(Рубрика «Точка зору»)
Заборону «Крим.Реалії» на території Російської Федерації і Криму навряд чи можна вважати несподіванкою. Ставка спочатку була на те, щоб будь-які острівці інакомислення викорчувати і засипати правовим дустом. Після Меджлісу і зачистки на місцях руки дійшли і до структурного підрозділу Радіо Свобода.
Це класична історія про те, що навіть невелика брехня завжди перетворюється на сніжний ком. Він тягне за собою цілу купу наслідків своїх і чужих дій, які в певний момент сплітаються у нерозв'язний клубок протиріч. У підсумку виникає оруелівська ситуація, коли держава починає карати за просту констатацію фактів. Наприклад, за слова про те, що Крим – це Україна. Стаття 280.1. Заклики до порушення територіальної цілісності Російської Федерації. До п'яти років.
Цікаво, чи думала Наталія Поклонська про те, чим їй доведеться займатись у свої 36 років? Чи думала вона про це, коли закінчувала в Євпаторії філію Харківського університету внутрішніх справ? Коли складала присягу, обіцяючи зберігати вірність синьо-жовтому прапору? Коли 2012 року їхала до Києва працювати у структурі Генпрокуратури?
Зрештою, що взяти з якихось російських офіцерів, відряджених до Криму з Туви чи Пензи? Вони виконують наказ держави, якій присягали. А як почуваються ті мундироносці, які сьогодні цілують триколор, хоча зовсім нещодавно носили в кишенях службові посвідчення з тризубом?
Вони розуміють, що навіть з точки зору своїх нових російських колег по цеху залишаються зрадниками? Що всі їхні аргументи на тему «переосмислення» і «нових реалій», які їх спонукали на нову присягу 2014-го, виглядають жалюгідно? Тим більше, що початкова роль Наталії Поклонської зводилась до простої ролі бовдура, симпатичної ширми, а в тіні стояли люди, які й ухвалювали реальні рішення.
Це вперше стало зрозуміло після репортажу Ксенії Собчак і Антона Красовського, який опублікували на порталі «Сноб» у червні 2014 року. Там ситуацію описують без особливих політесів: Поклонська – усього лише заляканий персонаж, який без дозволу куратора не сміє навіть поговорити із заїжджими москвичами.
«На цих словах двері в кабінет відчинились і на порозі намалювався серйозний, суворий чоловік у дорогих окулярах і сірому костюмі. За його спиною підстрибувала підвищена до прес-секретаря заступника начальника колонії.
– Наталіє Володимирівно, на два слова, – тоном, що не припускає заперечень, сказав чоловік. З усього було видно, що головний у цій будівлі він, а зовсім не вона.
«Ну все, зараз звинуватять у державній зраді і грохнуть під Джанкоєм», – подумав Красовський, втиснувшись у рухоме відкатне крісло.
– А в чому, власне, справа? – заверещала Собчак. – Ми просто сидимо, розмовляємо. Без диктофона. Ніякого інтерв'ю.
– Значить перевірити, щоб не було жодних файлів, почистити всі носії, всі телефони і провести до периметра, – неввічливо розпорядився чоловік у сірому костюмі».
Ця сценка – найкращий опис того, хто така Наталка Поклонська. Дівчина із представницькими завданнями, всі функції якої зведені до того, щоб бути обличчям, а не змістом. Вивіска, яка має прикривати людей, які ухвалюють реальні рішення.
Для неї самої перехід на бік російських прапорів був відмінним кар'єрним ліфтом – трансформація з обивателя численних коридорів української Генпрокуратури в телевізійний мем і улюбленицю телеканалу «Росія 24». Напевно, за останні два роки вона встигла переконати саму себе в правильності власного вибору. І тільки її особиста справа, що зберігається в київському архіві, служить неприємним нагадуванням про те, що нинішня присяга для неї – вже друга.
Я знаю історію одного співробітника українських спецслужб, який після анексії Криму виїхав до Києва, офіційно звільнився і повернувся до Криму, щоб жити як обиватель. У його виборі було набагато більше персональної чесності – він не став співробітником чужої структури, і не злякався перспективи власноруч написати в Києві заяву «за власним бажанням». Він зробив свій власний вибір, але не став жонглювати присягами, щоб домогтись теплішого місця. І, при всьому бажанні, до його позиції не вийде причепитись.
А все тому, що будь-яка розмова про «переосмислення» можлива лише тоді, коли вона не веде до покращення особистого матеріального добробуту. А коли твій раптовий катарсис покращує життєві перспективи, то це вже ніяке не «переосмислення».
Це, вибачте, проституція.
Павло Казарін – оглядач «Крим.Реалії»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
Оригінал – на сайті «Крим.Реалії»
