Коли Батьківщині загрожує небезпека, українські жінки ідуть воювати, вони підставляють плече державі як волонтери. У мирному житті жінки працюють нарівні з чоловіками на роботі, адже в Україні – один з найвищих показників участі жінок на ринку праці, а заробляють вони на 30% менше, і набагато більше, ніж чоловіки, жінки працюють вдома. Разом з тим, коли йдеться про їхні бажання, то соціологи воліють запитувати про квіти, парфуми чи ювелірні прикраси, ніби всі проблеми з роллю жінки у суспільстві вже розв’язані. Чи маємо що святкувати 8 березня? З цього питання ми і розпочали розмову з експертом з гендерної політики та речником Українського жіночого фонду Миколою Ябченком.
– Жіночі організації завжди стояли на тому, що 8 березня – це не привід святкувати, тому що нелогічно святкувати ту дату, яка насправді є Днем боротьби жінок за свої права. Тому, мені здається, це краще сприймати не як привід подарувати раз на рік квіти. Це має бути приводом поговорити про проблеми жінок, які в 21-му столітті насправді досі не вирішені.
– Але в українському суспільстві це і далі сприймається як свято, і не говориться про серйозні проблеми, які далі залишаються в українському суспільстві у ставленні до жінок.
– Розділилися думки, мені здається, приблизно половина на половину. Тому що половина за старою радянською традицією продовжує дарувати квіти і піднімати келихи. А друга половина вважає 8 березня пережитком Радянського Союзу і відмовляється його сприймати в будь-якому форматі. І тому ні ті, ні інші в принципі не готові говорити про права жінок і сприймати це як привід для того, щоб ініціювати якісь зміни.
Фемінізм – це, по-перше, не лайливе слово
Це прикро, хоча, з іншого боку, останніми роками посилюється роль феміністського товариства, до якого входять не лише жінки, а й чоловіки. Вони зараз намагаються трохи гучніше донести цей меседж з приводу того, що фемінізм – це, по-перше, не лайливе слово.
Ми говоримо про, здавалось би, такі звичайні, повсякденні речі, яких свого часу в жінок не було, і це також стало результатом боротьби за права
Дуже крута була кампанія зображень, здається, декілька років тому ініційована, яка називається «Подякуй феміністкам за це». Бо насправді люди не задумуються, але те, що жінки мають можливість отримувати вищу освіту, – це також надбання феміністок. Те, що жінки голосують, мають можливість брати участь у виборах, – це все насправді досягнення феміністок. Ми говоримо про, здавалось би, такі звичайні, повсякденні речі, яких свого часу в жінок не було, і це також стало результатом боротьби за права. І тому не можна про це забувати, і я вважаю, що 8 березня вже зовсім ігнорувати не потрібно, просто потрібен правильний контекст.
– Війна загострила ті суперечності, які є в українському суспільстві, і показала, з одного боку, реальну свободу жінок і їхню реальну спроможність стати на захист Батьківщини, стати повноцінним партнером як в армії, так і в громадському житті. Але, з іншого боку, ті стереотипи, які існували в українському суспільстві, що жінка має бути «берегинею», що жінка не має що робити з маленькою дитиною в українському парламенті, і тому там не потрібна дитяча кімната, і так далі, нікуди не поділися. На Вашу думку, яка з цих тенденцій переможе? Тобто чи війна допоможе зайняти жінкам своє повноцінне місце в українському суспільстві і ніхто його не ставитиме під сумнів, чи все залишиться так, як було, і на зміни потрібно ще багато років?
Жінки вже давно довели, що вони можуть бути абсолютно професійними солдатами і офіцерами, якщо їм, звичайно, нормативи дали б таку змогу
– Ви знаєте, складне запитання, тому що, з одного боку, дійсно, говорять дуже часто, що в умовах, коли чоловіки гинуть, жінки повинні берегти дім і дбати про дітей. З іншого боку, ми бачимо, що насправді жінки вже давно довели, що вони можуть бути абсолютно професійними солдатами і офіцерами, якщо їм, звичайно, нормативи дали б таку змогу. Нещодавнє дослідження показало, що дуже часто жінки виконують бойові завдання, але числяться на якихось таких штабних посадах.
Зараз дуже часто говорять, що в Україні війна, нам не до цього. Нам не до екології, чи не до чогось іншого, давайте ми переможемо, а вже тоді будемо вирішувати якісь питання. На жаль, мені здається, що права людини, права жінки не можуть бути відкинуті на якийсь час, тому що у нас і так ситуація не дуже добра. Пройшов 2015 рік, коли мали бути досягнуті цілі тисячоліття, і не лише в Україні, а і в усьому світі, на жаль, гендерні показники не були повністю досягнуті. Відкладати ще на якийсь час ці питання, мені здається, не можна. В принципі, про права людини не можна мовчати за будь-яких обставин.
– Є міжнародні дослідження, які свідчать про те, що ставлення до жінок є індикатором стабільності суспільства. Причому не лише багатих суспільств, але для всіх суспільств. І Україна не належить до країн з високим рівнем особистої фізичної безпеки для жінок. Для порівняння, в Росії її просто бракує. Наскільки це розуміння існує в українському суспільстві, що ставлення до жінки – це є ставлення до прав людини, яке дозволяє суспільству розвиватися?
Часто багато жінок поділяють таке стереотипне ставлення до самих себе
– Скажу не дуже приємні речі, але в Україні дуже багато стереотипів стосовно жінок, яку роль повинна відігравати жінка, і, на превеликий жаль, мені здається, найстрашніше те, що дуже часто багато жінок поділяють таке стереотипне ставлення до самих себе.
Я свого часу був учасником тренінгу для журналістів. На цьому тренінгу розповідали про гендерну рівність, про те, що жінки повинні мати можливість реалізувати свої права, і одна дівчинка сказала: «Ну а чому, яка проблема? Я, наприклад, готова сидіти вдома, бути домогосподаркою, якщо чоловік мене буде забезпечувати».
Дуже складно добиватися якихось змін, коли звучать такі речі навіть від самих жінок.
– Ми говоримо лише про те, що вони повинні мати вибір. Ті, хто не хочуть сидіти вдома, не мають сидіти там за рішенням чоловіка.
Люди, які повинні приймати рішення, можуть прикриватися цими поодинокими думками: «Жінки самі говорять, що вони хочуть бути домогосподарками»
– Звичайно. Але у нас дуже часто люди, які повинні приймати рішення, можуть прикриватися цими поодинокими думками і говорити, наприклад: «Не потрібно нам, щоб жінки йшли в армію, вони самі говорять, що вони хочуть бути домогосподарками».
У нас є приклад тієї ж Надії Савченко, яка домоглася внесення змін і розширення посад, і вона стала, якщо не помиляюсь, першою жінкою-льотчиком (насправді штурманом – ред.). Але, на жаль, таких, як Надія, людей, які готові пробивати стіни, не так і багато. Тому що от навіть зараз іде розмова про те, що для жінок закрита дуже велика кількість посад в армії, і чомусь вони навіть там перекладачами не можуть бути. І це потрібно змінювати, і поки що я не бачу великого бажання з боку держави вносити зміни і відкривати ці посади. Хоча в НАТО, якщо я не помиляюсь, цього року всі посади відкриті для жінок.
