розвідниками, і вони мені дали РПГ (ручний протитанковий гранатомет – ред.), мовляв, нема чого тут «порожнім» ходити, і так я і йшов, і з цього все почалось. А перед тим я взагалі зброї у руках не тримав, я знаю правила, які стосуються журналістів та операторів. До речі, я на лінії розмежування лише одного разу вдягнув бронежилет із написом «Press», це ще на початку військових дій. Я приблизно шість місяців їздив на передову як оператор і знімав багато чого, у мене понад 80 годин відзняті.
– Без бронежилету по бліндажах та окопах ходили?
Коли ж ти йдеш просто з камерою, тебе бійці з більшою щирістю запрошують до себе, спілкуються з тобою
– Так, без нього, з камерою лише. Мені здається, що коли журналіст чи оператор вдягають «пресовий» бронежилет і каску, між ними і бійцями виникає певна відстань. Коли ж ти йдеш просто з камерою, тебе бійці з більшою щирістю запрошують до себе, спілкуються з тобою. Я навіть регулярно повторював усім, що я – не журналіст, я веду документальну зйомку. Але наголошую: це моя особиста думка і це мій власний досвід. Кожен на передовій вирішує сам, яку «амуніцію» вбирати. Я ж, щоб зняти нормальний сюжет, який з часом увійде до документального серіалу про війну, тижнями жив з бійцями, лазив з ними у «зеленку», спав та їв з ними у бліндажі. За кілька днів на мене хлопці переставали реагувати – і я знімав все, що мені було потрібно, сказати б, між нами зникав бар’єр.
– Але ж це означає, що Ви ризикуєте нарівні з героями майбутнього фільму?
Я іноді сам собі заздрю, що мені так круто пощастило, наприклад, починалась моя кар’єра військового оператора з батальйону «Донбас»
– Так, я нарівні з ними ризикую, я з ними пліч-о-пліч живу. І хлопці це відчувають, ба більше, починають тихцем зброю поруч класти, про всяк випадок. Серед тих, з ким я був на передовій, кого знімав, є вже легендарні військові і добровольці. Я іноді сам собі заздрю, що мені так круто пощастило, наприклад, починалась моя кар’єра військового оператора з батальйону «Донбас». Це була моя перша поїздка на передову і вона відбувалась у кортежі Семена Семенченка (засновник і перший командир батальйону територіальної оборони «Донбас», нині народний депутат України – ред.). Потім я опинився серед бійців Добровольчого українського корпусу «Правий сектор», мені пощастило фільмувати друзів «Гатила» і «Барса», «Чорного», це нині відомі командири ДУК, з якими мені поталанило перетнутись. Я так Вам скажу: «ДУК ПС» – це 90 відсотків усіх моїх військових пригод, часу і зусиль, витрачених на воєнні будні і зйомки.
Наразі хлопці «розбіглись» і нині є і «ДУК ПС», і є «Українська добровольча армія» Дмитра Яроша, – для мене вони всі єдина потужна «бойова одиниця». Як один мій знайомий доброволець каже, «хто б тепер як не називався, але всі ми є ветеранами «ДУК ПС».
– Якщо порівнювати українську армію зразка 2014 року і нині, які проблеми лишились, які нові, можливо, з’явились?
Наразі армія у цілому взута й одягнена, зброї вистачає, бійці мають вишкіл. Хоча забезпечення назвати стовідсотковим не можна
– На мій погляд, наразі армія у цілому взута й одягнена, зброї вистачає, бійці мають вишкіл. Хоча забезпечення назвати стовідсотковим не можна, тому що лишились окремі проблеми ще з 2014 року. Так, нікуди не зникла проблема, пов’язана з процесом ухвалення рішень: як нагорі, так і безпосередньо на передовій. Наприклад, обстрілюють наш блокпост з протилежної сторони, для того, щоб відкрити вогонь у відповідь і завадити супротивникові знищувати наших людей і техніку, іноді доводиться годинами чекати. Тому що процес затягується, командування різних рівнів між собою вирішує, що й до чого у контексті Мінських угод. А на передовій кожна секунда може коштувати людського здоров’я або життя!
Справа, як на мене, не у Мінських угодах: просто командири не хочуть брати на себе відповідальність
Мені пригадується історія з псковськими десантниками, їх, одинадцятьох, українські бійці взяли у полон. Просто тоді наш командир артилерійського розрахунку не став чекати процедури, коли його командир узгодить, що робити з росіянами, які пішли в атаку, з командиром бригади, а той у свою чергу не зв’яжеться з Генеральним штабом – цей «низовий» командир взяв відповідальність на себе і наказав відкрити вогонь по ворожій колоні. На жаль, це поодинокі випадки, і справа, як на мене, не у Мінських угодах: просто командири не хочуть брати на себе відповідальність. В Україні серед людей, наділених владою, взагалі є серйозна проблема з відповідальністю, люди бояться брати на себе відповідальність.
– То це головна проблема і у війську?
Є ще одна проблема, про яку військові говорити не люблять, – це протидія старих, «паркетних» офіцерів новому поколінню бойових офіцерів
– Одна з головних, я б сказав. Але ще є серйозна проблема корупції, я на ній зупинятись не буду, про це постійно пишуть і говорять. Серед нинішніх, чи то нових, проблем армії – зловживання алкоголем, це визнають в армійських штабах і у Міністерстві оборони. Але є ще одна проблема, про яку військові говорити не люблять, – це протидія старих, «паркетних» офіцерів новому поколінню бойових офіцерів, учасників бойових дій на сході України. Я думаю, зараз завдання громадянського суспільства – захистити, підтримати, вберегти цих офіцерів, які є запорукою осучаснення Збройних сил та є лідерами у боротьбі проти російської «воєнщини» та внутрішніх ворогів України.
