(Рубрика «Точка зору»)
Розрізняють два підходи до вивчення причин війни, яку Росія розв’язала проти України.
Перший підхід визначає таку групу причин переважно у тому, що Путін просто злякався повалення режиму Януковича, яке могло послужити прикладом і спусковим механізмом для подібної революції у Росії. Тому кремлівський диктатор намагається усіляко перешкодити постреволюційному демократичному розвитку Української держави та її інтеграції в ЄС, бо успіх України на цьому шляху автоматично відкине Росію на маргінес.
Другий підхід до дослідження чинників російської агресії, який направду лише доповнює перший, є глибоко закоріненим в історію та полягає у неможливості повернення Росією статусу наддержави без поглинення нею України. Українська держава потрібна Кремлю через кліматично-географічні, інфраструктурні, виробничо-сировинні та демографічні обставини, які є незмінними з часів Івана Мазепи і Петра Першого.
Наявність саме цих обставин другого підходу дає відповідь на питання: чи припиниться російська агресія після втрати Путіним влади. Ні, не припиниться доти, доки Росія претендуватиме на участь в управлінні глобальними процесами у світі. З Путіним, а чи без нього.
Природа, як російської держави, так і російського суспільства, не передбачає відмови від претензій на світову, чи щонайменше – на євразійську гегемонію. Якщо вичерпається «драйв» цих претензій, Росія перестане існувати як єдине державне утворення. Для підтримки великодержавних устремлінь потрібні ресурси України. Всі, цілком.
Завдяки глибоко укоріненим у російський масовій свідомості міфів про якусь «особливу духовну місію Росії» мало не щодо усього людства – з одного боку, та про повсякчасну загрозу росіянам звідусіль у світі – з іншого, російським правлячим прошаркам вдавалося і вдається зберігати своє панування. Вони організували російську державу таким чином, щоб задовольняти перед усім власні, суто споживацькі інтереси. При цьому «низи» вдовольняються мінімальним рівнем споживання та міфами про велич Росії, яку «усі бояться, а тому ненавидять».
Утилізатори
Через географічно-інформаційну близькість до Росії, Україна становить собою занадто виразний для росіян приклад спроможності громадян впливати на свою державу. Кремлю це дуже не подобається. (Українській владі – так само.) Нинішня війна є логічним історичним продовженням прагнень російських самодержців до цілковитого знищення України. Вже 300 років вони намагаються досягнути цієї мети. Усі ці 300 років Росія має в Україні потужного союзника. Це повсякчас відновлюваний український правлячий прошарок.
У 1991 році, уникнувши люстрації, українські чиновники-комуністи організували владу за радянсько-російським типом. З нього виросла олігополія, яку Леонід Кучма плекав з 1994 року. Вона теж становила собою копію російської системи утилізації національного багатства за допомогою влади, поставленої на службу кримінально-корупційним кланам. Віктор Ющенко лише невміло намагався скористатися цим інструментом, який зрештою мусів спродати Вікторові Януковичу. Останнього, вмившись своєю кров’ю, прогнав Майдан. Наразі дії Януковича майже слід у слід повторює Петро Порошенко. Триває утилізація національного багатства тими самим кланами. Хіба тепер, з урахуванням щодень зростаючих апетитів найбагатшого клану.
Природа союзних взаємин між українськими та російськими «утилізаторами» національних багатств визначається спорідненою структурою російської та української економік, їхньою обопільною залежністю, спільністю засобів створення первинних капіталів, досі єдиним інформаційно-культурним простором, подібними системами організації влади та менталітетом «еліт».
Недарма всі українські і російські президенти побували членами КПРС.
Для росіян Україна залишатиметься предметом заздрісної ненависті
Розв’язавши війну проти України, Путін почасти розірвав союзні зв’язки між українськими та російськими корупційно-владними кланами, чим поставив їх у протиприродне становище. Їм економічно складно виживати одне без одного. Вони намагаються повернутися до колишнього симбіозу – відновити корупційні схеми взаємного збагачення. Саме тому серед власників великого бізнесу в Україні так багато симпатиків Росії. Однак у світовій економічній системі для них, як і для російських олігархів, залишається дедалі менше місця. Щоб зберегти свої прибутки, ці громадяни ладні перетворити Україну та Росію на єдиний корупційно-кримінальний анклав, але цьому заважає українське суспільство, яке виступає більш потужним суб’єктом війни із Росією, ніж українська влада.
Скільки б не повторювали ту банальність, що історія не має умовного способу, але два роки тому в Путіна був унікальний шанс зайняти позицію світового лідера, майже співставного за своїм впливом із президентом США. Для цього треба було не воювати з Україною, а допомагати новій українській владі долати постреволюційні труднощі. Видати їй, підозрюваного у злочинах Януковича, разом із вкраденими активами. Запропонувати Україні режим найбільшого економічного сприяння. Започаткувати спільні проекти на транспорті, в енергетиці, фінансово-банківській сфері тощо. Америка і Європа захлинулися б у сентиментальних сльозах розчулення від «прагматичного гуманізму» нарешті прирученого російського абсолютизму. І теж би заходилися допомагати. Над усіма цими процесами височіла б постать російського самодержця.
Не склалося, і не могло скластися, бо російська влада мусить своїми діями відповідати очікуванням власного суспільства, сформованого сторіччями. У цих масових уявленнях немає місця співпраці, повазі до інших народів та гуманізму. Україна для росіян завжди лишатиметься предметом ненависті та заздрості. Тому українцям повсякчас слід бути готовими до нападу Росії та до удару у спину з боку її союзників з числа корупційно-кримінальних кланів в Україні.
Костянтин Матвієнко – експерт Корпорації стратегічного консалтингу «Гардарика»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
