(Рубрика «Точка зору»)
Геннадій Афанасьєв мав вийти на свободу у 2021 році. Юрій Солошенко – у 2020-му. Час відчувається суб'єктивно – з точки зору в'язня російської в'язниці, обидві ці дати нескінченно далекі. А стан здоров'я політв'язнів (у Солошенка – рак, у Афанасьєва – зараження крові) могло зробити ці тимчасові рубежі і зовсім недосяжними.
Але ось вони вдома – їхній персональний жах закінчився. Однак сам формат звільнення Афанасьєва і Солошенка досить цікавий. Тому що їх не просто звільнили, а обміняли. Причому це саме той випадок, коли українських громадян обміняли на українських же громадян. До Росії у відповідь чартером полетіли одесити Олена Гліщинська та Віталій Діденко. У 2014-му вони, за інформацією слідства, створювали в області сепаратистський рух під назвою «Народна рада Бессарабії».
Якби хтось сказав ще місяць тому, що Росія буде готова обмінювати українців на проросійських українців – його б підняли на сміх. Тому що з першого дня війни вся позиція Кремля складалася з формули «ми-до-цього-стосунку-не-маємо». І навіть визнання участі російських військ у анексії Криму було половинчастим – солдати, за словами російського президента, лише допомагали самим кримчанам «визначитися з майбутнім».
А щодо подій на українському материку все було більш однозначно: Росія досі намагається переконати всіх, що війна – «справа рук Банкової» і носить лише цивільний характер. Що Москва не є стороною конфлікту, і що всі переговори мають йти безпосередньо між Донецьком, Луганськом і Києвом. І що будь-які сепаратистські рухи в українських регіонах породжені небажанням самих українців приймати «постмайданну Україну».
І ось на цьому тлі Кремль забирає до себе українських громадян, які два роки тому закликали російського гаранта копіювати «кримський прецедент» на всій території України. І якщо обмін ув'язненими йде за формулою «наших на ваших», то в цьому розкладі Гліщинська і Діденко – «свої» для Москви. Тієї самої Москви, що ще недавно намагалася відхреститися від будь-яких натяків на те, що причетна до подій на території сусідньої країни.
Якщо ви не бачите в цьому суперечності, то згадайте, що вся історія Донбасу – це приклад того, як Москва, цинічно експлуатуючи прорадянські настрої, перетворила цілий регіон на рукотворне «Сомалі». В якому автомат Калашникова став єдиним соціальним ліфтом. І всі заклики місцевих прорадянськи налаштованих людей «ввести війська» або «роздати паспорти з двоглавим орлом» так і залишилися без відповіді.
Якщо доля Гліщинської та Діденка – це «сигнал» Москви для «внутрішнього користування» про те, що «своїх не кидаємо», то дуже скоро двоє одеситів мають стати топовими ньюзмейкерами на російських каналах. Вони мають стати публічними, повсюдними і балакучими. Тоді цей «сигнал» дійсно стане «новою нормою»: якщо ти за Росію, то Кремль про тебе не забуде і, рано чи пізно, забере. А якщо Гліщинська і Діденко повторять долю Александрова і Єрофеєва, то ні про який сигнал йтися не може.
Тому що з моменту повернення російських спецназівців до Росії їхня доля нікому толком не відома. Навіть російські телеканали подавали звільнення Надії Савченко не як обмін, а як акт суверенного милосердя. Причому малося на увазі, що це йшло мало не в односторонньому порядку. Для цього Кремль навіть розіграв історію про родичів убитих російських журналістів, які попросили у Володимира Путіна звільнити українську льотчицю. З урахуванням того, що самі родичі щиро вважали її причетною до загибелі чоловіків, вся ситуація виглядає втричі цинічно.
І саме тепер запитання постають перед нами на весь свій риторичний зріст. Чому Кремль віддає Україні її співгромадян, якщо ще недавно не збирався навіть розмовляти на цю тему? Переговори йдуть між Києвом і Москвою чи Кремль торгується з Брюсселем і Вашингтоном? Що отримує Росія в обмін на українських громадян і чи обмежується її інтерес лише тим, що лояльні Кремлю громадяни залишають українські в'язниці? Наскільки велика пакетна угода і скільки прізвищ стоїть у цьому списку?
Саме ці запитання визначатимуть конфігурацію завтрашнього дня. Тому що в миролюбність Москви – так само як і в її готовність керуватися абстрактним гуманізмом – мало віриться. Зрештою, рішення про помилування українців ухвалює той самий чоловік, який два роки тому доводив всьому світу нікчемність прикордонного стовпа і те, що у «русского мира» немає меж, а є тільки горизонти.
Павло Казарін – оглядач «Крим.Реалії»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
Оригінал публікації – на сайті проекту Радіо Свобода «Крим.Реалії»
