Людину треба міряти по її висотах.
Олесь Гончар
Коли життя ламається, і світ стає догори дригом, людина змушена обирати: спробувати створити новий світ на новому місці чи залишитися й відбудовувати зруйнований. Ця дилема риторична – неправильної відповіді не існує. Але як з’ясувалося, не для всіх.
Майже два роки Україна перебуває у стані неоголошеної війни. Майже два роки на мешканців окупованих територій намагаються поставити різноманітні тавра: від невдоволеного «понаїхали тут…», до безапеляційного «сепаратист».
От і моя «колекція» нещодавно поповнилася: до «невдячної і пихатої донецької», «годувальниці Захарченка» додалися «паразит» і «брехливе інтерв’ю». Причому найчастіше без пояснення причин. Хоча з останніх, дещо сумбурних, коментарів до нещодавнього інтерв’ю привід для таврування серйозний: я досі залишаюся в окупованому Донецьку, та ще (о Боже!) викладаю українську мову в тамтешній школі, плюс говорю про українців, які там чекають на визволення.
Зручно, мабуть, оперувати терміном «окуповані території». Можна думати, що людей там немає або то не наші люди, а їх не шкода. Можна оголосити їх винними, навішати ярликів і не морочитися з доказами
Зручно, мабуть, оперувати терміном «окуповані території». Можна думати, що людей там немає або то не наші люди, а їх не шкода. Можна оголосити їх винними, навішати ярликів і не морочитися з доказами. Я дійсно горда – і ці звинувачення не приймаю. Однак досі часто чую подібне від своїх донеччан, що виїхали на «Велику Землю» або й залишилися тут – от їх скривдити не дам! Давайте розберемося в суті звинувачень.
Шукаєте житло, а господарі, побачивши в паспорті донецьку чи луганську прописку, відмовляють без пояснення причин
Спробуйте уявити, що вам раптово необхідно виїхати зі свого міста чи села. Ви похапцем збираєте найнеобхідніші речі, починаєте складати їх, розумієте, що цього «найнеобхіднішого» занадто багато, відфільтровуєте, заспокоюючи себе тим, що їдете ненадовго і не в дикий край – купите в разі чого. Потім величезні черги в каси, переповнені автобуси, довга й важка дорога і незнайомий автовокзал. Живете спочатку в родичів або знайомих (це в ідеальному випадку), але з часом розумієте, що скористатися ключами, які весь цей час носите в кишені, доведеться нескоро й гостювати далі як мінімум неввічливо. Шукаєте житло, а господарі, побачивши в паспорті донецьку чи луганську прописку, відмовляють без пояснення причин.
Ви тут всерйоз і надовго. Переселенець. Внутрішньо переміщена особа. Людина з незрозумілим теперішнім і химерним майбутнім
Але світ не без добрих людей – житло вам все-таки здають, і тут виявляється, що все найнеобхідніше ви якраз залишили вдома. Потім нове неприємне відкриття: гроші закінчуються швидше, ніж ви розраховували, треба шукати роботу, а трудова книжка вдома, а працедавці ввічливо відмовляють... І взагалі: ви тут всерйоз і надовго. Переселенець. Внутрішньо переміщена особа. Людина з незрозумілим теперішнім і химерним майбутнім, із розірваними родинними й соціальними зв’язками, якій не раді на новому місці. Людина без права голосу. Людина з «нехорошої квартири». Як би почувалися ви, що робили б, про що думали? А мої земляки не лише створили власні нові світи – вони стали активістами багатьох громадських організацій, засновниками потужного волонтерського руху. Вони чи не єдині, хто словом і справами підтримують тих, що залишилися на окупованих територіях.
Жити в окупованому місті – значить забути про спокій, життєві плани, побутові зручності
Тепер про паразитизм українців, які досі з незрозумілих для «справжніх патріотів» причин залишаються в Донецьку чи Луганську. Жити в окупованому місті – значить забути про спокій, життєві плани, побутові зручності.
Це значить навчитися пояснювати дитині, чому в нас знову на вечерю пісна каша (на сніданок уже ж була! І макарони вона теж уже бачити не може! Ну може, хоч ковбаску, якщо вже не м’ясо? А ще сусід по парті сьогодні приніс мандаринку, а вона так пахне! А ще…), чому вона знову не отримає на Новий рік чи День народження того, що давно бажає (і що в усіх давно вже є!).
Ідучи містом, не піднімати голови, щоб раптом погляд не зачепився за обличчя людей, які зруйнували твоє життя, а тепер, посміхаючись з бігбордів, стверджують, як гарно жити в «молодих республіках», – і відчувати, як здушує почуття ненависті до них і до себе
Це значить, ідучи містом, не піднімати голови, щоб раптом погляд не зачепився за обличчя людей, які зруйнували твоє життя, а тепер, радо посміхаючись з бігбордів, стверджують, як гарно жити в «молодих республіках», – і відчувати, як здушує почуття ненависті до них і до себе через власну безпорадність, бо чудово розумієш, що навіть знищити їх – не значить знищити ті «республіки».
Це значить спостерігати, як руйнуються звичні з дитинства пейзажі, розвалюються залишені господарями будинки, і не стільки від обстрілів, скільки від самотності й туги, бо вони перестали бути для когось домом – і не померти від болю.
Це значить витримувати бойкот або й шалений тиск (це в кращому випадку, є ж іще доноси й підвали «МГБ») колег з іншого боку барикад
Це значить обмежити свій світ до тісного кола однодумців, розірвавши стосунки зі знайомими, навіть друзями, які забули, що вони українці.
Це значить витримувати бойкот або й шалений тиск (це в кращому випадку, є ж іще доноси й підвали «МГБ») колег з іншого боку барикад. Це значить прислухатися до кроків на сходах – чи не за тобою, бо перед цим у магазинній черзі чи на роботі знову була спроба розвінчати місцеві міфи.
Це значить уміти добирати переконливі аргументи для тих, хто зневірився (адже буде Україна!), і головне самому не занепасти духом.
Це, зрештою, значить тижнями чекати на вершкове масло, наприклад, бо російського не купуєш, а місцевим торговцям цього разу не пощастило привезти українське…
Це значить бути готовим до звинувачень у брехні навіть тими, хто мешкає на окупованих територіях, бо жити в, наприклад, Пролетарському і Петровському районах – все одно, що жити в різних Донецьках…
А ще це значить бути «Равликами», малювати синьо-жовті прапори на пам’ятниках, зривати днр-івські…
А ще це значить носити синьо-жовті браслети й стрічки, одягти вишиванку, викладати українську мову і літературу (та ще й читати Шевченка, Франка, Вороного з історичними коментарями, спонукати дітей до дослідження актуальних проблем у цій галузі, проводити конкурси читців, наукові конференції, хай із літератури рідного краю, але українською мовою!), бути «Равликами», малювати синьо-жовті прапори на пам’ятниках, зривати днр-івські…
Це значить не лише виживати, а й утримувати український простір навколо себе. І мої земляки роблять це гідно! І навіть те, що ми чекаємо на визволення, не є пасивним очікуванням. Ми просто усвідомлюємо, що, перебуваючи тут у меншості, потребуємо допомоги всіх українців, щоб здолати ворога, як зовнішнього, так і внутрішнього, це можна зробити лише гуртом.
Тож якщо паразитизмом чи сепаратизмом є те, що донеччани не замкнулися на власних городах, а діють – кожен на своєму місці й доступними засобами – та ще й говорять (можливо, не те, що вам хочеться чути), то подивіться визначення цих понять за словником іншомовних слів.
Правда: тут є і паразити, і сепаратисти – «заблуждающиеся» (як називає їх моя подруга, і цей термін я сприймаю із задоволенням, бо він дає надію на їхнє прозріння, бо Україні потрібні ВСІ її діти!), ті, які забули, що вони українці. Як і всюди, на жаль. Але є й українці, переконання, спосіб життя і вчинки яких відповідають зовсім іншому поняттю, яке чомусь так бояться вживати стосовно моїх земляків. Можливо, тому що патріотизм – це суспільно-політичне явище, яке, за словником, «має в різні епохи різний соціальний зміст»? Дивно.
А який зміст вкладаєте в нього ви?
Українка, вчителька, місто Донецьк
Думки, висловлені в рубриці «Листи з окупованого Донбасу», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Надсилайте ваші листи: DonbasLysty@rferl.org
