Альона Жук
(Примітка редактора: Ця стаття є частиною спецпроекту «Журналістика толерантності», створеного Kyiv Post та пов’язаною з ним неприбутковою організацією The Media Development Foundation. Проект висвітлює проблеми та виклики, з якими доводиться стикатися представникам сексуальних, національних та інших меншин в Україні. Це стало можливим за підтримки американського народу через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) та громадської організації Internews. Зміст матеріалів необов’язково відображає точку зору USAID, уряду США та «Інтерньюз»)
Любов Бондаренко уже понад півроку бездомна. Її провини у цьому немає – вона втратила домівку у пожежі.
Її дерев’яний будинок у Київській області згорів минулого року. А незадовго до пожежі Бондаренко поховала свого чоловіка. Тож 64-річна жінка залишилась без грошей та без родичів, які могли б допомогти відбудувати житло або надали їй притулок.
Поки Бондаренко марно шукала роботу, хтось запропонував їй звернутись до київського благодійного фонду «Соціальне партнерство», який допомагає безхатченкам та малозабезпеченим.
Тепер Бондаренко працює у фонді швачкою, за що має ліжко у соціальному гуртожитку фонду на вулиці Лобачевського, 8А. Щодня фонд допомагає сотням людей, проте місця для ночівлі може запропонувати лиже декільком десяткам із них.
Тут, у центрі допомоги, бездомні можуть поїсти, прийняти душ, випрати одяг чи отримати новий, пройти медичне обстеження або ж просто відпочити – почитати книжку з бібліотеки фонду чи подивитись телевізор. Щодня співробітники «Соціального партнерства» готують 2500 обідів, які подають у їдальні фонду, а також розвозять по 32 точках роздачі у різних районах Києва.
У фонді можна зустріти людей з дуже різними історіями. Когось вигнали з дому через сімейний конфлікт, хтось пішов сам, хтось втратив житло через шахрайство. Тут є пенсіонери, яких вигнали з дому діти, і молоді люди, які вирішили виїхати з батьківського дому та почати доросле життя, але опинилися на вулиці. Зустрічаються і біженці, яких із домівки вигнала війна на сході.
Скільки точно безхатченків в Україні, ніхто не знає. Уряд може порахувати лише тих, хто став на облік, звернувшись за допомогою до державних центрів. У 2015 році таких було лише 25 тисяч 800 осіб на всю країну. Експерти стверджують, спираючись на міжнародний досвід та статистику, що реальна кількість людей, що не мають постійного житла, може сягати 200 тисяч.
Точка неповернення
Бондаренко – одна з тих, хто не планує залишатися безхатченком назавжди. Найближчим часом вона хоче продати земельну ділянку, на якій стояв її будинок, та купити собі хатинку чи квартиру в області.
«Я домашня, – каже жінка. – Я не можу жити отак, будь-де».
За словами Юлії Бабій, прес-секретаря фонду «Соціальне партнерство», більшість людей, які щойно опинились на вулиці, не хочуть вірити у свою бездомність і заперечують її.
Проте, якщо людина залишається безхатченком протягом двох років, їй дуже важко повернутись до звичного, домашнього життя.
«Змінюється їхнє сприйняття ситуації, вони інтегруються у свій маленький світ, світ бездомних», – пояснює Бабій.
Саме це колись сталось із Володимиром Кожевніковим, якому зараз 75 років. Він вже звик бути безхатченком, і каже, що «вештається світом роками». Скільки точно, він не пам’ятає.
Кожевніков каже, що служив у Радянській армії, а потім провів певний час за ґратами. Як сам каже, «за дрібницю». У подробиці чоловік не вдається.
Коли Кожевніков вийшов з тюрми, його сестри «десь роз’їхались», і він не мав куди йти. Відтоді він переходить від місця на місце, ночуючи переважно на вокзалах. До фонду він приходить поїсти та підстригтись.
У 64-річного Миколи Відражка схожа історія. Він провів у в’язниці декілька десятків років, а коли звільнився, з’ясував, що його сестра продала батьківську квартиру. Він був на свободі, але не мав куди йти.
Як і Бондаренко, Відражко живе у фонді, працюючи там чоботарем. Каже, що щойно відновить втрачені документи, шукатиме роботу «за парканом». Відражко впевнений, що з його здібностями він швидко заробить на квартиру і машину.
Невидимі для держави
Бабій запевняє, що багато людей не стали б безхатченками, якби держава вчасно втрутилась з порадою чи допомогою – наприклад у той момент, коли в’язень виходить з тюрми, чи коли підліток випускається з дитячого будинку.
За її словами, багато хто залишається на вулиці, бо просто не знає, де знайти роботу чи як мотивувати себе.
Благодійні організації теж не завжди можуть допомогти, адже збирати кошти на бездомних складно – вони не викликають співчуття, каже Бабій.
Суспільство відштовхує безхатченків – мало хто хоче сидіти поруч із бездомним у парку чи у громадському транспорті. Їх виганяють з метро та підземних переходів.
За словами Івана Ковалишина, голови громадської організації «Народна допомога», що опікується бездомними, цієї весни ситуація погіршилась. Із 4 квітня набув чинності закон, який забороняє соціальним центрам реєструвати бездомних, не надаючи їм фактичного житла.
Раніше бездомний міг звернутись до того ж фонду «Соціальне партнерство» та отримати прописку. Це допомагало у пошуку роботи, а також гарантувало соціальну допомогу від держави за місцем реєстрації.
Новий закон, ухвалений минулого року, усе ускладнив, адже фонди та соціальні центри не мають можливості фактично поселяти у себе бездомних.
За словами Ковалишина, така державна політика неефективна.
«Держава просто не бачить цих людей», – каже він.
