(Рубрика «Точка зору»)
В Україні відбувається відмирання рудиментів радянського минулого. Вже нікому не спадає на думку святкувати колишні радянські свята 7 листопада, чи 23 лютого. Але, на жаль, від минулих часів ще подекуди залишається несприйняття інакшості когось, і це сприймається, як прикрий нонсенс.
Не можна обійти увагою інтерв’ю «Цивільний корпус «Азов» непричетний до розгону ЛГБТ у Львові – Назар Кравченко», яке Радіо Свобода взяло у голови громадської організації «Цивільний корпус полку «Азов» Назара Кравченка.
Звісно, не варто поспішати з висновками, але коли на наступних виборах «Азов» і «Правий сектор» виявлять бажання висувати своїх представників до виборних органів різних рівнів, то чим це може закінчитися в перспективі для українського політикуму?
Мова йде про те, що на сьогодні певною проблемою для України стало поширення в маргінальному середовищі татуювань свастики чи інших символів, пов’язаних з нацизмом і расизмом.
Нацистські привітання руками. Напади на акції представників ЛГБТ, налаштування українців проти біженців (прикладом чого є «табір для біженців» у Яготині).
Україні потрібен антирадикальний «запобіжник»
Україна зараз перебуває на такому відрізку свого історичного шляху, що будь-які радикальні дії чи демонстрації екстремістських поглядів, котрі можуть викликати підозру в неонацизмі, будуть сприйматися світовою спільнотою вкрай негативно.
І якщо в розвинених демократичних країнах існує своєрідний «запобіжник», коли «ситі» громадяни не готові віддати владу радикалам, бо тоді вони вже не будуть «ситими», то в сучасній Україні, яка перебуває у процесі політичної, економічної і соціальної трансформації, така загроза існує.
Водночас, ні для кого не є секретом, що існують сили, котрі мають на меті розкол України. І керують цими силами – із Москви, котра мріє про відродження імперії і розуміє, що без участі України це відродження неможливе.
Тому не можна виключати того, що нещодавні протести проти центру для біженців у Яготині і зрив фестивалю рівності у Львові можуть бути однією зі складових шахової комбінації, коли молодики з російської «п’ятої колони» намагаються пересварити українців.
Втім, доки не буде вільного рівноправного обміну думками, доступу до інформації, завжди будуть існувати маргінальні групи, що дуже далекі від золотої середини. А які екстремісти найбільш небезпечні, відповідь дає історія України – антидержавницькі.
Очевидно, що саме олігархічний лад в Україні, який так і не змогли демонтувати ні Майдан-1, ні Майдан-2, призвів до маргіналізації українського суспільства.
Раніше в Україні був комуністичний екстремізм. Нині ж, хоча там і немає конфлікту менталітетів, все ж є певна кількість громадян, котрі мислять фобіями і пропагандистськими кліше, нав’язаними радянською і підтримувані сучасною кремлівською пропагандою.
Закон про заборону комуністичної та нацистської символіки в Україні має виконуватись
Хоча расизм і злочини на ґрунті ксенофобії не є сьогодні характерними для українського суспільства, однак такі собі «безневинні» забавки, як нічим не спровоковані напади на представників ЛГБТ спільноти, чи «ігри» з нацистською атрибутикою, мають присікатися тими, хто відповідає за безпеку держави Україна.
Якщо закон про заборону комуністичної та нацистської символіки в Україні ухвалений, то за його обов’язковим виконанням має слідкувати не лише поліція, а й і СБУ та інші відповідальні органи. А його порушники мають бути покарані у відповідності до українських законів.
Бо, як показує досвід розгулу нездорових інстинктів у маргіналізованих молодиків, вони абсолютно не розуміють того, що свастика це не тільки древній арійський символ.
Прикриваючись цим символом нацисти скоїли страшні злочини – знищили 6 мільйонів європейських євреїв.
То ж хіба після цього можна повертатися до цих символів? Подібні дії мусять жорстко присікатися.
Поза тим, проблеми загрози нацизму в Україні немає, а є проблема маніпулювання цією нібито загрозою.
Однак не потрібно створювати її штучно своїми непродуманими діями тим, хто виступає перед громадськістю в ролі українських патріотів.
Україна прийняла на себе перший удар нової російської імперської експансії, і для Кремля дуже важливо виставити її перед світом, як державу, де процвітає нацизм, антисемітизм, расизм і ксенофобія.
За такої ситуації, мають бути створені дієві правові механізми регулятивного характеру, котрі забезпечують рівність прав всіх людей, незалежно від раси, національності чи віросповідання.
Україні необхідно вчитися бути відкритим суспільством. А це, у свою чергу, означає, що не можна допускати провокативних дій тих сил, котрі або не розуміють до кінця, яку величезну шкоду її авторитету та репутації на світовій арені вони наносять своєю бравадою, або прямо, чи опосередковано (через своїх зверхників, чи російських агентів у своєму середовищі) служать чужинським інтересам.
Часто дії деяких праворадикальних рухів в Україні, якимось дивним чином, збігаються по часу з кремлівськими інформаційними потребами, і російське путінське телебачення вчасно отримує необхідні йому «сюжети».
Як це було, наприклад, з фестивалем рівності у Львові. І якщо доводити свою «правоту» за допомогою застосування сили та каміння, то це не може сприйматися інакше, як провокація, метою якої є міжнародна дискредитація Української держави.
Наразі це дуже схоже на подібні дії, організовані для російської телевізійної «картинки» так само, як і побиття ветеранів під час днів Перемоги, чи зйомки спеціально присланими телевізійниками з Росії футбольних матчів української збірної.
По суті, це не що інше, як далеке відлуння так званого пролетарського «інтернаціоналізму» в імперському СРСР, за яким режим приховував ксенофобію і нетерпимість до всіляких там «чурок», «хохлів» та інших інородців.
Тільки в СРСР ділили людей на «своїх» та «чужих»
Проте різного роду фобії та забобони з приводу кольору шкіри людини, її раси, або статі є ще й до того прямими наслідками не лише недостатнього виховання, а й перебування в середовищі, в якому ще залишилися живучими закладені у радянські часи поділи людей на «своїх» та «чужих».
Прикладом чого є «яготинський бунт» проти міфічних «сирійських біженців». Адже навряд чи можна серйозно говорити про європейську інтеграцію, якщо ви не сприймаєте проблем людей, котрі втратили свою домівку і шукають для себе прихистку в інших країнах.
Росія веде потужну ідеологічну війну проти української державності та вправно використовує можливості інформаційної глобалізації для того, щоб знайти будь-який надуманий привід для дискредитації України на міжнародній арені.
Цей фактор необхідно враховувати всім. Оскільки, якщо ви не розумієте, чи не хочете розуміти інакшість когось іншого, це не має бути приводом для того, щоб «розбиратися» з ним силовими методами.
Подібні методи мають добре пам’ятати ті, хто мав колись негативний досвід проживання в СРСР, де національна, мовна чи культурна інакшість від росіян вважалася ледве не злочином.
Віктор Каспрук – незалежний політолог
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
