Більше сотні українців досі перебувають у заручниках угруповань «ЛНР» та «ДНР». Майже половина ‒ мирні жителі. Попри погоджений у Мінську план, процес обміну полоненими постійно гальмується. Про те, яким чином відбувається процес звільнення українських громадян, та чому довго не вдавалося обміняти журналістку Марію Варфоломеєву, у студії «Донбас. Реалії» обговорили з правозахисником, головою громадської організації «Блакитний птах» Анною Мокроусовою.
‒ Як слід називати людей у неволі в окупованих районах Донбасу, оскільки офіційно ‒ у нас немає війни: полонені, заручники?
‒ Цивільні люди ‒ заручники, військові ‒ військовополонені. У будь-якому разі, усі незаконно утримувані люди є полоненими.
‒ Який статус тоді у Надії Савченко, адже вона перебуває в іншій країні, де діє інша правова система, відтак, за мінськими угодами обміняти її неможливо.
Те, що Савченко незаконно вивезли в Росію, ніяким чином не впливає на статус. Вона — військовополонена
‒ Її взяли у полон під час бою під Металістом на Луганщині. Те, що її незаконно вивезли в Росію, ніяким чином не впливає на статус. Вона — військовополонена.
‒ З моменту домовленостей у Мінську щодо обміну полоненими за формулою «всіх на всіх» минув рік. Утім, нічого не зрушило з місця. Чому так відбувається?
‒ Справа у тому, що нам зрозуміло, як обмінювати військових на військових. Утім, цивільних заручників в Україні бути не може, адже ми, врешті, правова держава, тому, як їх обмінювати ‒ неясно. Більш того, кого ми вважаємо цивільними: тих, хто сидить у підвалах, чи у кого є підписка про невиїзд, таких теж дуже багато; вони сидять без документів. Складно визначити, хто підпадає під формулу «усі на усіх».
‒ Чи вплинуло Ваше ув’язненння у Луганську два роки тому на те, що тепер усі сили направляєте на звільнення полонених?
‒ Зараз я навіть не можу назвати це полоном. Скоріше, я просто гостювала не за власним бажанням у захопленій будівлі Служби безпеки України в Луганську, і це вплинуло, звичайно, на мою теперішню діяльність. На момент мого утримання друзі не знали, що робити. Навіть пізніше, коли інші друзі потрапили у полон, ніхто не знав, що робити. Ми пропрацьовували усі можливі варіанти. І так склалося, що до нас почали звертатися згодом інші люди за допомогою.
На той момент у цьому напрямку не працювала українська міліція, СБУ, не було створено ще центру звільнення полонених. Рідні не знали, що робити, і зверталися до волонтерів. Хоча, я дуже не люблю, коли кажуть, що я брала участь у якомусь обміні. Волонтери не мають заручників, щоб їх обмінювати. Реально цим займатися може тільки СБУ. Лише вони мають кого обмінювати. Ми скоріше включаємося у процес, коли потрібно.
‒ Яким чином відбувалося звільнення журналістки Марії Варфоломеєвої?
Журналісти розпіарили ув’язнення Маші і нашкодили таким чином. А з іншого ‒ саме журналісти допомогли тримати цю ситуацію у полі уваги
‒ Ми чекали на Машу протягом багатьох обмінів. Ми виконували всі умови для її звільнення, втім, її не відпускали в останній момент. Це повторювалося неодноразово, оскільки її вважали цінним заручником. У цьому зіграла роль і сама українська сторона, зокрема ЗМІ. З одного боку, журналісти розпіарили ув’язнення Маші і нашкодили таким чином. А з іншого ‒ саме журналісти допомогли тримати цю ситуацію у полі уваги. Переговори щодо звільнення велися постійно, ми знали, де вона і в якому стані.
‒ Наскільки складно триває реабілітація тих, хто повертається з полону?
Сотні людей, які виходять з полону, опиняються, фактично, надворі. Вони не отримують безкоштовного лікування, психологічної підтримки
‒ Цивільні люди, які повертаються, не мають державної програми допомоги. Маша Варфоломеєва ‒ виняток з правил. Вона одна з небагатьох потрапила до хорошої лікарні, де про неї дбали хороші лікарі. Подяка за це Петру Порошенку. Утім, так щастить не всім. Сотні людей, які виходять з полону, опиняються, фактично, надворі. Вони не отримують безкоштовного лікування, психологічної підтримки, допомоги від держави, адже їм потрібен певний час на реабілітацію.
‒ Що робити у цьому випадку?
‒ Це те, чим ми нині й займаємося. Є чимало волонтерів, які допомагають. Часто їх складно знайти тим, хто щойно повернувся з полону. Ми їх і координуємо. Ми співпрацюємо з кризовою службою, психологами Майдану та психологами у Дніпропетровську. Ми пропонуємо людям пройти у них реабілітацію. Також ми співпрацюємо з лікарями, які також займаються цим на волонтерських засадах. Вони допомагають у лікуванні. Намагаємося підтримувати фінансово сім’ї, оскільки два-три місяці людині потрібно просто прийти до тями, і вона не може працювати.
‒ Чи є надія визнати цих людей жертвами репресій?
‒ Волонтер Анатолій Поляков, який сам побував у полоні, щойно підготував ідею відповідного законопроекту, який ми плануємо презентувати наступного тижня: щоб визнати цих людей постраждалими від терористів, аби вони отримали бодай якусь компенсацію від держави.
‒ Чому на тій стороні дозволяють собі катувати людей настільки жорстоко?
Катують жінок, катують людей літнього віку, відомі випадки катування до смерті. Хоча, слід сказати, що катувань справді стало менше
‒ Я давно не намагаюся знайти логіку в цьому. Я просто прийняла те, що так є: катують жінок, катують людей літнього віку, відомі випадки катування до смерті. Люди, які прийшли, захопили владу на мирній території, вони не вміють будувати, не знають, як відновлювати економіку. Вони лише знають, що таке катування й репресії. Хоча, слід сказати, що катувань справді стало менше.
‒ Про скількох полонених на окупованих територіях Ви маєте бодай якусь інформацію?
‒ Офіційно у полоні нині перебувають більше ста людей. Це ті, перебування яких «ЛНР» та «ДНР» підтвердило раніше. По факту, кількість людей, місце перебування яких їм відоме, набагато менша. Їх близько тридцяти. Можливе перебування там ще певних людей, оскільки маємо непрямі докази цього. Утім, представники «влади» цих «республік» не підтверджують інформацію.
