Книжку Богдана Логвиненка Saint porno багатьом незручно читати в транспорті: саме лише слово приковує погляди. Найбільш сором’язливі навіть ховають обкладинку за аркушами старих зошитів у клітинку. І водночас, ця книжка про «внутрішню кухню» порноіндустрії розлетілась, немов гарячі пиріжки, на цьогорічному «Книжковому арсеналі». А на презентаціях Saint porno блогера та мандрівника Логвиненка жодного разу не закидали помідорами. Людям завжди дуже цікаво те, про зазвичай незручно говорити вголос. Проте страхи і самоцензура заважають українцям стати відкритішими і побачити світ, каже автор.
– Для мене особисто це книжка про свободу, і вибір кожної людини, і вміння поважати цей вибір.
– Історія про реальну Вашу знайому, порноакторку українського походження, переросла з посту на «Фейсбуці» в окрему книжку. Тоді він зібрав дуже багато лайків і поширень. Проте аудиторія цієї соцмережі – це не вся Україна. Ви чекали, що книжка стане популярною в магазинах?
– Це сюрприз навіть для видавництва «Клубу сімейного дозвілля». Коли ми домовлялись про книжку, я пояснював, що вона все-таки більше про дозвілля, ніж про сім’ю.
Проте вони надрукували. І на «Книжковий арсенал», на одну з найбільших подій, взяли настільки мало книжок, що всі примірники продали за півтора дні з чотирьох. Вони більше не мали можливостей і ресурсів, щоб доставити туди ще книгу.
Але це сюрприз також для мене. Це один із 300 текстів циклу «Перехожі» (історії-пости про людей, з якими автор знайомився в подорожах – ред.), які вийшли за рік. І цей текст я також намагався написати про звичайну людину, без істерики і драми, там немає яскравого фіналу, це текст про її буденність.
– Пригадую повідомлення, що поліція «прикрила» віртуальну порностудію. Тоді мова йшла про дівчат, які на веб-камеру оголювались за гроші. Ваша позиція яка: забороняти чи легалізовувати?
Це один із видів заробітку, він нічим не гірший і не кращий, ніж у водія маршрутки
– Це величезний ринок, звісно треба (легалізовувати – ред.) Вони витрачають величезну кількість грошей, щоб знайти трьох дівчат, які знімають не порнографію, а еротику в онлайн-чаті. Тобто показують свої фізіологічні деталі за гроші чоловікам. І, насправді, це один із видів заробітку, він нічим не гірший і не кращий, ніж у водія маршрутки. Здебільшого, йдеться про те, що це низькокваліфікована робота.
Не можна людям забороняти займатись низькоякісною роботою
Але більшість продукції, яку виробляє Україна, – це сировина, маємо сировинну економіку. Йдеться про те, що люди досі не мать якісної освіти, щоб виробляти інтелектуальний продукт. Тому не варто очікувати, що це з’явиться сьогодні-завтра. Варто розвивати освіту і прогресувати в цьому напрямку. Але так чи інакше: не можна людям забороняти займатись низькокваліфікованою роботою.
– Коли хтось пише про наркоманію, проституцію, порнографію – автора часто звинувачують у пропаганді. Ви пропагуєте те, про що пишете?
– Будь-яка книжка – це пропаганда. Будь-який фільм – це пропаганда. Все можна сприймати саме так. І саме тому радикальні ісламісти заборонять будь-яку культуру: музику, візуальне зображення людей. Трилери чи бойовики теж можуть сприйматись як пропаганда.
– А батьки читали книжку?
– Мої? Так, сподобалась.
– Є думка що старше покоління чутливіше реагує на такі теми. На презентаціях книжки і серед покупців багато людей старшого віку?
– Приходили люди різного віку на презентації. Несподівано, бо я очікував на провокативні запитання, на різне сприйняття цього тексту. Поки все позитивно, і це навіть лякає, бо хотілось би розбавити весь цей позитивний резонанс.
– То може консерватори обурюються на кухні, але не схильні протестувати вголос?
– Можливо. Але є ж навіть на сайті «Клубу сімейного дозвілля» відгуки. І там єдиний негативний відгук, що книжка дуже маленька: «За що платити гроші?»
– За пострадянський період українці стали лояльнішими, ліберальнішими до того, що їм незвично?
Все-таки те, що тема порно не висвітлена ні в медіа , ні в прозових творах – це ознака самоцензури
– Українці є значно ліберальнішими наразі. Але все ще займаються самоцензурою. У першу чергу через те, що наші медіа не перейшли через етап (трансформації – ред.) від пропагандистських медіа до сучасних. Саме тому в нас існує «Фейсбук» і альтернативні майданчики, де люди висловлюють свої думки. І хоча в нас наче немає цензури, все-таки те, що тема порно не висвітлена ні в медіа , ні в прозових творах – це ознака самоцензури.
– Нехай медіа – це один із факторів. Але ще кілька років тому три чверті українців зізнавались, що ніколи не були за кордоном. І нехай останнім часом статистика трохи покращилась, але хіба українське суспільство не залишається закритим?
– А те, що українці не виїжджають за кордон, це теж самоцензура. Дуже часто є безліч страхів, які зупиняють в усьому: в тому, щоб робити бізнес, писати на нові теми, їздити за кордон. Я почав подорожувати, коли в мене абсолютно не було грошей. Я про це безліч написав статей, записів у блогах. І з’явились люди-послідовники, які теж почали так подорожувати. Але все-таки переважає кількість людей, які нікуди не їздять, не читають альтернативної інформації, не користуються альтернативними медіа. Навіть той самий «Фейсбук» читає 5% населення, це дуже невелика вибірка.
– А коли українець каже «нащо нам безвізовий режим, якщо немає грошей» – це теж самоцензура?
– Так. Самоцензура і страхи. Україна пережила дуже важку історію. І за останні 100 років було значно більше воєн, ніж у будь-якій іншій країні. Українець значно більше боїться всього нового і всього незнайомого, ніж будь-хто інший. Бо це передається з покоління в покоління.
Мене часто питають: як вдається так багато подорожувати, де беруться гроші? А я просто не купую статусних речей. У мене три футболки в подорожі
– Ви були у понад 50 країнах, переважно автостопом і без грошей у кишені, без ідеальної англійської. Як ви пояснюєте те, що українці часто витрачають останню зарплату на модні гаджети чи брендовий одяг замість того, щоб побачити на ці гроші світ?
– У нас просто досі статусна епоха. Зараз Україна переживає дуже цікавий період переходу на інший рівень. Зараз будь-який дорожчий телефон чи автомобіль підвищує тебе в цій градації. Мене часто питають: як вдається так багато подорожувати, де беруться гроші? А я просто не купую статусних речей. У мене три футболки в подорожі. Я їх просто перу весь час.
Мені не потрібно купувати дуже дорогих речей, щоб жити. Це одна з причин, чому ця книга називається Saint porno. Власне, це такий контраст того, що нам видається чорним і білим. Тому що порно – не обов’язково теж чорне, а Saint – не обов’язково теж біле. Але ми це відразу сприймаємо, як контраверсію.
Так само й іноземці, які потрапляють в Україну, бачать розкішні автомобілі, які їздять занедбаними автошляхами. Вони не можуть цього зрозуміти: як, чому, нащо купувати такі машини, якщо ви їх усе одно розбиваєте? І цей контраст є ознакою нашого перехідного періоду.
– Як сприймають Україну за кордоном? Є різниця між іміджем в Індонезії й Німеччині?
– Це дуже залежить від країни. У Чехії є свій бекграунд, свого часу тут було багато робочої сили, Україна сприймалась не дуже гарно. У Польщі – значно позитивніше, бо є спільна історія. У Німеччині українці сприймались через братів Кличків. В Індонезії – через футболіста Шевченка. Коли він отримав «Золотий м’яч», то разом із ФК «Мілан» поїхав на гастролі в Індонезію. І навіть зараз малі діти пам’ятають, що їхній тато ходив на матчі «Мілану». У Малайзії який час багато людей не сприймали Україну. Але після падіння «Боїнга» з’явились свої асоціації. З кожною країною Україна має працювати окремо, зараз робиться мало чого. Тільки започатковується інститут культурної дипломатії. Є надія, що все зміниться.
– Зараз Ви на деякий час осіли в Києві. Як сприймається Україна після такої перерви?
– Я відчуваю себе як турист, і мені страшенно цікаво описувати те, що відбувається в Україні. І людей, які зараз змінюють Україну і намагаються щось робити. Надзвичайно цікавий час переживає країна, і мені хочеться це фіксувати.
