Світлана Прокоп’єва
Газета «Псковська губернія» здобула популярність влітку 2014 року, коли першою з російських ЗМІ перевірила і підтвердила інформацію про похорон псковських десантників, які загинули на сході України. Фотографій свіжих могил виявилося досить, щоб вся редакція потрапила в «список ідейних ворогів» так званих «народних республік», а видавець газети, політик Лев Шлосберг став жертвою нападу невідомих. Через два роки відрядження на Донбас головного редактора «Псковської губернії» було насильно перерване так званим «міністерством держбезпеки ДНР».
Відрядження до «ДНР» рано чи пізно повинно було статися: «Псковська губернія» з самого початку багато і детально пише про події на Донбасі. І писати про це, перебуваючи за 2 тисячі кілометрів, неправильно, вважає Денис Камалягін: «Звичайно, треба було туди з'їздити і подивитися, що там відбувається». Тим більше, що він сам родом з Макіївки Донецької області, і хоча останній раз був там за кілька років до війни, поїздка в рідні місця, по ідеї, не повинна була викликати підозр. Однак своє відрядження він тримав у секреті навіть від рідних – зрозуміло, що головний редактор такої газети не буде бажаним гостем у сепаратистів.
– Ми розуміли, що «Псковську губернію» туди не пустять. Навіть якщо пустять і будуть сповіщені про те, що ми там перебуваємо, можливо, це буде ще більш небезпечно, ще більш непередбачувано, і ніякої нормальної інформації там отримати ми не зможемо. Тобто перебувати «під ковпаком у Мюллера», дійсно, не мало ніякого сенсу. Тому я відправився в знайомі місця як приватна особа, але з усім набором журналістських документів.
У мене було редакційне завдання, видане самому собі, свідоцтво про реєстрацію ЗМІ. На кордоні (який українська влада не контролює – ред.), коли мене питали, хто я і чим займаюся, я зізнався чесно, звичайно, що я журналіст, і питань до мене там не було. Відповідно про те, що необхідна цивільна акредитація, як мені потім заявили, мені було не відомо. Завжди обговорювалося питання тільки про військову акредитацію, про перебування на місці бойових дій.
Коли 14 березня місцеві ЗМІ написали, що Камалягін депортований з території «ДНР», залишалося тільки видихнути з полегшенням: депортований – значить, цілий. Як його вирахували, досі незрозуміло. Можливо, до цього причетний сусід по кімнаті – бойовик «ДНР». Можливо, справа була в редакційному телефоні, який працював у роумінгу (особистий телефон журналіст тримав вимкненим).
– Мій сусід по хостелу мене розбудив, сказав: там прийшла «міліція», перевіряють документи. Візьми свій паспорт, йди на кухню. Прийшов. «Денис Миколайович? А ви ж журналіст?». Тут невелика пауза повисла. Ну що, кажу, мені збирати речі?
Напередодні Денис Камалягін їздив в найгарячішу точку «ДНР» – в населений пункт Ясинувата, який сьогодні обстрілюють з усіх боків. Повернувшись в хостел до півночі, він вирішив відкласти на завтра пересилання зібраного матеріалу. Не встиг: о сьомій годині ранку його забрали. На допиті, який тривав понад дві години, співробітники «МДБ» стерли з камери і телефону всі фотографії, записи бесід з місцевими жителями і кадри нічного обстрілу Ясинуватої.
Особливу підозру викликав записаний номер телефону Олександра Ходаковського – колишнього «секретаря радбезу ДНР», а нині головної небажаної персони у «ДНР». З ним журналіст хотів зустрітися в понеділок, але не встиг.
Сепаратисти детально розпитали Камалягіна, що за видання він представляє, не чи отримуються іноземні гранти, хто видавець. Судячи з усього, вони не мали уявлення про те, що це за газета «Псковська губернія» і яку роль вона зіграла у висвітленні так званої «русской весны». Прямо на допиті вони роздруковували і читали статті з сайту «Псковської губернії».
– На жаль, перший же текст в газеті називався «Кримський тупик», автором його був Лев Шлосберг, і в цьому тексті докладно розповідалося про те, як же погано, як же неправильно, що Крим був приєднаний до Росії. Звичайно, ця стаття відразу викликала у них острах. Вони зачитували її вголос, говорили: як же так, та що ж ви пишете таке?! Я кажу: у нас, мовляв, різні думки представлені, полярні, в цьому номері такі, а почитайте інші! Слава Богу, вони сказали, що їм ніколи читати, – розповідає Денис Камалягін.
– Я дуже здивований, що вони не погуглили, що таке «Псковська губернія», не подивилися, які посилання випадають, – розповідає він. – Тобто вони не мали поняття, що це за газета. І це добре, мені так здається. Напевно, пощастило.
– Який був тон спілкування? Вони погрожували?
– Ні-ні, не погрожували. Це був дуже іронічний тон спілкування.
– А Ви намагалися цим скористатися, щоб залишитися на території підконтрольній «ДНР»?
– Ні, це було марно! Це навіть не обговорювалося. Мене ж не питали: ну що, вивозимо тебе? Мені просто сказали: все, час прийшов, поїхали! Мене вивезли на кордон з Ростовською областю – це неподалік від населеного пункту Матвєєв Курган, куди мені довелося добиратися на таксі, а звідти вже добиратися до Ростова, – розповідає Денис.
Наскільки відомо, це другий випадок примусової депортації російського журналіста з території, підконтрольній донбаським сепаратистам. Першим був Павло Канигін, кореспондент «Нової газети». Він був затриманий влітку 2015 року, допитаний і перед депортацією побитий. У порівнянні з Канигіним, Денису Камалягіну, дійсно, повезло.
Депортація і знищення зібраного матеріалу, безумовно, вплинула на результат відрядження. І все-таки головний редактор «Псковської губернії» відвіз з Донецька досить, щоб зробити чергову публікацію, яка «викликає острах»:
– Враження дуже різноманітні і залежать від населеного пункту, де я перебував. Тому що Донецьк – це одні враження, Макіївка – інші, а Ясинувата – зовсім інші, тому що там бойові дії відчуваються дуже сильно, фон зовсім інший.
– Донецьк мирний?
– В принципі так. Тобто ви будете перебувати на другому боці від аеропорту і можете навіть не помітити, що це військове місто. Крім того, йде дуже активна пропаганда (в плані білбордів, реклами) «культу Захарченка», який висить всюди, де тільки можна: вітає з 8 березня, і навіть з Новим роком все ще вітає. Це пропаганда «служби зайнятості», це пропаганда служби в «армії». Але в цілому місто виглядає дуже пристойно. Працюють кафе, але всі вони працюють тільки до 21 години. У них вивіска «з 8 до 24», але за десять хвилин до дев'ятої вони тобі кажуть: вибачте, будь ласка, ми закриваємося. Тому що о 23 годині – комендантська година, а як вони самі кажуть, після 21 на вулиці краще не з'являтися. О восьмій вечора Донецьк вимирає. Він порожній.
– Чи вдалося Вам поспілкуватися з місцевими жителями, які настрої у людей?
– Так, звичайно, вдалося з багатьма поспілкуватися: і в Донецьку, і в Макіївці, і в Ясинуватій. Дуже різні враження. Якщо їдеш в громадському транспорті – це взагалі дуже мінорний настрій. Люди в основному говорять про війну. Таке дивне враження, коли ти чуєш, як люди кажуть: «Це було до війни». У тебе відразу в голові згадується «Велика вітчизняна війна», а у них «до війни» – це 2014 рік. Вони багато говорять про війну, багато говорять про соціальні проблеми – насамперед, про соціальні виплати. Ще тема – це великі черги в банки, в будь-якому разі, в Макіївці. У Ясинуватій теж є така проблема, це видно, люди ледь не б'ються в чергах. Про роботу говорять. Ніхто не радіє. Коли ти перебуваєш в кафе і там молодь, складається враження, що все добре. Але коли ти вибираєшся звідти, звичайно, важко.
Оригінал матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода
