Декомунізація і російська попса

(Рубрика «Точка зору»)

Один мій донбаський колега, приїхавши до Острога і завітавши до мене, сказав: «У вас точно так, як у нас, у Макіївці». Цей колега колись жив у тій частині Донбасу, яка зараз під владою проросійських терористів «ДНР», працював у Донецькому національному університеті. Змушений був виїхати з окупованої території. Зараз живе у Вінниці, куди перебрався цей університет, і продовжує працювати у «своєму» виші, але вже не на «своїй» землі.

Мені, звісно, було цікаво, чому це у нас «так, як у Макіївці». «Заходжу в маршрутку, – пояснив колега, – а тут на весь салон звучить російська попса. …Як і в нас». Подумалось: очевидно, не так далеко ми «втекли» від Донбасу. Там цілеспрямовано насаджувався «русский мир». Робилося це з допомогою різних інструментів – через мас-медіа, державні, освітні, церковні структури, різного роду заходи, де всіляко підносилася «висока» російська культура. Відповідно, занедбувалося все українське, нищилися українські традиції, які, попри тотальну радянізацію й русифікацію, на Донбасі так до кінця й не були витравлені.

Квоти для українських пісень не потрібні?

Цей випадок пригадався мені, коли Верховна Рада України цими днями «успішно» провалила два законопроекти про введення квот на українські пісні в теле- і радіоефірах. Обидва законопроекти виглядали досить ліберально. Зрозуміло, вони обмежували російську пісенну продукцію. Але більшість Верховної Ради, яка на словах демонструє свою проукраїнськість, жоден із законопроектів не захотіла ухвалювати. Ось така ціна патріотизму наших «патріотів». Правда, один із законопроектів відправили на доопрацювання. Але можна лише уявити, як доопрацюють законопроект. Та й чи буде він ухвалений у доопрацьованому вигляді? Не виключено, що знову знайдуться аргументи, щоб його не ухвалювати.

Зате Верховна Рада не так давно декомунізувала низку назв населених пунктів. І це незважаючи на несприйняття таких дій у багатьох жителів перейменованих міст і сіл. На позір наші депутати здійснили сміливий крок. Але, по-перше, це варто було зробити років ще 25 тому, коли Україна стала незалежною й коли комуністична ідеологія утримувала сильні позиції. Хтось скаже, що тоді це важко б далося. Але ж Комуністичну партію в той час змогли заборонити. То що заважало провести декомунізацію? По-друге, коли комуністична ідеологія в Україні реально відійшла в минуле, а політичне життя зазнало помітної деідеологізації (практично всі нинішні парламентські партії в Україні «безідеологічні»), декомунізація не дасть відчутного ефекту. Це є справою вчорашнього дня.

Інша справа – квоти на українську пісню в теле- й радіоефірі. Якщо за декомунізацію ніби проукраїнські депутати любісінько голосують, то за квоти – ні. І справа не лише в грошах. Адже власники мас-медіа мають свої комерційні інтереси і ладні лобіювати у Верховній Раді потрібні їм закони. Справа в тому, що цей комерційний інтерес пов’язаний з політикою, яку проводив і проводить наш північний сусід.

Російська культурна гегемонія

Ще на зорі існування СРСР італійський комуніст Антоніо Грамші запропонував концепцію культурної гегемонії, згідно з якою перемозі політичних режимів мусить передувати відповідна культурна політика. Спочатку мають бути насаджені певні культурні стереотипи, які приведуть до влади «потрібних людей». Комуністи СРСР ніби офіційно не підтримували цю теорію. Але на практиці її проводили, приділяючи надзвичайно велику увагу пропаганді. Інша річ, що тоді пропаганда була більш відвертою і не обов’язково використовувала культуру. Хоча і в ті часи в СРСР створювалися мистецькі шедеври, які ніби були «безідейні», але мали відповідний ідеологічний підтекст. Одним із блискучих прикладів у цьому плані можна вважати кінофільм «Веселі хлоп’ята».

У наш «деідеологізований» час культурна гегемонія не втратила свого значення. Радше, навпаки, стала важливим чинником реальної політики. У певному сенсі, зараз культура «підмінила» ідеологію. Це прекрасно розуміє російське керівництво Росії, яке після розпаду СРСР розглядало й розглядає Україну як свою сферу впливу. І воно розуміє, що для втримання України у сфері свого впливу важливим є не тільки й не стільки економіка, скільки вплив культурний. Українське ж керівництво або не розуміє цього, або просто прислуговує «старшому брату».

Нині маємо вкрай безвідповідальне ставлення з боку державних структур до української культури. Може це буде занадто сильно сказано, але українська культура існує не завдяки Українській державі, а, радше, всупереч їй. Вона не має ні належної законодавчої підтримки, ні підтримки фінансової й адміністративної. На сьогоднішній день у нас практично знищене українське ігрове кіно, маргіналізовані українська пісня й література, тобто ті «вербалізовані» сфери культури, які відіграють важливу роль в ідентифікації особи. За великим рахунком, українська культура існує переважно на «волонтерських засадах».

Натомість, створені чудові можливості для експансії російської культури – переважно в її популярному варіанті. У нас абсолютно домінує російське кіно, у книгарнях переважає російська література, повсюдно (на телебаченні, радіо, в кафе, ресторанах, магазинах, у громадському транспорті) панує російська пісенна попса. Відповідно, українська культура і все українське постають як щось вторинне, не варте уваги. В українців формується комплекс національної неповноцінності й схиляння перед російською культурою.

Можна почути, що, мовляв, українці самі винні: нема в нас хороших режисерів, сценаристів, акторів, співаків, письменників. Але ж чимало зірок російської поп-культури – вихідці з України. Тому питання не в неталановитості українців, а в культурному менеджменті. Якщо українських митців не рекламують, не «розкручують», не платять нормальних гонорарів, то вони мусять або заробляти на чужому культурному полі (а це переважно поле російське), або ставати культурними маргіналами. Водночас, коли через мас-медіа нав’язується популярна російська культура, більшість населення звикає до неї. Українська ж культурна продукція цим населенням уже не сприймається. І воно про неї має туманне уявлення.

Представники влади нашого північного сусіда, вкладаючи кошти в свою популярну культуру, створюючи для неї тепличні умови, заохочуючи її експансію на терени колишнього СРСР, дуже добре попрацювали. Російська культурна гегемонія продовжує панувати в Україні, створюючи в очах українців привабливий образ Росії й всього російського. Безперечно, це стало одним із важливих чинників експансії росіян і в Криму, і на Донбасі. І творить потенційні можливості для цієї експансії в інші регіони України.

Звісно, нашим депутатам і легше, й комфортніше воювати з привидами комунізму.

На наступних виборах багато хто з них знову вдягне вишиванки й буде глаголити, як то він любить Неньку-Україну. І тоді цих державних мужів варто запитати, а що вони реально зробили, щоб зупинити експансію «русского мира»?

Петро Кралюк – проректор Острозької академії

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

На цю ж тему: