Автомобільний шлях до України через Наровлю (місто Гомельської області в Білорусі) і далі на прикордонний перехід «Олександрівка» незабаром виводить на місто-привид – Поліське. Більшість водіїв намагаються швидше проскочити похмурий кінець шляху, де над лісом височіють порожні коробки багатоповерхівок. У кращому випадку пригальмовують від несподіваного видовища – не так часто побачиш, щоб місто спорожніло не від військової, а від мирної діяльності людини.
Фантасмагоричні картини підсилює той факт, що на білоруській стороні, буквально за кілька кілометрів звідси, життя, здається, і не припинялося: прикордонні норовлянські села заселені, сільськогосподарські поля зорані, домашню і колгоспну худобу готують до випасу. Зони сусідніх країн, однаково заражені радіацією, демонструють полярні підходи до проблеми тисячоліття.
Справедливості заради, готувати транзитних пасажирів до надзвичайного режиму починають практично відразу, як тільки ті заїдуть на український бік: в'їзд на територію радіаційного заповідника – через шлагбаум і огляд автомобіля, зупинятися у цьому регіоні заборонено. Біля ставків саморобні оголошення-попередження – «рибу не ловити», «не купатися».
І промовистий дорожній вказівник: «Чорнобиль – 50 кілометрів».
Проте журналістська допитливість перемагає. Протиснутися до панельних каркасів колишнього райцентру Поліське не так легко – за майже три десятки років дерева не тільки поглинули малі споруди, а піднялися вище за п'ятиповерхові будинки. Навколо – будівельний щебінь, розбите скло, залишки доріг і тротуарів. Вікон, дверей практично немає – колись винесли для власних потреб жителі довколишніх сіл. Трапляються речі з колишньої цивілізації – дитячі іграшки, одяг, особисті і державні папери.
Кажуть, що серед уламків навіть можна наштовхнутися на самоселів. Але колишнє місто займає чималу територію, і не факт, що люди ризикнули б оселитися по обидва боки дороги – зрідка правоохоронні органи роблять облави.
Поліське – друге за чисельністю населення місто в Україні, жителів якого примусово відселили після аварії на Чорнобильській АЕС. Спершу радіаційна хмара накрила Прип'ять – сусіднє місто атомників, за 5 кілометрів від самої станції. Сім'ї співробітників АЕС терміново евакуювали в нібито безпечне Поліське.
Різкий приріст населення змусив місцеву владу розпочати будівництво житла, в 1988 році звели нову школу, однак повчитися в неї дітям не довелося – ситуація з радіаційним забрудненням в Поліському виявилася не набагато кращою, ніж в Прип'яті. Цього разу евакуація виявилася тотальною. На початку 1990-х практично спустошене місто остаточно втратило статус районного центру і поступово перетворилося на руїни. А колись тут працювали харчовий комбінат, завод будматеріалів, меблева і швейна фабрики.
Незабаром виїжджаємо до монументу «Яйце життя» на кільцевій розв'язці при виїзді з Іванкова. Бетонну скульптуру у вигляді величезного білого овалу зробив німецький скульптор Кольбе – як символ відродження землі, яка повинна оговтатися після важкої хвороби. Щоправда, розповіли українські колеги, закулісна історія благодійного дару демонструє забюрократизованість всієї пострадянської системи: в Києві довго не могли зрозуміти «підтекст» подарунку, в результаті чого яйце «штурхали» по різних містах, не знаючи, за якою статтею його «розмитнити», з кого стягнути витрати на перевезення і куди врешті-решт приткнути. «Посадили» врешті-решт посеред дорожньої розв'язки.
То який підхід до практичного осмислення трагічних подій 26 квітня 1986 року більш виправданий? Чергове реанімоване село в 30-кілометровій зоні чи лісовий привид у вигляді Поліського?
Експерт в галузі радіаційної медицини, доктор медичних наук Юрій Бандажевський, який після кримінального переслідування виїхав з Білорусі і продовжує дослідження в Україні, категоричний: якщо немає відповідного захисту, проживання на території, яка забруднена відходами радіації, не тільки небажане, а й надзвичайно небезпечне: «Можна змусити людей повернутися, але жити на цих територіях не можна: все це нібито «житлове» за нинішньої смертності вельми умовне. Можна що завгодно декларувати, але чим закінчуються такі експерименти, ми, на жаль, знаємо. Особисто я ставлюся негативно до проживання людей у вразливих умовах. Звичайно, ніщо не приречене на провал, якщо займатися серйозно і послідовно. Але це процес надзвичайно складний, довгий і ще не вивчений до кінця (заради справедливості, у нас не особливо і вивчали) – що з цими територіями сталося врешті-решт, окрім радіоактивного забруднення».
Проте білоруська влада надалі дотримується позиції, що наслідки радіаційного впливу дуже перебільшені, а розвиток атомної енергетики блокують «зелені», які не мають відповідної компетенції. Тому й вирішено будувати власну атомну електростанцію – до речі, в сумний ювілей аварії на ЧАЕС обсяги роботи заплановані наймасштабніші. Офіційна ж наука переконана, що сучасні технології не становлять небезпеки ні для білорусів, ні для жителів сусідніх держав.
Чому досвід Прип'яті, Поліського та інших відселених міст України не розглядається сьогоднішнім керівництвом як приклад капітуляції людини перед «безпечною» сферою енергетики? Чи не чекає та ж доля і білоруські міста, яким «пощастило» опинитися поряд з Островецьким майданчиком?
У зоні відчуження на території України – понад 80 евакуйованих поселень, серед них такі великі, як Чорнобиль, колись секретний Чорнобиль-2, Прип'ять, Поліське, Вільча та інші. Всього до початку 1990-х примусово відселили близько 120 тисяч українців, які назад вже не повернулися. У Білорусі переважно з Гомельщини і Могильовщині на нові місця переїхали понад 130 тисяч осіб, однак за минулий час десятки формально «мертвих» сіл знову ожили.
Повний текст матеріалу – на сайті Білоруської редакції Радіо Свобода
