Харків – До Дня пам’яті та примирення та Дня перемоги над нацизмом у Другій світовій війні моя мама Світлана Петрова сплела з бісеру «Мак пам’яті» аби підтримати вояків, що воюють у Донецькій та Луганській областях. Таке оголошення нещодавно з’явилося в соціальній мережі фейсбук на сторінці історика та громадського активіста Сергія Петрова. Він з мамою вирішили спеціально виготовляти маки, щоб, продаючи їх, збирати кошти на потреби вояків.
Харків’янка Світлана Петрова на столі розкладає маки, що відблискують бісерними камінчиками. «Я вирішила попробувати, зробила маки. Показала сину, йому сподобалося. У нього виникла ідея показати в фейсбуці. І тоді вирішили поєднати плетіння з бісеру маків із допомогою нашим хлопцям, тим паче, що Донбас рідна для нашої сім’ї земля», – розповідає Світлана.
Днями її син Сергій Петров у фейсбуці оприлюднив світлини з маминими маками і запропонував на продаж, аби зібрати кошти для бійців на фронті.
«До Дня пам’яті та примирення та Дня перемоги над нацизмом у Другій світовій війні моя мама Світлана Петрова (як і минулого року) сплела з бісеру ось такий «Мак пам’яті» у вигляді брошки. Якщо Вам сподобався цей «Мак пам’яті», і Ви хочете собі такий, то Ви можете його придбати. Умова проста: ціну визнаєте Ви, але вона не може бути меншою за 60 гривень (витрати на матеріали). Всі кошти понад цю суму підуть на допомогу нашим бійцям на фронті, які я передам волонтерам «Вільні Люди» з пісочинської ГО «Альтернатива» (особисто Artem Fysun)», – повідомив через фейсбук історик, активіст громадської організації «Вікімедіа Україна» Сергій Петров.
Дві війни проповзли безжалісним бульдозером по долях родини Світлани Петрової. Друга світова – у фронтових боях, в окупації голодом, холодом виснажувала її батьків і чоловікову родину. А війна на Донбасі змусила виїхати з під-Донецька сім’ю Світланеного брата.
«Брат із сім’єю тікали. На початку червня 2014 року, коли почали стріляти, вони без усього з однією маленькою сумочкою виїхали на таксі, таксисти такі хлопці, що знають всі дороги», – згадує потрясіння братової родини в Костянтинівці, що у Донецькій області, Світлана Петрова.
У дні пам’яті та примирення в родині Петрових згадують Сергієвого діда Костянтина Дмитровича та дядька Володимира Костянтиновича, який підлітком пережив голодну страшну німецьку окупацію Харкова, а після звільнення міста у 1943 році від нацистських військ, у 16 років вирушив на фронт. Дійшов до Кенігсберга (нині Калінінград у Росії). Був серед парашутистів, яких перекидали у німецький тил для виконання різних завдань, і бувало, що він з-поміж групи у 20 осіб сам один виходив назад, був нагороджений медалями та орденами.
Тоді ж, у 1943 році був мобілізований до Червоної армії і дід Сергія – Костянтин Дмитрович, який залишив у Харкові вагітну дружину. Костянтин Дмитрович у лавах Другого українського фронту дійшов до Праги – мав службу зв’язківця, пізніше писаря у штабі. А ще першу дружину діда Кості, яка у 1941 році лікувалась у психіатричній лікарні на Сабуровій Дачі, розстріляли німці. Тіла розстріляних пацієнтів лікарні німці потім поховали на перехресті вулиці Академіка Павлова та Ювілейного проспекту, де нині стоїть пам’ятний знак.
У 1941–42 роках сім’ю врятував заробіток діда на млині
Світлана Петрова пригадує, що тоді, у 1941–42 роках, сім’ю врятував заробіток діда Костянтина на млині. «Він працював у німців на млині, що поблизу Горбатого мосту або мосту Чигирина, начальником зміни. Було два начальники зміни – один німець, а другий – Костянтин. І сім’я шила маленькі мішечки, туди насипали борошно. Це розповідав Володя. Оці мішечки під час зміни діда Кості хтось із робітників перекидав через ґрати, а Володя в призначений час підбігав, і там внизу збирав. І ці мішечки допомогли вижити не одній сім’ї. В нього стріляли багато разів, але жодного разу не влучили», – згадує Світлана Петрова. Те, що дід після роботи на німців, займаючи таку немаленьку посаду, не був підданий репресіям з боку НКВС, Світлана пов’язує з тим, що він, імовірно, зберігав якісь важливі радянські документи, бо у 1930-х роках він працював у державному апараті УРСР. Хоча він до самої смерті боявся, що за ним приїде «чорний воронок».
У родинному альбомі Світлани Петрової не так уже й багато фото фронтовиків, та й не з усіма родичами вдалося поспілкуватися наживо. Про свого діда Костянтина Аврамовича Холоденка каже, що він був мужньою людиною – машиністом паровоза, який у роки Другої світової війни водив ешелони на фронт, мав нагороди.
«Він воював, але не вважався ветераном війни, бо він був паровозником. Він розповідав про бомбардування ешелонів, про те, що наскільки б сильно не бомбили, машиніст із помічником не могли відійти від паровоза, а люди могли тікати від ешелону. Запам’яталося з його розповіді, що у нього був помічник, вони були на станції під Ростовом, і почали бомбити станцію, і цей хлопець підбіг до розбитого паровоза й загинув. А ще після однієї поїздки на фронт під бомбардуванням навіть якийсь генерал висловив професійному машиністу щиросердечну подяку», – розповідає Світлана.
56-річна Світлана Петрова каже, що в її родині ніколи не стояв вибір між ностальгією за радянською символікою, як-то «георгіївською стрічкою», чи за українською – червоними маками в пам’ять загиблих воїнів.
У мене син історик, він розповів, що таке «георгіївська стрічка», що вона немає ніякого стосунку до Дня перемогиСвітлана Петрова
«У мене син історик, він розповів, що таке «георгіївська стрічка», що вона немає ніякого стосунку до Дня перемоги. Це далеко не патріотизм і не наш символ. До того ж, у мене чоловік у середині дев’яностих минулого століття прийшов і показав квиток і сказав: «Оце я вступив до Народного руху України». Тому в нас у родині не поставало подібних суперечок як-то щодо доцільності георгіївських стрічок», – усміхається Світлана Петрова.
Минулого року Світлана з Сергієм Петровим благодійним продажем маків з бісеру назбирали для вояків 800 гривень, на цю суму було куплено «розгрузки» для бійців, що борються за перемогу України у війні. А цього року, Світлана вже сплела маже з два десятка червоних пам’ятних квіточок.
Майстриня готова працювати з благодійною метою і надалі, аби тільки хлопці змогли вистояти і скоріше повернулися додому.
