(Рубрика «Точка зору»)
Історія з автомобілем «Бентлі», який 22 квітня намагалися ввезти з Криму на материк без української довіреності на право керування, отримала продовження. Судячи з новин, через чотири дні авто зникло зі штрафмайданчика в Херсонській області. І давайте начистоту: це історія вже не стільки про автомобіль, скільки про державу і блокаду як таку.
Тому що блокада півострова почалася з того, що Київ відмовився приймати будь-які документи з Криму, на яких стоять російські печатки. Довіреності, довідки, атестати, дипломи, свідоцтва про народження, шлюб і смерть – все це опинилося за рамками українського права. Будь-який папірець із двоголовим орлом, виданий на півострові, автоматично позбавлявся юридичної сили на українському материку.
У цьому була буденна логіка невизнання анексії. Наступним кроком стало обладнання кордону між півостровом і материком. Потім – блокада постачання води і заборона на торгівлю. Останнім кроком стало непродовження договору про постачання електроенергії до Криму. Кожен із цих кроків мав два виміри: з абстрактних правозахисних позицій будь-яку жорсткість можна було назвати неетичною. При цьому, з точки зору довготривалих державних інтересів, у всьому цьому можна було знайти свою інструментальну логіку.
Але історія з «Бентлі» показова. Виходить, що українська держава та її силові структури навіть очевидні прямі заборони (а заборона на кримські довіреності з двоголовим орлом більш ніж недвозначна) готові ігнорувати. Причому ігнорувати в лоб, безпосередньо, навіть не намагаючись виправдовувати свої дії за допомогою юридичної казуїстики.
Сама собою ця ситуація безпосередньо ілюструє звичну тезу: якщо хочете боротися з корупцією – скорочуйте повноваження чиновників. Тому що корупція можлива лише там, де у людини з посвідченням є право ухвалювати рішення. Якщо від її підпису залежить доля якогось вантажу, проекту або майна. Тому, що менше у чиновника повноважень – то менше у нього можливостей вимагати в громадянина хабар.
За ідеєю, в рамках нинішніх взаємин з півостровом в українського держслужбовця і немає такого «люфту» в ухваленні рішень. Регламент його дії прописаний від А до Я: що пускати, що не пускати, які документи брати до уваги, а які ні. Але, на практиці, виявилося, що це не так. Що навіть юридично неіснуючі для України російські папери, видані в Криму, можуть прийматися як легітимні. І можуть бути підставою для того, щоб перетинати кордон між півостровом і материком в обхід чинного закону про ВЕЗ (вільна економічна зона – ред.) і митних правил.
І чи потрібна така блокада взагалі?
Якщо держава не може змусити себе виконувати свої власні імперативні норми, в яких немає можливостей для різночитання, то, можливо, таку державу в якихось речах простіше «скоротити»?
Може, варто тоді відкрити кордон для провезення усього, що не зброя і не наркотики? Дозволити ходити транспорту? Поновити торгівлю? Відновити залізничне й автобусне сполучення? Залишити армію і наглядові групи, які шукатимуть зброю і злочинців, але прибрати заборони, за подолання яких прикордонники та митники беруть гроші?
Можливо, це звучить як крамола, але насправді ні. Блокада Криму – що почалася з невизнання документів і закінчилася електроенергією – була інструментальною. Її ідея складалася з двох аргументів. По-перше, підвищити вартість утримання півострова для Москви. По-друге, така практика в усьому світі має демонструвати, яке саме майбутнє чекає на регіон, який стане заручником своїх або чиїхось іще необдуманих амбіцій.
І якщо цю інструментальність блокади не вдається виконати, якщо порушується самий базовий пункт щодо документів і печаток, то, може, варто і зовсім відмовитися від цього механізму? Зробити ставку на максимальне залучення кримчан у життя материка? Полегшити їм поїздки, переїзди, придбання українських товарів, комунікацію з материком? Зрештою, в цьому підході цілком можна знайти ту саму інструментальність, що є в попередньому. От тільки зводитися вона буде до формули «своїх не кидаємо», «в Криму живуть наші», «російські військові приходять і йдуть, а українські кримчани залишаються».
І не варто думати, що висновки не відповідають інформаційному приводу. Історія з «Бентлі» стала надбанням громадськості саме тому, що це люксовий автомобіль. На який неможливо не звернути увагу. Який громадські активісти пішли перевіряти через його ексклюзивність. А скільки таких історій було зі значно більш непомітними машинами, імен власників яких ми ніколи не дізнаємося?
Не хочеться писати трюїзмами, але під час війни особливо важливо розуміти, де лежить межа того, що держава вважає неприпустимим для самої себе. Тому що митник, який заплющив очі на російську довіреність, він і є державою в цей конкретний момент часу на тій чи тій ділянці кордону. Систему характеризує не помилка, а реакція на помилку. Але упродовж останнього тижня ми чітко переконалися, що за обома пунктами державна машина завалила іспит.
Павло Казарін – оглядач «Крим.Реалії»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції
Оригінал – на сайті «Крим.Реалії»
