Київ – Військова медицина України повинна базуватись на стандартах НАТО – це стосується як надання фельдшерами домедичної допомоги на полі бою, так і засвоєння на рівні м’язової пам’яті бійця правил зупинки кровотечі. Тих втрат, які Україна зазнала у перші тижні й місяці бойових дій на сході країни, можна було уникнути, якби кожен український боєць знав, як надавати першу допомогу при пораненні, а кожен фельдшер чи лікар мав необхідні навички та інструментарій. Так вважає лікар Юрій Марченко – акушер-гінеколог, який на полі бою рятував життя чиїхось синів, батьків, братів.
Я не знав, що можу працювати судово-медичним експертом та ще й у морзі
– Так, я за фахом – акушер-гінеколог, тобто я той, хто допомагає новому життю у цей світ прийти. А на передовій я відповідав за евакуацію загиблих бійців – сказати б, я був при кінці чийогось життя. Моїм завданням у зоні бойових дій було упізнати загиблого, якщо така можливість була, тобто якщо при загиблому були якісь документи тощо; зробити опис тіла і підготувати його до перевезення. Доводилось перевозити наших загиблих хлопців на місця поховання. Це був перший рік війни, тоді було багато загиблих, морги були переповнені. Я раніше навіть і не здогадувався, що за критичних обставин у мене «відкриються» такі здібності, а на передовій з’ясував, що можу по кілька діб працювати, без відпочинку. Я не знав, що можу працювати судово-медичним експертом та ще й у морзі (щоправда, за рік мене те перенавантаження «наздогнало»).
– Вас мобілізували на військову службу чи Ви поїхали на Донбас добровольцем?
У травні-червні 2014 року, серед тих, хто зібрався у пункті збору НГУ, абсолютна більшість керувалися гаслом «Хто, якщо не я»
– Оскільки я лікар, мене планували мобілізувати через військкомат, але то був такий час, що ніхто нічого не розумів, тож воєнком мені казав, що мене точно «кудись» мобілізують, тому що я лікар, який має «оперуючу спеціальність», закінчив військову кафедру і маю військове звання. І що, мовляв, якщо хочете служити, то ідіть у Національну гвардію України, а якщо прийде з військкомату «папірець», то довідку в Національну гвардію України просто візьмете. Я й пішов у НГУ, і мене зразу начальником медичної частини призначили, це була весна 2014 року. Але спершу потрапив у пункт збору і підготовки у Петрівцях. Побачив там прекрасних, цікавих людей. Бо ж тоді, у травні-червні 2014 року, серед тих, хто зібрався у пункті збору НГУ, абсолютна більшість керувалися гаслом «Хто, якщо не я». Зі мною разом були колишні бізнесмени, афганці, військові, тобто серед них було чимало тих, хто вміє працювати зі зброєю, вміють думати по-військовому і знають, що таке війна. Адже це не така проста штука – все кинути і піти воювати, і лише меншість людей здатна мислити і працювати по-військовому. А рятувати життя людей в умовах бою або обстрілів – то це ще складніше.
Тож я щиро поважаю ті держави, які проводять відповідний відбір і беруть тих, хто справді може бути воїном, і вважаю, що серйозний відбір повинні проходити і лікарі, які вирішили працювати у воєнних умовах.
– А солдатам потрібні ще і медичні знання, щоб рятувати своє життя і при потребі життя побратима? Правда?
Пересічного волонтера чи самого солдата без медичних знань і підготовки легше навчити надати першу допомогу
– Правда, але зразу зазначу: не кожен військовий лікар може працювати на передовій, не варто усіх підряд медиків відправляти на передню лінію, тому що не кожен буде готовий (професійно чи психологічно) там працювати. Є прекрасні хірурги, які проводять пораненим і покаліченим бійцям унікальні операції. Але вони роблять їх в умовах операційної, а чи зможуть вони надати першу допомогу на лінії зіткнення – невідомо. Взагалі, як свідчить досвід НАТО, пересічного волонтера чи самого солдата без медичних знань і підготовки легше навчити надати першу допомогу, бо на полі бою ця перша допомога виглядає так: бачиш кровотечу – зупиняй (але перевір кишені, щоб там нічого не заважало накласти джгут), бачиш дірку – затикай чимось. Власне, минулого року ми з колегами-медиками розробили протокол з тактичної медицини за стандартами НАТО, назвали його «Колесо-Міст» і презентували у Києві.
– Пане Марченко, а коли Ви отримали свій перший медичний рюкзак?
Ми самі собі робили «тактичні сумки» з медичними речами першої необхідності
– Це був липень 2014 року, тоді мене знайшов мій друг з Естонії Андрас. А тоді мені щодня сотні, якщо не тисячі, людей телефонували і запитували, яка потрібна допомога. Аж раптом дивлюсь – якийсь номер висвітився дивний. Точно людина з-за кордону телефонує. І це був Андрас! Він повідомив, що в Естонії зібрали рюкзаки, що люди купили обладнання для українських військових медиків. А я того літа якраз обладнував машини швидкої допомоги, щоб можна було з АТО вивозити поранених і перевозити загиблих. І Андрас разом з обладнанням переслав мені 15 рюкзаків: кілька були порожні, ми їх у Києві укомплектували речами для первинної медичної допомоги, а частина рюкзаків уже прибула з Естонії укомплектована. Тож я і себе забезпечив, і намагався допомогти й забезпечити необхідними речами побратимів. До речі, ми самі собі робили «тактичні сумки» з медичними речами першої необхідності: купуєш сумочку, туди кладеш джгут, кровоспинні препарати, бинти. Взагалі, тоді ніхто не розумів, що таке тактична медицина. Я обходив різні інстанції, які займались медичним забезпеченням і у Генеральному штабі, і в МВС, пояснював, чого потребують на передовій лікарі, що потрібно бійцям для порятунку життя. А мені дають матеріали, які видані ще у СРСР у 1960-1980 роках! А якщо чесно, сам я до кінця усвідомив, що таке тактична медицина, що таке домедична допомога на полі бою лише під час проходження курсів в Естонії, у військово-медичній академії в Тарту.
– Розкажіть про ці курси.
– Це було весною 2015 року, якраз рік тому. Нам посприяли у цих справах наші естонські друзі з волонтерської групи Vaba Ukraina.
У Тарту нам показали методику підготовки медиків і солдатів, і я несподівано збагнув, що перед цим інтуїтивно робив правильні речі
Я під час курсів дізнався багато важливих речей, насамперед, які стосуються тренувань медиків перед виїздом на лінію розмежування та які стосуються навчання бійців, які також їдуть на лінію розмежування і мають, за потреби, рятувати себе і побратимів просто під вогнем супротивника. У Тарту нам показали методику підготовки медиків і солдатів, і я несподівано збагнув, що перед цим інтуїтивно робив правильні речі. Так, я вчив з нуля накладати джгути і перев’язувати рани вчорашніх бізнесменів, інженерів, диригентів, які все кинули і пішли захищати Україну. Це може звучати пафосно, але я вчив захищати свої життя людей, які боронили Батьківщину. Як лікар я на полі бою відволікався на складні медичні моменти – а людина, яка цих моментів не знає, повинна вміти на рівні пам’яті м’язів і послідовності рухів і джгут накласти, і вколоти знеболювальне тощо.
– Тобто ці рухи треба довести до автоматизму?
Я після демобілізації вирішив дітям початковий курс домедичної допомоги викладати. Я це роблю для школярів
– Так. І такі речі доволі легко засвоюють діти. Я після демобілізації вирішив дітям початковий курс домедичної допомоги викладати. Я це роблю для школярів середніх і старших класів, для студентів: домовляюсь у школі або інституті, приходжу до них і розповідаю та демонструю, як і що треба робити та в якій послідовності. У мене вже своя методика викладання є. І ще: я вдячний естонським друзям, які запропонували українцям допомогу у царині військової і тактичної медицини. Коли у Тарту я слухав спеціалістів і вивчав їхній інструментарій, у мене перед очима «прокручувались» кадри: от ми виходимо з-під Іловайська, от ми відходимо з Дебальцева – і всюди кров і скалічені солдати, а якби ми мали у 2014 році такі знання та інструментарій, які маємо тепер, то ми змогли б врятувати сотні наших бійців.
На цю ж тему:
