Агенти Путіна. Чому Чехія стала базою спецслужб Росії у Центральній Європі

«Той факт, що інтереси російської правлячої еліти та її спецслужб виходять далеко за межі Росії, зумовлений кількома причинами. Частково це наслідок об’єктивних економічних інтересів: торгівля стратегічно важливими природними ресурсами прямо підштовхує до втручання в політичні та стратегічні комбінації на глобальному рівні. Частково, однак, справа і в радянському уявленні про світ як арену жорстокої боротьби за владу і вплив, позбавлену будь-яких цінностей і правил» – це фрагмент із книги «Агенти Путіна. Як російські шпигуни крадуть наші секрети», яка щойно вийшла в світ у Празі, чеського журналіста і аналітика Ондржея Кундри, який спеціалізується на питаннях безпеки.

У цій книзі описується минуле і сьогодення російських агентів у Чехії, деталі низки операцій, пов’язаних із виявленням шпигунів, які працювали на Москву, і йдеться про те, що невелика країна в центрі Європи давно стала місцем «шпигунських ігрищ», в яких агенти спецслужб Росії грають дуже помітну роль, а протистояти їм стає все складніше.

Сталося так, що одночасно з виходом «Агентів Путіна» у Празі вибухнув черговий шпигунський скандал, який непрямим чином зачіпає Росію і Україну. Йдеться про звільнення з чеської в’язниці і передачі спецслужбам Лівану громадянина цієї країни Алі Файяда (справжнє прізвище – Тааніт). Цей бізнесмен був арештований близько двох років тому в Празі під час переговорів із представниками радикальної колумбійського угрупування ФАРК, яким обіцяв поставити партію зброї на суму близько 8 мільйонів доларів. Але під виглядом колумбійців у Прагу прибули агенти ФБР (в США угруповання ФАРК включена до списку терористичних), і Файяд був затриманий. У грудні 2015 року чеський суд постановив задовольнити прохання Вашингтона про видачу ліванця.

Однак на той час в Лівані вже перебували в заручниках п’ятеро чеських громадян, чиї викрадачі вимагали від Праги не видавати Файяда американцям. Обставини того, як ця група чехів виявилася в Лівані, зараз розслідують поліція і спецслужби. Судячи з усього, мова йшла про ретельно продуману операцію, організовану впливовими родичами Файяда: він – член великого шиїтського клану, пов’язаного з радикальним угрупуванням «Хезболла». Чехів, серед яких були журналісти, адвокат і навіть співробітник військової розвідки, під різними приводами заманили в Ліван, де і викрали. Переговори про їхнє звільнення йшли багато місяців і нарешті завершилися на початку лютого звільненням заручників – в обмін на Алі Файяда, який таким чином уникнув видачі його до США. Американській стороні залишилося тільки протестувати, що вона устами свого посла в Празі і зробила.

У справі Файяда присутній і «російсько-український» слід. Цей ліванець мав у свій час і українське громадянство, і в 2012 році тодішній міністр оборони України Дмитро Саламатін призначив його своїм радником. Саламатін – сам по собі фігура цікава: зять Олега Сосковця, одного з впливових наближених до Бориса Єльцина в 90-і роки, він переїхав із Росії до України понад 15 років тому, змінив громадянство, займався бізнесом, із 2006 року був депутатом Верховної Ради від Партії регіонів, а після приходу до влади Віктора Януковича злетів у вищі ешелони української влади. Навіщо Саламатіну знадобився Файяд? За даними розслідувань, що з’явилися в українських і чеських ЗМІ, з посиланнями на джерела в спецслужбах цих країн, «україно-ліванець» служив передавальною ланкою між російськими експортерами озброєнь (із якими, так само як, можливо, і зі спецслужбами Росіє, був тісно пов’язаний Дмитро Саламатін ) і такими близькосхідними покупцями, як «Хезболла» і сирійський режим Башара Асада. Постачати цим сумнівним клієнтам зброю прямо Росія не могла, тому знадобилися манівці – через Україну, Файяда і його близькосхідні зв’язки.

Іншими словами, Алі Файяд – людина, вельми обізнана про шляхи поставок озброєнь до Сирії і Лівану, в тому числі з Росії. А також, мабуть, і про те, як був влаштований режим Віктора Януковича і наскільки глибоко він був пронизаний людьми, безпосередньо пов’язаними із Кремлем та його спецслужбами. Тому інтерес США до Файяда цілком зрозумілий, а його арешт у Празі американці вважали своїм серйозним успіхом. Однак комбінація з викраденням чеських громадян у Лівані і подальшим їх обміном на Файяда звела цей успіх нанівець. Джерела, близькі до чеських спецслужб, не виключають, що до операції зі звільнення Алі Файяда були причетні і агенти російської розвідки.

Справа Файяда – лише один приклад того, наскільки активні іноземні, в тому числі російські розвідувальні служби в Чехії, вважає автор книги «Агенти Путіна» Ондржей Кундрю. За його словами, це, безумовно, лише вершина айсбергу, а загроза безпеці його країні і Євросоюзу в цілому, яку несуть з собою агенти Кремля, що облаштувалися в центрі Європи, цілком реальна.

​
– Ви пишете, що Чехія, перш за все Прага, останніми роками перетворилася на один із головних осередків активності російських спецслужб в Центральній, а може, й у всій Європі. Які підстави для таких тверджень?

– Таких підстав кілька. Серед них – історичний фактор. Нагадаю, що ще наприкінці 1960-х років СРСР створив у Празі на базі свого посольства щось на кшталт резидентури. Це була новинка, тому що раніше резидентури діяли в західних країнах, але не в країнах-сателітах Москви. Те, що це сталося, було пов’язано з реформами «Празької весни», які СРСР не подобалися, і було вирішено про створення такого розвідувального центру. Ті агенти КДБ, які тут з’явилися, мали за завдання підрив реформістського курсу тодішнього керівництва Чехословаччини, зміцнення політичного впливу Москви. Як ми знаємо з історії, це вдалося, хоча врешті-решт Кремлю довелося вдатися до військового вторгнення. Досвід діяльності спецслужб, що виявився успішним, стали потім впроваджувати і в інших країнах східного блоку. Тож історичне коріння в цьому випадку досить глибоке.

– А після падіння комуністичних режимів у Центральній та Східній Європі в 1989 році і подальшого розпаду СРСР щось змінилося?

– Змінилося на певний час ставлення нової російської влади до успадкованих від колишнього режиму спецслужб. Єльцин, як відомо, КДБ не надто довіряв, розділив його на кілька окремих спецслужб. В цілому початок 90-х був для російської розвідки епохою невпевненості. Одночасно в колишніх країнах східного блоку, в тому числі і в Чехії, проходили економічні реформи, приватизація, що супроводжувалася різними зловживаннями. До цих процесів виявили інтерес і організовані злочинні групи з колишнього СРСР, що з’явилися тут. Іноді до їхньої діяльності виявлялися причетними і колишні співробітники КДБ. Іншими словами, ці люди звідси по-справжньому не йшли.

Із приходом до влади Володимира Путіна ситуація змінюється – за даними низки західних спецслужб, саме тоді Москва вирішила зробити Чехію базою для своєї розвідувальної діяльності в усьому центральноєвропейському регіоні. Це для них зручніше, враховуючи, зокрема, співставлення сил між, наприклад, німецькою та чеською контррозвідками. Німецька спецслужба BND значно більша, досвідченіша, краще фінансується і так далі. Чеська контррозвідка BIS, навпаки, невелика – є дані, що її відділення по боротьбі зі шпигунством здатне вести цілодобове стеження по всій республіці лише за п’ятьма об’єктами одночасно. Російська ж агентурна мережа у нас, очевидно, є куди більш численною, ніж п’ять осіб – і почувають вони себе тут куди затишніше, ніж в західних країнах.

– А скільки їх приблизно? Є якісь дані?

– Точних даних, звичайно, немає. Контррозвідка у своїх звітах стверджує, що щонайменше третина співробітників посольства Росії в Празі пов’язана з російськими спецслужбами. Усього цих співробітників близько 140 – величезна кількість для диппредставництва в такій невеликій країні, як Чехія, що вже багато про що говорить. Окрім того, є консульства в Брно і в Карлових Варах.

Приплюсуємо до цього тих можливих агентів, які не користуються дипломатичним прикриттям, а працюють у звичайних «цивільних» професіях – підприємці, лікарі, журналісти і так далі. У сукупності може йтися про багато десятків або навіть декілька сотень осіб, які в тій чи іншій мірі пов’язані зі спецслужбами Російської Федерації.

– Давайте уточнимо, кого саме Ви маєте на увазі: кадрових співробітників спецслужб, чи тих, кого на жаргоні тих же спецслужб іменують «агентами впливу» – тобто людей, які здатні впливати на своє оточення, близьких або друзів із числа місцевих жителів, пропагувати ті чи інші ідеї, популяризувати політику Кремля та інше?

– Я маю на увазі тих і інших. Звичайно, сотень кадрових розвідників тут немає. Але якщо враховувати і ту категорію людей, про яких ви щойно сказали, в такій «сірій зоні» між регулярною професійною розвідувальною роботою і звичайним «цивільним» життям, то таких дійсно чимало.

– Чи були якісь гучні справи, пов’язані з діяльністю російських агентів у Чехії?

– Найбільш детально описаний випадок, про який і я розповідаю у своїй книзі, – це справа російського агента Роберта Рахарджо (виходець із Росії, його батько був родом з Індонезії – ред.). Це якраз приклад агента, «розкусити» якого було дуже непросто: він жив тут з початку 90-х років, навчався у виші, потім завів сім’ю, отримав чеське громадянство. Працював психологом в одній з виправних установ. Як встановила пізніше контррозвідка, Рахарджо завербували під час літньої відпустки на одному з островів у Середземномор’ї. Він був технічно оснащений, у нього був спеціальний передавач, який він тримав у таємній схованці у себе у ванній.

– Як його викрили?

– «Наведення» на нього чеській контррозвідці дали спецслужби однієї з союзних держав. Потім Рахарджо досить довго тримали під наглядом. Успіхом було те, що вдалося встановити тих людей, з якими він контактував і які могли надати йому – не зумисне, через незнання і необережність – якусь інформацію, цікаву для російських спецслужб.

– Тюремний психолог – в яких колах він міг зав’язувати знайомства?

– Як не дивно, в досить високих сферах – насамперед серед військових. Через нього потім були звільнені зі служби троє високопоставлених чеських офіцерів і генералів. Було встановлено, що, спілкуючись з Рахарджо, вони легковажно стали джерелами інформаційних витоків. Адже тут складно: іноді якісь відомості, в тому числі особистого характеру, які на перший погляд виглядають банально, але в руках іноземної розвідки можуть слугувати, наприклад, інструментом шантажу. Скажімо, у кого з високих армійських чинів якісь слабкості, за ким які «грішки» водяться... Зрештою операція проти Рахарджо повним успіхом не увінчалася: йому вдалося втекти до Росії, прихопивши з собою комп’ютер – важко сказати, що в ньому було. Я не впевнений, що і нашим спецслужбам це відомо.

– Із вашої розповіді вимальовується картина, не найприємніша для чеських розвідслужб. І грошей їм не вистачає, і сил, і шпигуни у них з-під носа тікають... Чому так? Адже, з іншого боку, практично кожного разу в щорічному звіті контррозвідки BIS відзначається, що активність іноземних, насамперед російських, спецслужб у Чехії не зменшується, що це є серйозною загрозою національній безпеці і так далі. Політичне керівництво країни на це не звертає уваги?

– Я не хочу сказати, що наші спецслужби нічого не роблять. Вони, звичайно, у міру можливостей намагаються боротися з цими загрозами. Проблема в тому, що, наскільки я можу судити, вони не отримують ясного і однозначного завдання від політиків: ось пріоритети, над ними працюйте, надавайте результати своєї діяльності, а ми гарантуємо, що, виходячи з цих результатів, будемо вживати необхідних заходів.

Наприклад, я в своїй книзі описую, як кілька років тому спецслужби направляли тодішньому президенту Вацлаву Клаусу аналітичні записки, з яких випливало, що можливе укладання великої угоди в енергетичній галузі з однією з російських компаній, які виявляли до цієї оборудки інтерес, несе в собі ризик з точки зору національної безпеки. Президент наклав на одну з цих записок резолюцію в тому дусі, що не треба йому такі дурниці писати. Звісно, подібна реакція здатна тільки демотивувати спецслужби. І, звичайно, обмежений бюджет цих служб – ще один негативний фактор. Є й інші моменти.

Порівняймо Чехію, скажімо, з Естонією, де загрози в сфері безпеки з боку Росії ще більші, ніж тут. Там, по-перше, спецслужби мають те чітке політичне завдання, про яке я вже говорив. А по-друге, якщо їм вдається викрити шпигуна, то вся його історія – звісно, з неминучими обмеженнями, пов’язаними зі специфікою роботи спецслужб, але тим не менше – стає надбанням гласності, оприлюднюється в ясно і чітко написаних звітах контррозвідки. Суспільство бачить, чим конкретно займаються спецслужби, за що їдять свій хліб, чим небезпечне шпигунство. На жаль, у нас це інакше: BIS – закрита структура, з громадськістю та ЗМІ вона практично не контактує. В результаті навіть про позитивні результати їх роботи ніхто не знає. А суспільство, в свою чергу, не усвідомлює, де є і що собою становлять загрози його безпеці.

– Останнім часом багато говорять про проросійські симпатії деяких провідних чеських політиків, перш за все президента Мілоша Земана. З огляду на описану вами ситуацію, чи можна взагалі вважати Чехію надійним союзником західних країн – чи це слабка ланка серед членів Євросоюзу і НАТО?

– Я б так все-таки не сказав. У нас парламентська республіка, зовнішню політику і політику в галузі безпеки визначає насамперед уряд. А він, наскільки можна судити з його кроків, усвідомлює нові загрози і прагне до того, щоб країна була тісно пов’язана з євроатлантичними структурами. В цьому плані урядову політику можна назвати цілком прийнятною. Президент – так, із якихось своїх причин, про які можна тільки гадати, грає на руку Кремлю своїми висловлюваннями і такою політикою послаблює країну.

– До яких висновків – або, можливо, прогнозів на майбутнє – Ви прийшли в результаті своїх розслідувань і спостережень, які увійшли до книги «Агенти Путіна»? Кремль продовжуватиме виявляти цікавість до Чехії і ширше – до Центральної Європи?

– Думаю так. Про це можна судити хоча б з активності різних пропагандистських вебсайтів, яка посилилась. Безсумнівно, будуть намагатися впливати на політичне керівництво, послаблювати позиції тих партій і лідерів, які бачать в нинішній політиці Кремля загрозу, і навпаки, підтримувати, в тому числі і фінансово, тих, хто проводить дружню Москві лінію. Це, наприклад, президент Земан або деякі політичні сили, які сьогодні ще здаються відносно невеликими і маргінальними, що стоять на екстремістських, ксенофобних і націоналістичних позиціях. В умовах міграційної кризи і за певної російської підтримки такі сили можуть здобути популярність. Саме тому мені здається, що дуже важливо, щоб тут відбулося щось схоже на те, що було в уже згаданій мною Естонії. У 2008 році у них був величезний «прокол» із російським шпигуном Германом Сіммом, естонським офіцером, який передавав Москві інформацію зі структур НАТО. Це було сприйнято естонським суспільством як національна ганьба. Відбулася певна внутрішня мобілізація, в тому числі і спецслужб, і за останні роки там були затримані щонайменше чотири агенти російської розвідки. Якщо суспільство розуміє, за що бореться, то в кінцевому підсумку воно стає більш вільним, рішучим і здоровим.

Повний текст матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода