Гість передачі «Ваша Свобода»: Юрій Щербак, голова комітету з присудження Шевченківської премії
Віталій Портников: До Шевченківської премії зараз досить багато претензій. Ви це, пане Щербак, дуже прекрасно знаєте. І є чимало розмов, дискусій про те, як відновити авторитет головної премії України?
Давайте наразі подивимося, як відбулося вручення премії цього року.
– Якби не скандал навколо можливого вручення премії професору Грабовичу, мені здається, що в такому широкому загалі ніхто і не згадав би про нинішню церемонію. І це теж досить багато про що свідчить, коли мова йде про Шевченківську премію. Тому що там серед лауреатів є шановані люди, відомі, такі як Левко Лук’яненко. Але сама премія перестала бути взірцевою відзнакою. Таке враження, що саме такі люди, як Левко Лук’яненко повертають престиж премії. А має бути навпаки – премія має надавати престиж лауреату. Так завжди буває з національними нагородами кожної серйозної держави.
– Я з Вами погоджуюся, але частково. Тому що, на жаль, скандали навколо Шевченківського комітету виникли не тільки і-за висунення Джорджа Грабовича на цю премію, дуже престижну, національну. Але було надруковано серію статей з атаками на Шевченківський комітет, який звинувачували і в політичній заангажованості, і в пропутінській, проросійській спрямованості, виходячи з позиції певних членів. Також в корумпованості, в тому, що це елементи «кумівства» і так далі.
Ім’я Шевченка, як корабель налипає мушлями скандалів і не може пливти, дуже прикро. Процес декомунізації, десовєтізації повинен бути проведений щодо комітету
Я не хочу... Мені дуже неприємно було читати. Я майже всі ці публікації зібрав, прочитав. Це така «брудна кухня». Я цілком погоджуюся з президентом. Я навіть і не думав, і не знав, що мене призначать. Але просто якщо ім’я Шевченка, як, знаєте, корабель налипає тими мушлями всяких скандалів і далі не може пливти, то це дуже прикро. І думаю, що самоочищення, саме процес декомунізації, десовєтізації повинен бути зараз проведений щодо цього комітету.
Строк існування комітету у три роки вичерпаний, були люди чи не пожиттєво
Наскільки я розумію, по-перше, формально строк існування комітету у три роки вичерпаний, бо, мені здається, там були люди чи не пожиттєво. Були багато років. Я думаю, що вони зробили свою справу. Їм подякував президент. І вони підуть собі.
І я гадаю, що зараз дуже серйозна проблема полягає в тому, щоб набрати новий склад комітету, який відповідав би вимогам того нового часу, в якому ми перебуваємо, і перебуває Україна.
– Щоб зрозуміти, як в такому мистецькому середовищі в сучасному стані ставляться до Шевченківської премії, ми записали коментар Сергія Жадана.
Сергій Жадан: Для частини, скажімо, культурно-мистецького середовища вона й далі лишається премією №1 в Україні, головною державною премією, а для іншої частини вона лишається певною антипремією, враховуючи цей історичний бекграунд.
Але, з іншого боку, подивіться, навіть за останніх 10 років чи 15 років, вже за часів незалежності, за часи від 2000-х років і до сьогодні цю премію отримували ряд письменників, які об’єктивно є великими поетами, такі як Ігор Римарук чи Василь Герасим’юк, чи Тарас Федюк. І говорити, що, після того, як вони отримали цю премію, ця премія чогось не варта, то у мене язик не повертається.
Я не знаю. Я думаю, що кожен сам для себе має визначитися. Для мене очевидно, що премія справді потребує реформування, що у тому вигляді, в якому вона є, надто багато підстав ставитися до неї з недовірою, надто багато можливостей робити якісь закиди стосовно її прозорості, компетентності.
Той факт, що цього року дали премію Олегу Сенцову, я думаю, що це теж хороший якийсь крок в тому напрямку, аби премія була більш престижною, більш бажаною і менш одіозною.
– Пане Щербак, Сергій Жадан досить об’єктивно поставився до необхідності реформування. Ми знову побачили, що люди, які дійсно мають свій доробок, такі люди, як Римарук, які є гордістю української поезії, показують, що премія має право на життя. А є чимало кон’юнктурних нагород, які, звичайно…
За останніх 12 років 150 письменників одержали. Далеко не всі увійшли в скарбницю світової, європейської, української літератури
– За останніх 12 років чи скільки, я не пам’ятаю, я дивився цю статистику, то там понад 150 письменників одержали. Я подивився. Звичайно, далеко не всі вони увійшли в скарбницю світової або європейської літератури, української також, але там блискучі є імена, там є люди, про яких абсолютно ніхто не скаже й слова проти.
Тобто премія якусь роль грала, відігравала. І в радянський час були дуже талановиті люди. Ну, хто був проти того, щоб Тичина отримав чи Майборода, чи Загребельний. Це було нормально. І всі сприймали позитивно.
Але я хочу сказати, що, звичайно, треба переламати тенденцію підходів як естетичних, так, я сказав би, старорежимних, які побудовані на соцреалізмі, так само і політичних, тому що ми просто на новому етапі розвитку, Україна. Ми повинні рахуватися з цим.
– Маємо запитання додзвонювача.
Додзвонювачка: Пане Шербак, на Вашу думку, мають бути якісь зобов’язання, обов’язки лауреатів? Хотілося б, щоб пані Швачка відспівала багато концертів для української публіки. Якось треба культуру нести в маси. Щоб і обов’язок був. Не тільки право величезне, яке ці люди завоювали і заслужили від держави.
– До речі, це дуже хороше зауваження!
– Ви знаєте, блискуче питання! Спасибі Вам за таке запитання! Бо це ідея гарна.
Блискуча ідея, щоб лауреати Шевченківської премії України провели концерти, лекції
Я Вам ось що скажу. Коли я був в Ізраїлі послом України, першим, чим я і пишаюся, то я там помітив таку прекрасну традицію, що лауреати Нобелівської премії з медицини першу лекцію, вони домовилися, читали в ізраїльських наукових колах. Я думаю, що це блискуча ідея, щоб лауреати Шевченківської премії України провели або концерти, або лекції.
– Це може бути лауреатська лекція і лауреатський концерт.
– Так. І я беру собі на замітку, як голова, я ще далеко не голова такий, що відбувся, тому що я ледь починаю свою діяльність. Але я Вам дуже вдячний!
– І це, до речі, теж сприяло б престижу премії.
– Так.
– До речі, тоді було б дуже важко дати премію невідомо кому. Тому що члени комітету думали, що ми даємо премію, а потім він вийде і наша «дурь буде видна».
– Так. Я з Вами згоден. І, дивіться, якщо він отримує премію, то має прочитати у Львові, в Харкові, в Одесі, у Дніпропетровську, тобто в якихось культурних центрах України, де його мають знати.
– Давайте назвемо це «Шевченківська лекція». Є «Нобелівська лекція», а це може бути «Шевченківська лекція».
– Прекрасно! Так.
– Реально кажучи, коли ти даєш премію людині і розумієш, що вона буде читати цю «Шевченківську лекцію», то ти розумієш, що, умовно кажучи, Сергій Жадан таку лекцію прочитає, а якийсь там Івасько Іваськів, якого ніхто не знає…
– І то не кажіть. А раптом Іваськів – якийсь зараз геніальний письменник, пише свій роман.
– Це теж факт. Але ми почекаємо роман Іваськова. Ну, умовно кажучи. Я маю на увазі, що це буде зовсім інша…
– А Жадана Ви умовно згадали?
– Ну, Жадан – відомий, популярний письменник. Він має багато…
– Я з Вами згоден. Особливо в Харкові його всі знають і по всій Україні.
– Він має чимало премій і міжнародних, і таке інше. Він не має доводити, що він відбувся в українській літературі.
– Я з Вами згоден.
– Запитання ще одного додзвонювача.
Додзвонювач: Пане Шербак, так як Ви є досвідченим дипломатом, то у мене є така пропозиція. Якби зробити міжнародний форум щодо відносин України і Росії зад період 14-21 століть і 1914-1916 років, а також запропонувати міжнародній спільноті, історикам, науковцям, дослідникам, щоб вони були присутні на такому форумі. Як на Вашу думку?
Треба переосмислити історію наших відносин з Росією. Маємо повне право дивитися на Росію іншими очима
– Я думаю, що не один міжнародний форум. Я думаю, що нам треба переосмислити історію наших відносин з Росією і проводити цілий ряд, і форумів, і лекцій та змінити навіть курси викладання історії, тому що ми тепер вже маємо повне право дивитися на Росію іншими очима.
Ми дивилися досить часто крізь призму такого романтичного схиляння. І я сам. Я кажу про себе особисто. Я дуже любив Росію перш за все за її велику літературу. І дуже багато людей на Заході кажуть, що от спасибі Росії за те, що дала Достоєвського, Толстого і Чехова. Але тепер я думаю, що ви знаєте, що і Чехов, і Толстой, я не кажу про Достоєвського, певною мірою були проти отієї імперської Росії, бундючної, агресивної, вони були не типовими представниками того головного нурту, головного напрямку російського імперіалізму і шовінізму. Ми повинні думати про це.
Історія жертви, колонії, країни, яка була під окупацією, завжди трагічна, потребує переосмислення
Зараз відбуваються конференції, до речі (мене запрошували на наступному тижні), щодо відносин України і Росії, щодо перспектив. І будуть вони, безперечно. Так що я з Вами згоден. Нам треба осмислювати і переосмислювати нашу історію, бо завжди історія жертви, історія колонії, історія країни, яка була під окупацією, вона завжди трагічна, вона потребує свого переосмислення.
– Запитання ще одного дозвонювача.
Додзвонювачка: Пане голово, вітаю Вас з таким призначенням! І я хочу повідомити, що українці всього світу зараз готують рушник Тарасу, який буде подарований на 150 річницю його перепоховання.
Цей рушник вже був у Москві, де вишивали його в Українському домі, він вже був у Санкт-Петербурзі, де його вишивали у тому приміщенні, де жив і творив Шевченко. Зараз ми збираємося їхати у Казахстан. Звичайно, дуже важко, фінансово дуже важко і дуже важко зібрати туди людей, тому що це за свій кошти. Ми ще хочемо поїхати у Вільнюс.
І хочемо до 155 річниці на конях, на «чайках» два таких народні обози, які будуть вести рушник, який буде подарований на горі Шевченку.
На сьогодні його вже вишивали біля 3 тисяч людей у школах, інститутах, в селах, де був Шевченко. Нам ще залишилося об’їхати Київську область (ми вже в деяких місцях були) і трошки Черкаської. Тобто ми не хочемо пропустити ні одного села, в якому відомо, що колись жив Шевченко.
Отакий подарунок українці готують Шевченку.
– Красива ініціатива. Звичайно. Дуже.
– Звичайно, ми вітаємо цю ініціативу. Я думаю, що вона буде серед тих ініціатив, якими зацікавиться комітет. Звичайно, спасибі Вам. І дай Боже, щоб вона успішно відбулася!
– Важливо, щоб ось такі речі не були поодинокими. Це такий фактично шевченківський маршрут. Бачите, люди згадали і Вільнюс, де Шевченко вчився, і Казахстан, де він був теж у засланні.
– Ви знаєте, що тепер одне з міст, де він був у засланні…
– В Оренбурзі було зруйновано його будинок.
– Ну, це взагалі варварство!
– Це взагалі дивовижна історія.
– І свідчення тієї етнічного характеру війни, яку Росія проти нас веде.
Але я хочу згадати Каракалпакію, частину автономної республіки в складі Узбекистану, в якій перебував Шевченко. Там вразив мене університет імені Шевченка, побудований з мармуру. Там дуже багато мармуру. І так, як його пам'ять згадували його, коли я працював як лікар. І я думаю, що всі ці маршрути нам треба згадувати, бо це маршрут стражденної України, поневоленої, яка була, возили її тими страшними каторжними шляхами.
– Мені здається, якщо вже говорити про Шевченківську премію, що автор відомих таких книжок про перебування Тараса Шевченка саме за Уралом Леонід Большаков, автор цієї книжки «В степу безкраїм за Уралом», також був лауреатом Шевченківської премії, мені здається.
– Був. Петро Жук був лауреатом. І Большаков був.
– І потім Большакова, цікаво, останні роки цькували в Оренбурзі ці «російські патріоти», казали, що він возвеличує українського націоналіста, який не відчував усієї «геніальності» і «могутності» Російської імперії, якого правильно цар туди заслав, бо він вигадав якусь там Україну, яка заважає Росії…
– Ну, звичайно. Це імперська ідея, яка поступово набирала сили в Росії за часів Путіна. Вона не може миритися з Шевченком.
– Що я хотів сказати? Що маємо таких людей. Насправді Шевченківська премія Большакова – це була однією з небагатьох його відзнак, бо в самій Росії ним не дуже і цікавилися.
– Ні-ні-ні. Так, правильно.
– І ці люди є. Вони є в різних країнах. Вони також в Росії, дійсно, люди, які роблять своє для української культури, для української музики, для розвитку українського, так би мовити, національного духу в умовах, коли його фактично знищують. Це теж задача…
– Я з Вами згоден. І я думаю, що ми будемо уважно відстежувати ті процеси, навіть в тій придушеній авторитарним режими Росії. Мабуть, я переконаний, що є люди, які ім’я Шевченка підносять, які вивчають його творчість. Я думаю, що ми повинні про них пам’ятати.
