Зброя бойовикам йшла з Москви – російський фашист, який не любить Путіна, але воював за «Новоросію»

Російський націоналіст Антон Раєвський (сам він не проти, щоб його називали «фашистом») шкодує, що пішов воювати на територію України, і розповідає Російській редакції Радіо Свобода про співробітників ФСБ і російських військових, що курували сепаратистів, про постачання російської зброї до Слов’янська і про те, чому він не вірить Володимиру Путіну.

Українські бійці АТО часто дають інтерв’ю і розповідають про те, що відбувається на лінії фронту на Донбасі. Відверті свідчення російських військовослужбовців і добровольців порівняно рідкісні. У 2015 році підприємець Бондо Доровських, що відправився воювати за «Новоросію» і розчарувався в цій війні, в інтерв’ю Радіо Свобода розповідав: «Нам показують по телевізору так, як ніби це вже «Велика вітчизняна війна», насправді це справжнісінька агресія. Ми зайшли на цю територію, і російська влада підтримує терор. Якби ми туди не їздили, якби Росія не допомагала «ополченню», не було б тисяч убитих, там взагалі нічого б не було. З першого моменту я зрозумів, що, якщо мене тут хтось може вбити, то це не Збройні сили України, не противник, а просто хтось із «ополченців» може по п’яні застрелити».

Нещодавно в соціальних мережах і мережевих виданнях з’явилися свідчення іншого сепаратиста Антона Раєвського з російського міста Орел. Разом з Гіркіним (Стрєлковим) він був у Слов’янську, швидко дослужився до «командира мотострілкового взводу», був поранений. В українських ЗМІ з’являлися повідомлення про те, що він убитий.

Популярність Антона Раєвського не в останню чергу пов’язана з тим, що він не приховує своїх неонацистських поглядів. На його лівому плечі велике татуювання з портретом Гітлера, на грудях – орел зі свастикою. Він був членом багатьох праворадикальних організацій – «Русское национальное единство» Баркашова, «Чорна сотня», НДІ Боброва-Шульца. Раєвський говорить, що тепер вважає себе не націонал-соціалістом, а православним монархістом. Але, додає він, «якщо мене назвуть фашистом, я анітрохи не ображуся».

Чому ж людина з такими поглядами вирішила боротися проти України, брати участь у війні, яку російські ЗМІ називають «антифашистською»? До поїздки на Донбас Раєвський 4 роки жив у Санкт-Петербурзі, працюючи охоронцем. Він брав участь в одеському «антимайдані». Він пояснює свій вибір релігійними розбіжностями (він – «православний», а українці – «уніати») і тим, що українські націоналісти – «антиімперці», а він – «імперець».

Тепер Антон Раєвський шкодує про те, що попрямував воювати на територію України, і вирішив розповісти Радіо Свобода про свій досвід. Ми публікуємо це інтерв’ю без купюр, оскільки те, що Раєвський говорить про крайнє праве підпілля в Росії та участь росіян у війні на Донбасі, становить безперечний суспільний інтерес.

– Антоне, багато років Ви були переконаним нацистом. Як Ви прийшли до таких переконань?

– Моє перше знайомство з націонал-соціалізмом було ще в шкільні роки, старші класи – це скінхед-рух, в той час дуже популярний, а нині він зійшов нанівець. Тоді вперше поголив голову, почав зіґувати, підкидати руку в арійському вітанні. З цього все понеслося, перші сутички на міжнаціональному ґрунті. Якісь листівки, журнали ходили по руках, популярні аудіокасети «Бритоголові йдуть». Все це було в шкільні роки.

Потім безпосередньо дорослішання – це вже розуміння, що просто мордобоєм ніяких політичних цілей ми не досягнемо, пошук націонал-патріотичних організацій партійного спрямування, наприклад, Народна національна партія Іванова-Сухаревського, молодіжне відділення «Російська мета». Потім знайшов собі таку організацію як «Російська національна єдність» Баркашова. Там у мене теж не склалися стосунки з керівництвом, був змушений покинути лави цієї організації, так як я тоді, ще до служби в армії, переконався, що ця організація спекулює на ідеї православного християнства і фактично є тоталітарною сектою, нічого там православного немає, єресь на єресі. Баркашов створив підконтрольну собі організацію, просто використовує, граючи на національних почуттях російської молоді, фактично, створив секту.

​– Ви відомі, зокрема, татуюваннями з Гітлером і орлом зі свастикою. Гітлера Ви збили вже, я чув?

– Так, Гітлера я перебив. Залишилося ще на грудях перебити символ Третього рейху.

– Гітлера Ви на когось іншого перебили?

– Ми його переробили, тепер це римський воїн, легіонер.

– Складно зробити таке татуювання? Приходиш в тату-салон і кажеш: «Хочу Гітлера на плечі». Напевно, не всякий майстер погодиться.

– Тату-салон – це робота на комерційній основі, тому бажання замовника – святе. За гроші що завгодно зроблять.

– Скільки коштує?

– Приблизно 20 тисячі рублів я віддав у 2011 році.

– Не так давно це було. Як і раніше, впевнені, що головний ворог росіян – «інородці», євреї, зокрема?

– Якщо чесно, то так.

– Ви працювали або тільки політичною боротьбою займалися?

– Треба було якось виживати, існувати, заробляти гроші на проживання. Тим більше, жив у Петербурзі, треба було знімати житло, одягатися, взуватися.

– В основному, націонал-соціалісти працюють в охороні?

– Якщо брати мою участь у такій організації як НДІ Дмитра Боброва, більше відомого як «Шульц», у нас були люди, не тільки працюють в охороні, а й робітники заводів, були юристи-професіонали. Не скажу, що тільки робітничо-селянський клас серед націонал-соціалістів. Так, переважно робітничо-селянський клас, але є і «білі комірці».

– Є й багаті люди, є і менеджери, і фінансисти?

– Звичайно.

– Як Ви оцінюєте кількість росіян, які поділяють націонал-соціалістичні погляди? В Орлі, наприклад?

– Що стосується націонал-соціалістичних поглядів, то це вкрай непопулярна ідеологія в правому середовищі у світлі історичних реалій російського минулого. Непопулярна ідеологія, тому вона має серед своїх послідовників найбільш радикальних, найбільш відчайдушних і найбільш ідейних бойовиків. Тому що саме націонал-соціалісти відрізняються не тільки радикальністю своїх поглядів, але і діяльністю – це і вбивства, терористичні акти, в тому числі, й в Орлі. Є так звана справа «орловських партизанів», вбивство вірменина, спроба підриву вірменської кав’ярні. Там невеликий вибух був, всі залишилися живі. Так чи інакше, націонал-соціалісти відрізняються агресивною діяльністю. Тому ця ідеологія знаходить не таку велику популярність, тому що бути послідовним націонал-соціалістом – це треба багато від чого відмовитися.

– Ваші погляди тепер пом’якшилися, націонал-соціалізм в минулому?

– Вони пом'якшилися в плані ідеології, але не в плані дій, методів роботи. Пом’якшилися вони на релігійному ґрунті. Тому що основний кістяк націонал-соціалістів – це люди неоязичницьких поглядів, поклоняються всіляким слов’янським богам. А я все-таки православний християнин, відношу себе до прихильників Московського патріархату. Я не воцерковлений, але віруючий. Тому в плані православ’я я вирішив відійти від націонал-соціалізму і прийти до найбільш прийнятної ідеології російського правого руху, а саме, монархічної форми правління – це більш властиво російським людям, ніж націонал-соціалізм.

– У Росії вже монархія. Путін – цар, 16 років править і не збирається нікуди йти. Здається, Ви Путіна теж не дуже любите?

– А хто його любить, цього містера Путіна?

– 86%, якщо вірити ВЦІОМу (соціологічний центр – ред).

– Ми знаємо, як проводяться ці вибори, всі ці «каруселі», як накручуються голоси. Тому дивно, чому не 100%, а тільки 86.

– Чим Вас не влаштовує цар Путін?

– Я за царя Путіна ніколи не голосував, завжди агітував своїх друзів і знайомих голосувати або проти всіх, або за будь-яку іншу кандидатуру, але тільки не за Путіна. Ставленик Єльцина – про що говорити? Цим все сказано. Продовжувач справи Бориса Миколайовича Єльцина. Хоча кажуть, що нібито він відновив економіку Російської Федерації, вертикаль влади жорстка, військову промисловість піднімає та інше, але це все «гон» чистої води.

Чесно кажучи, як обиватель кажу, я Путіну не вірю. Всілякі вибухи, приписані нібито чеченським бойовикам в Волгодонську, в інших містах – насправді, я впевнений, що це справа рук ФСБ. Підводний човен «Курськ», теракт «Норд-Ост», коли бойовики зайшли в Москву і захопили заручників, де наша ФСБ була?

Тут вони садять пацанів 16-річних по 282-й статті, інкримінують, що в «ВКонтакте» зробили репост якийсь, а тут кілька десятків бойовиків захоплюють заручників у Москві, і де наша доблесна ФСБ? Все явно замовлення, фактично, Путін – це ворог народу, ворог жителів Росії. Він робить все проти жителів – це очевидно.

​– Не дивлячись на те, що Ви вважаєте Путіна ворогом народу, Ви поїхали на Донбас воювати за Путіна, це ж його війна. Може бути, навіть були готові віддати життя за нього, Ви ж були поранені.

– Я переглянув свої погляди стосовно цієї війни на південному сході України (все-таки, як не крути, це територія південного сходу України). Я вважаю, що ця війна була розв’язана спецслужбами і політиками обох держав, не тільки Російської Федерації. Гіркін-«Стрєлок» виконував замовлення Москви. Те, що була така колотнеча в Слов’янську, красивий лейбл, «відродження царського самодержавства», православ’я і все інше – це всього лише була приманка для російських патріотів правого спрямування, щоб залучити їх до своїх лав, заманити на південний схід України, в цій братовбивчій війні всіх перемолоти. Це була чиста «замануха», організована спецслужбами. Тому моє ставлення до цієї війни повністю змінилося. Не те що я почав проукраїнську позицію займати, я більше нейтральний, я ні за ту і ні за цю сторону зараз. Я вважаю, що потрібно цю війну зупинити, щоб там був мир. Я за мир.

– Повернемося в 2014 рік, коли у Вас були інші погляди, і Ви в цю «замануху» повірили. Як Ви опинилися на території Донбасу? Ви пройшли спочатку табір в Ростові-на-Дону, де були тренування і Вам видали зброю, або було якось інакше?

– У 2014 році, після березневих подій в Одесі, я повернувся в Санкт-Петербург, створив громадську регіональну організацію «Невська дружина», зареєстрував в «ВКонтакте» групу свою, почав моніторити всіх проукраїнських жителів Санкт-Петербурга і викладати все це в соцмережі, виявляти шпигунів СБУ, вкладати свій капітал в загальну справу боротьби з Україною. Я привернув увагу такої організації, як «Російський загальновоїнський союз», зустрівся з одним з керівників цієї організації, мені запропонували поповнити її лави в «бойовому загоні» на південному сході України, в Слов’янську. Тобто мені запропонували поїхати туди для участі в бойових діях на території південного сходу України.

Я погодився, і разом з групою «Російського загальновоїнського союзу» з території Санкт-Петербурга виїхав в сторону Ростова-на-Дону, де ми були протягом тижня, і там до нас приєдналося ще кілька людей. «Загін» був готовий, близько 10 осіб нас було, всі ми пройшли незаконно кордон, не було ніякого контрольно-пропускного пункту, ми проїхали кордон на УАЗику, «буханці», нас зустріли на під’їзді до міста Краснодон, супроводили на одну з баз, де ми пробули ще кілька діб. Нам пропонували поповнити «гарнізон»Краснодона, влитися в їхні «бойові організації», ми відмовилися, тому що спочатку у нас була домовленість із «стрілковською», ми їхали до Стрєлкова, а він нас вже чекав в Слов’янську. 23 червня ми були вже в Слов’янську, де нас зустрічав особисто Стрєлков і прапор.

– А до цього Ви були зі Стрєлковим знайомі?

– Не лише не був знайомий, жодного разу про нього не чув.

– Не були його шанувальником, як багато бойовиків?

– Не був. Я не був і прихильником «Загальновійськового російського союзу». Я хоч і захоплююся історією, але про «Загальновійськовий союз» мало чого знав. Взагалі я повинен був виїхати з групою Олексія Мильчакова, «диверсійно-штурмовою розвідувальною групою» «Русич». Олексій Мільчаков мені пропонував поповнити лави їхньої організації, разом з ними виїхати в «ЛНР». Ми розминулися на добу, я не встигав, був змушений поїхати з групою «Загальновійськового союзу», а так зараз історія інакше б склалася.

– У «Російського загальновоїнськового союзу», який був заснований бароном Врангелем, були тільки ідейні люди або якась частина їхала воювати заради заробітку?

– У нинішньому кістяку «Російського загальновоїнськового союзу» – люди, віддані ідеї, але все-таки організація нечисленна. Та група, з якою я їхав, близько 10 осіб – це дуже мало на всю Росію, 10 осіб – це ніщо. І то близько десяти, насправді, ще менше було.

– Це єдина група «Російського загальновоїнськового союзу», яка вирушила воювати чи одна з багатьох груп?

– Це була єдина група в 2014 році. Зараз на Донбасі від «Російського загальновоїнськового союзу», наскільки мені відомо, один офіцер в артилерії воює. Можливо, є інші. Особисто я тільки з одним знайомий по листуванню.

– Вам пропонували якісь гроші? Як взагалі матеріальне питання вирішувалося?

– Абсолютно за свій рахунок закуповувалася екіпірування. Єдине, що нам голова союзу Іванов допоміг в Ростові-на-Дону дозакупити відсутні товари для екіпірування – окуляри, спеціальні рукавички. В цілому, все це було за свій рахунок, ніяких привілеїв нам не було. Єдине, що медаль «За оборону Слов’янська» дали.

– Тобто в Слов'янську не заплатили ні копійки?

– Ми нічого не отримували, тоді ще не було ніяких грошових виплат. Єдині виплати були – близько 100 або 200 доларів, і то, це отримала енна кількість людей, хто встиг, виплачувалося по лінії Стрєлкова, коли він ще був у Донецьку, але не всі отримали. А так немає, всі за ідею йшли вмирати і вбивати.

– Зброю де Ви отримали: з розграбованих складів в Слов’янську або ще до цього?

– Чесно кажучи, я зараз сумніваюся, що зброя була тільки на складах в Слов’янську, Слов’янськ не є військовим містечком. Я більш ніж упевнений, що зброя йшла з Москви, з Росії, і йшла Стрєлкову. Можливо, частину зброї, техніки перехоплював Ходаковський у свій батальйон «Восток», але все одно частина зброї приходила. Припустимо, система ПЗРК, якою були збиті вертольоти. Я не впевнений, що вертольоти збивали автоматами з кулеметами, мені в це слабо віриться.

Була там, звичайно, зброя. Зокрема, були російські військові радники. Коли командир миколаївського гарнізону з позивним «Мачете», який нині є «командиром третього мотострілкового батальйону 7-ї бригади» «ЛНР», отримав поранення в Миколаївці, з ним разом в машині перебував російський кадровий військовий офіцер, так званий російський радник – це факт. І таких російських радників був не один, що в Миколаївці, що в Семенівці, що в Слов'янську безпосередньо.

Російські радники є безпосередніми «командирами» на місцях, задають військовий ритм всій машині. Самі «ополченці» – НЕ «командири». Може бути, в локальних конфліктах вони і беруть безпосередню участь, віддають накази, але в цілому за ходом військових баталій стежать, контролюють, віддають накази російські військові радники, які в свою чергу отримують накази, звичайно ж, з Москви. І зброю, звичайно: чим «ополченці» будуть воювати проти регулярної української армії? Звичайно, російською військовою технікою і озброєнням. У Миколаївці була мала кількість автоматів, не у кожного він був, була обмежена кількість ріжків. Були РПГ-7, були СПГ-9, були інші види протитанкових озброєнь. Звідки ця зброя взялася?

– Ви бачили, крім радників, військовослужбовців регулярної армії, яких перекидали, скажімо, в Дебальцеві? Або це вже було після того, як Ви поїхали?

– У Дебальцеві я не бачив, тому що не застав «Дебальцевський котел», не брав участі в тих подіях. Я був «командиром мотострілкового взводу» в званні «лейтенанта армії ЛНР», «народної міліції», я можу точно запевнити, що всіма «командирами» середньої та вищої ланки, починаючи від «батальйону» і закінчуючи «бригадами», є саме російські радники. Військова техніка, що у нас була на озброєнні, вся з Росії. Там так званий ніштяк, що українська армія залишила, – це в одиничному екземплярі, все інше, зокрема, БМП, що у нас були на озброєнні, і танки Т-64 – все з Росії, все російських зразків.

Ми тільки збивали номерні знаки з бортів машин, щоб вони не були ідентифіковані українською стороною. Зрозуміло, що це все – російська техніка. Так, вона, звичайно, заїжджена, убита, але це російська військова техніка.

Що стосується присутності обмеженого контингенту російських військ на території Донбасу, я, чесно кажучи, не можу нічого сказати. Є інструктори, які приїжджають не тільки по лінії Міністерства оборони Російської Федерації, а й по лінії ФСБ. Зокрема, можу сказати точно, що в «розвідвзводу третього мотострілкового батальйону» був позаштатний співробітник ФСБ (Федеральна служба безпеки Росії – ред.), який приїжджав тренувати нас. На прохання ФСБ він приїжджав, тренував розвідку нашого «батальйону». Найцікавіше, що цей інструктор в минулому був військовослужбовцем строкової служби ГРУ Російської Федерації, потім займався націоналістичною діяльністю. Потім, я так розумію, ФСБ його завербувало, нині він співпрацює активно з ФСБ і їздить на Донбас, тренує деякі підрозділи. Навіть таке може бути.

Російські кадрові радники, інструктори, російська військова техніка – це все там присутнє.

– Повернімося до Вашої зустрічі зі Стрєлковим-Гіркіним. Яке враження він на Вас справив? Ви з ним подружилися?

– Гіркін нас зустрів у Слов’янську, в штабі. Ми вишикувалися в одну шеренгу, голова «Загальновоїнського союзу» Іванов доповів йому, що приїхали члени союзу «на національно-визвольну війну на Донбасі», за «Новоросію» і все в такому дусі. Стрєлков-Гіркін потис кожному з нас руку, подякував нам, що ми приїхали сюди воювати. Кілька епітетів, що ця «війна національно-визвольна», що воюємо ми за «Новоросію» та інше, проти «київської хунти», проти українських «бандерівців», «фашистів». Потім нам було видано зброю, нас завантажили в машину і перекинули на лінію фронту до Миколаївки. Ось і все моє знайомство з Гіркіним.

– З тих пір Ви його не бачили?

– Ні, не бачив. Чесно кажучи, мені цікаво, чому з тих пір, як я повернувся з Донбасу, після війни, жодного разу не був запрошений «Загальновоїнським союзом» ні в Москву, ні в Петербург, коли Гіркін приїжджав, на будь-яку прес-конференцію з ним. Я думаю, що союз мене використовував, будемо називати речі своїми іменами, як м’ясо, а далі я їм не потрібен. Тим більше, в світлі того, як мене висвітлювали як націонал-соціаліста у ЗМІ, моя присутність на прес-конференції з Гіркіним, м’яко кажучи, не годиться, некрасиво. Картинку буду псувати, якщо з Гіркіним буду далі світитися. Тому мене не запрошували на всі прес-конференції з Гіркіним, хоча інші члени союзу присутні.

– Знаю, що і Ваше ставлення до недавніх «бойових товаришів» теж охололо. Ви говорили, що вони п’яниці, ледарі.

– Під час мого останнього візиту на Донбас, коли я безпосередньо став командувати «мотострілковим взводом», я просто був приголомшений тим, що я побачив в «армії» «ЛНР». Це повальне пияцтво не тільки в тилу, а й на позиціях, на передових, коли українська регулярна армія на лінії фронту в кілометрі від нас стоїть, ми їх чудово бачимо, що в бінокль, що в приціли, вони нас так само бачать, при цьому це повальне пияцтво. Можуть напитися на передовій, можуть покинути пост і піти в найближче відділення за самогонкою, обміняти на тушонку. Курили «травку», так званий «план». Це масові явища не тільки у рядового і сержантського складу, а й у офіцерів.

Офіцери з числа не тільки місцевих, а й з громадян Російської Федерації, теж схильні до цього. Можливо, складається така ситуація через позиційну війну, тобто люди більше, ніж півроку, сидять в окопах, безладна стрілянина, іноді розриви мінометних снарядів, гранат, мін, тобто люди в розпачі, наступу немає як такого, активної фази бойових дій немає, люди свою побутову небарвисту реальність прикрашають алкоголем і наркотиками.

Можливо, в цьому є частка виправдання, але в цілому, коли це набуває масового характеру – це жахливо. Звідси йдуть нестатутні відносини, звідси йдуть вбивства цивільних, звідси йде мародерство, невиконання команд вищого начальства, командирів, починаючи від сержанта і вище. Це масове самовільне залишення частини, дезертирство масове. Все це в «армії ДНР», в «народній міліції» присутнє. Як би російські військові радники не намагалися там навести порядок – це неможливо. Це неможливо з тієї простої причини, що нинішній склад всіх цих «армій» – це асоціальні елементи. Ідейних Стрєлковців, як у Слов’янську 2014 року, або хоча б тих, які, як мінімум, пройшли «Дебальцевський котел», там дуже мало, одиниці фактично.

Зараз іде новий набір – це люди нового покоління, люди, які в 2014-2015 сиділи, грубо кажучи, на дупі, жерли горілку на своїх шахтах або були на заробітках в Україні або Росії, перебивалися, а нині вирішили піти служити в «армію», тому що там зараз платять хороші гроші, «рядовий» отримує 15 тисяч рублів, «сержант» близько 20 тисяч рублів, «прапорщик» – 24 тисячі.

Припустимо, «командир мотострілкового взводу» як я, – я отримував 31 тисячу 500 рублів – це шалені гроші для Донбасу. Тому багато хто поспішає йти служити в «армію», тому що платять гроші. Ці люди, повірте мені, не будуть вмирати за ці гроші, вони першими перейдуть на бік ЗСУ... Подивіться склад «армії» «ДНР», «ЛНР» – є великий кістяк раніше засуджених, люди, які неугодні ні українській стороні, ні російській, люди, яких на роботу ніхто не візьме ніколи, а в «армію» – будь ласка, йдіть, там такі потрібні.

Люди, що сиділи за різними статтями, за грабежі, служать в «армії ЛНР», «ДНР», воюють за якусь «Новоросію» – це смішно. Це зеки, їм плювати на «Новоросію»: помародерствувати, вбити когось. Я з такими стикався.

У мене були, в тому числі, бійки з ними, на мене не раз наводили ствол автомата Калашникова, не раз погрожували вбити. На мене кидалися мої ж підлеглі, я зазнав фізичних травм, мене били, причому, це було навіть масово на полігоні, коли одного алкаша я знешкодив, відібрав автомат, насунув йому по пиці. Людина на полігоні напилася, почала стріляти безладно в різні боки. Я його питаю: «Козел, ти що робиш? Там же полігон, там навчальні стрільби проводяться». А йому здалося – «білку» зловив – що по ньому стріляють, і почав стріляти в різні боки, дякувати Богу, що нікого не вбив. Я у нього забрав автомат, віддав одному з наших водіїв «Уралу», щоб доглянув за автоматом. Через деякий час група доблесних бійців нашої роти повертається з лісопосадки, де вони встигли вже нажертися горілки за раніше обміняну тушонку. Дізнавшись, що я побив одного з їхніх товаришів, відібрали у нього автомат, почали мені пред'являти, мовляв, «Німець» (у мене був позивний «Німець»), якого х…а відібрав у нього автомат, поверни йому терміново автомат, інакше – тобі «хана». Це страшно, п’яна маса, бидло...

Це не армія. Це навіть не трактористи і шахтарі – це якесь нице бидло. Це бидло поперло на мене, почали мене бити, потім дуло автомата на мене навели, наді мною сміялися. Хтось отримав дисциплінарне стягнення, когось засудили за статтею, когось вигнали з ганьбою з лав «збройних сил», «армії» «ДНР», «ЛНР», «народної міліції», як хочете назвіть? Нічого подібного. Максимум когось закрили в клітку до ранку, щоб протверезів, – все, більше ніяких покарань. Це за побиття офіцера. А що було б, якби мене вбили? Нічого не було б, потім просто повістка прийшла б: «загинув смертю хоробрих», «випадкова куля українських вояків». Ось і все, мене просто списали б. Це страшно насправді, що діється. Можна вбити людину, і за це не буде ніякого покарання, це в порядку речей. Тому з таким бидлом йти воювати кудись, та на фіг треба.

– Антоне, а як Ви стали «офіцером» цієї «армії ДНР»? Як отримали офіцерське звання?

– Перше знайомство з командиром «батальйону» «Мачете» відбулося в перший же день мого приїзду в Дебальцеве. У кабінеті нашого комбата був присутній не тільки сам комбат «Мачете», але і якийсь сірий кардинал, офіційний командир «батальйону» – російський кадровий військовослужбовець. Командири батальйонів в «армії» що «ДНР», що «ЛНР» є кадровими російськими військовослужбовцями, це кадрові російські військові офіцери. А те, що показують ЗМІ (російські – ред.), нібито якихось «народних командирів» – це інформація для «Лайфньюс», для таких компаній.

Насправді, за цими «народними командирами» стоять кадрові російські військовослужбовці. У кабінеті нашого комбата «Мачете» був ще кадровий російський військовослужбовець, справжній командир «батальйону», який віддавав безпосередні накази, обидва ці командира мені пропонують стати командиром «мотострілкового взводу», причому, не просто пропонують, але і настійливо рекомендують: «Антоне, так і так, ти пройшов Слов’янськ, ти прапорщик запасу російської армії, у військових діях в Чечні був, ти підходиш на роль командира «мотострілкового взводу», тому що у нас дуже потрібні кваліфіковані командири, які брали участь в бойових діях і мають хоч якесь поняття, що таке армія».

Мене поставили на посаду тимчасового виконувача обов’язків командира «мотострілкового взводу». Через два місяці надійшов наказ з округу про присвоєння мені першого офіцерського військового звання – «лейтенант». Потім я отримав погони «лейтенанта», служив, був повноцінним командиром «мотострілкового взводу». Зараз, дивлячись в минуле, мені здається, що все-таки звання – це не тільки була ініціатива наших комбатів. Можу помилятися, але мені здається, що військове звання мені присвоїли по лінії ФСБ.

Олексій Мільчаков вивів свою групу в липні 2015 року, багато пасіонаріїв звідти повиїжджали, багатьох командирів перестріляли, Мозгового і так далі, російських пасіонаріїв там залишилося дуже мало, потрібні були якісь особистості розпіарені, популярні, хто б уособлював ідеї «Новоросії», щоб «піпл» далі дивився і «хавав», і думав, що війна за Росію йде. Фактично, мені здається, що не просто так мені дали звання «лейтенанта» . Подумайте самі: я – нацист, і, ні з того ні з цього, мені дають військове звання офіцерське командира «мотострілкового взводу».

– Як вони ставилися до Ваших поглядів і до Ваших татуювань?

– Я в 2014-2015 роках ніде за свої ідеї не агітував, не кидав зіґу в арійському привітанні, не пропагував, листівки не клеїв, нічого подібного не було. Відповідно, раз я не агітував нікого, ставлення до мене було більш-менш лояльним. Що стосується рядового складу, місцевих жителів, то до мене ставлення було, м’яко кажучи, обережне, іноді доходило до ексцесів, коли мене могли звинуватити в роботі на СБУ, повісити ярлик «таємного шпигуна», «агента ЗСУ», що, можливо, я на них працюю, нацист, фашист, у мене татуювання з Гітлером тоді ще було.

Це особливо характерно для 2015 року, для нового складу асоціальних елементів, зеків, цього бидла, коли вони говорили: «А що у тебе наколка свастика, за якою статтею сидів?» – «Хлопці, я взагалі не сидів, я – нацист». – «А, ти – фашист, що ти тут робиш? Чому ти не в ЗСУ воюєш, в батальйоні «Айдар» якомусь?» Починаєш пояснювати, що ти російський націоналіст, приїхав битися за «Новоросію», за російських людей.

Вони кажуть: «Які росіяни? Ми – українці. Яка «Новоросія»? Ми взагалі хочемо жити автономно що від Росії, що від України». Або, припустимо, «Ми за конфедерацію, ми за федералізацію, ми не хочемо жити в Росії». Навіть такі зустрічалися думки. «Чого ви, росіяни, сюди наїхали, ми без вас тут впораємося, всіх порвемо, м’яко кажучи». Це повна, звичайно, маячня. Багато хто в це вірив, вважав, що російські кадрові військовослужбовці їх стримують, не дають їм піти в наступ на ЗСУ і дійти до Києва. Люди в такі міфи вірять, просто смішно.

Повна версія інтерв’ю – на сайті Російської служби Радіо Свобода