У Києві у «Кримському домі» відкрилася фотовиставка журналіста Російської служби Радіо Свобода Антона Наумлюка під назвою «Суд абсурду». Вона присвячена судовим процесам над українськими громадянами, яких переслідують у Росії з політичних мотивів.
Організатором фотовиставки виступила правозахисна ініціатива «Євромайдан SOS» у рамках кампанії LetMyPepleGo спільно з «Кримським домом». На фотографіях зображені драматичні моменти чотирьох судових процесів справ «в’язнів Кремля» – Надії Савченко, Олега Сенцова і Олександра Кольченка, Миколи Карпюка та Станіслава Клиха, а також Сергія Литвинова. У роботах Антона Наумлюка відображені всі дійові особи судових процесів: починаючи від самих ув’язнених, членів їхніх родин та завершуючи представниками російського правосуддя.
Окрім журналістів, першими відвідувачами виставки стали, зокрема, сестра Надії Савченко Віра, російський адвокат Надії Ілля Новиков, депутат Верховної Ради України Борислав Береза, дружина Миколи Карпюка Олена. За словами Антона Наумлюка, представлені фотографії цінні, перш за все, тим, хто на них зображений і в який момент вони були зняті. Це практично така ж хроніка подій, яку журналіст вів із російських судів із різних процесів.
На виставці можна побачити фотографії Олега Сенцова і Олександра Кольченка, які співають гімн України під час проголошення їм вироку; Надію Савченко після новорічних свят, втомлену від нескінченного судового процесу і голодування; Сергія Литвинова з пачкою листів у руках; незломленого Миколу Карпюка і нескінченно нещасного Станіслава Клиха у клітці в залі суду у Грозному.
Антон Наумлюк розповів про те, як з’явилася ідея створення цієї фотовиставки.
– Я не є професійним фотохудожником, я – репортер, і фотографії мої репортажні, немистецькі. Я ніколи не вважав, що вони гідні персональної виставки. Київська правозахисниця Марія Томак, яка бере участь у всіх політичних процесах над українцями в Росії, вважала, що це буде гарною можливістю нагадати людям, що є не тільки Надія Савченко, є й інші політичні в’язні, і їх теж потрібно повертати, потрібно їх рятувати. Так народилася ідея цієї виставки.
Я запитав: чим я можу бути корисний? Мені відповіли, що я можу нагадати про те, які були судові процеси в Росії. Так що ідея загалом не зовсім моя, але вона була в повітрі, тому що зараз кейс усіх українських політичних справ, за винятком кримських, закінчений і я сподіваюся, що більше ніяких інших фігурантів не з’явиться. З великої так званої української справи, яку веде Слідчий комітет Росії, залишилися тільки кримські справи: щодо «Хізб ут-Тахрір», щодо кримських татар і лютневих подій уже йдуть процеси у Криму.
– Українців судять у Росії лише тому, що вони українці. Ти хотів, в тому числі, і на цьому наголосити, назвавши виставку «Суд абсурду»?
Ці судові процеси – продовження війни. Вона і інформаційна, і реальна гаряча війна, воєнні дії. А є ось така судова, яка відбувається в залах судів у Росії. Без війни не було б судових процесів
– Це майже пряма цитата одного з фігурантів – Миколи Карпюка, якого судили у столиці Чечні Грозному. І він так і сказав у своєму заключному слові, що своєї провини не бачить, і він узагалі не винен перед Росією, а судять його тільки за те, що він – українець. Безсумнівно, всі ці справи політично ангажовані. Наприклад, Карпюка і Клиха судили у Грозному у зв’язку з подіями двадцятирічної давнини. Але їх би не судили, і це справа взагалі ніколи б не виникла, якби не було подій минулого і позаминулого років на Донбасі і у Криму. Всі ці справи пов’язані тим, що вони «виросли» з війни на Донбасі, анексії Росією Криму. Ці судові процеси – продовження війни. Вона і інформаційна, і реальна гаряча війна, воєнні дії. А є ось така судова, яка відбувається в залах судів у Росії. Без війни не було б судових процесів. Тому, так, я хочу це підкреслити і про це хочу сказати.
– Антоне, ти вирішив висвітлювати процеси в Росії проти українців після поїздки до зони збройного конфлікту на Донбасі. Чому?
– Тут дуже складне, перш за все, етичне питання для журналіста, який вибирає, на якій стороні війни працювати. Тут я повністю згоден з моїм російським колегою Аркадієм Бабченком, у якого дуже великий досвід висвітлення воєнних конфліктів. Він каже: де війна тебе застала – там ти і працюєш, і на іншу сторону ти не зможеш. Або перебирайся, якщо вона тобі ближча і тобі там внутрішньо комфортніше працювати. Тому що описувати військові дії і труднощі, які з ними пов’язані – а це і біженці, і полонені, і те, що, здавалося б, не пов’язане безпосередньо з бойовими діями, – про все це можна розповідати, якщо тільки ти співчуваєш, співпереживаєш людям, яких ти бачиш і з якими ти працюєш.
І після поїздки до АТО почався якраз процес над Сенцовим і Кольченком. Цей процес не був пов’язаний із Кримом, незважаючи на те, що вони – кримчани і їх звинувачували саме в тому, що вони у Криму планували здійснювати терористичні дії. Але, тим не менш, цей процес, «виріс» із великої української справи, яка народилася під час воєнних дій. Саме тоді Слідчий комітет Росії створив спеціальне управління нібито для розслідування воєнних злочинів на сході України. Точно так само у відповідь з’явилося бажання показувати, наскільки сфальсифіковані ці справи, наскільки там доказова база не просто не витримує ніякої критики, а перекреслює всі підручники історії, як це було у Грозному на процесі у справі Карпюка і Клиха, наприклад. Ось показати все це – відповідь на те, що коїлося на сході України, в тому числі, і те, що було після цього в залах російських судів Ростова, Грозного, Донецька.
– Яка з фотографій, представлених на фотовиставці, найдорожча тобі, яку з них було зняти найважче?
Цих фотографій узагалі не повинно було бути, не можна, щоб такі події ставали об’єктами фотографії
– Цих фотографій узагалі не повинно було бути, не потрібно, щоб такі речі взагалі відбувалися, не можна, щоб такі події ставали об’єктами фотографії. А найважча фотографія, яка вимагала найбільше сил, – це фотографія мами Станіслава Клиха, коли вона привезла передачу синові у Грозний. На той час вона не бачила його вже понад рік. І перед нею стояв вибір: виступити в суді як свідок, розуміючи чудово, що, найімовірніше, її свідчення в політичному процесі нічого не вирішать, але захистити сина, виступити в суді і сказати, що ні в якій Чечні він у той час не був, а був із сім’єю, – або відвідати його і побачити нарешті вперше за рік. І я не уявляю, як можна було матері зробити вибір у цій ситуації. Вона прийшла в СІЗО, принесла цю передачу, і в цей час вона вирішувала для себе: побачити або спробувати захистити, розуміючи, що це ні до чого не призведе. Спіймати цей момент в об’єктиві фотоапарата було морально дуже важко.
– Під час судових засідань, незважаючи на заборону, ти знімав особи суддів. Якими можуть бути для тебе наслідки?
– Процесуально в Росії все, що діється в залі суду, відбувається за рішенням судді. Але при цьому заборона юридична, яка несе після себе якісь юридичні наслідки, стосується тільки процесів щодо тероризму. В цьому випадку судді перебувають під держзахистом, їх не можна знімати офіційно, це прописано в законодавстві і публікація їхніх осіб може викликати переслідування, в тому числі судове. У всіх інших випадках суддя може забороняти все, що завгодно, але карати вже постфактум за те, що ця заборона була порушена – у нього немає таких повноважень.
Я знаю, що голова Донецького суду Ростовської області обурився, що його фотографія була опублікована. Він зв’язався з місцевими журналістами в Донецьку (а там є незалежні видання), наполягаючи на тому, що фотографія, яку я опублікував, повинна бути знята, що журналісти повинні зі мною зв’язатися, якось на мене натиснути. Але офіційно заборонити мені перебувати в залі суду або якісь заходи застосувати законодавчо судді не мають права. З іншого боку, неофіційно, вони, звичайно, можуть створювати мені якісь перешкоди. Але тут принципове рішення: ці судді беруть на себе відповідальність, беручи участь у політичних справах, і найчастіше, а я думаю, що завжди, знають, що вони роблять і які неправосудні рішення вони виносять.
Вони можуть потрапляти в санкційні списки – те, що ми бачимо у справі Савченко і, найімовірніше, цей список розшириться з урахуванням справи Карпюка і Клиха. Тобто це все слідчі, судді, які брали участь у засудженні українців. Але, на мій погляд, крім того, що вони потрапили в санкційні списки, повинен бути ще й громадський осуд. Їхні обличчя повинні знати всі, особи тих, хто конкретно брав участь у цьому процесі, хто виносив завідомо неправосудне рішення, хто взяв на себе відповідальність за цей вчинок. Тому їхні портрети і опубліковані.
Оригінал матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода
