Ставлення в Україні до Маркелова. Зайві емоції і не зайві роздуми

(Рубрика «Точка зору»)

Не встиг ваш покірний слуга на сайті Радіо Свобода з цікавістю ознайомитися зі статтею Сергія Грабовського «Спроби в Україні перетворити Маркелова на кумира – щонайменше глупота», як правозахисник Максим Буткевич відгукнувся статтею «В Україні створюють кумирів. Але не з Маркелова і Бабурової». Завжди заздрив людям, що вміють так швидко писати. Мені ще потрібен час на роздуми…

Що спонукало мене на відповідь? Деякі обставини особистої біографії. У 1990-і роки мені довелося брати активну участь в українському правозахисному русі і вже тоді звернути увагу на специфічні моменти ідеології цього руху, що помітною мірою обмежували його поширення в Україні, а в Росії призвели до самоізоляції і навіть нинішнього краху, чим і пояснюється його мінімальна впливовість, що у свою чергу позначилася на загальному антидемократичному занепаді російського суспільства. Про це згодом…

Крім того, Анастасія Бабурова – моя землячка, уродженка Севастополя. Я непогано знаю середовище, в якому вона зростала. Воно здатне давати людей активних, авантюрних, героїв, народовольців, повстанців (хоча дуже часто імперських шовіністів і сірих міщан), але вкрай рідко глибоко освічених, здатних дисципліновано і продуктивно мислити. Місцева освітянська галузь можливостей інтелектуально-духовного вироблення талановитої молоді не давала, а до того додайте могутній дух гарнізонного військового міста з його специфічною атмосферою…

Через відсутність української альтернативи (ще одна провина тієї «еліти», що керувала Україною понад 20 років) багато хто з севастопольської молоді шукав ковток свіжого повітря в Москві, куди відправилася й Настя Бабурова, що й закінчилося для неї трагічно. Ну, а Максима Буткевича знаю ще зі його студентських років у Києво-Могилянської академії. Думаю, всі ці обставини пояснюють моє бажання втрутитися в дискусію і висловити власні міркування.

Унікальний словник

Сергій Грабовський аналізує програмну статтю Маркелова, тоді як Максим Буткевич закидає йому неувагу до зауважень на полях чужих текстів. Але хіба не в програмних текстах, призначених для масової аудиторії, найповніше розкриваються чиїсь погляди?

Аналіз поглядів будь-якого автора варто розпочинати з його словника, з основних уживаних ним понять, термінів, виразів, висловів і так далі. На жаль чи на щастя інших можливостей аналізу ідеології тієї чи іншої особи ми не маємо. Це стосується і Станіслава Маркелова. Найперше вражає те, що в словнику правозахисника так багато ідеологем з арсеналу його ідейних супротивників, проти кого він боровся і від руки яких він загинув. Мене особливо зачепив вираз, яким Маркелов описував проголошену в 1991 році незалежність Російської Федерації (власне, вона була офіційно оголошена у формі державного суверенітету ще в червні 1990 року) – «незалежність від самих себе» (ось як, а зовсім не від монструозної тоталітарної потуги, яку Рональд Рейган справедливо назвав «імперією зла»). Вираз «незалежність від самих себе» я багато разів зустрічав у текстах імперських шовіністів, які сприймали Росію, що залишилася без імперії, як щось протиприродне, абсурдне, дике… Важко позбутися відчуття, читаючи «плачі» Маркелова щодо краху «великої країни», що він також вважає те, що сталося, «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття» (В. Путін).

Із текстів Маркелова формується враження, що для нього СРСР і Росія – то цілком тотожні явища і тому не було жодного сенсу «розбігатися по національних квартирах» (до речі, такий собі В. І. Ульянов-Ленін, здається, першим самостійні національні держави на теренах Російської імперії зневажливо назвав «національними квартирами»). Розпад колоніальної імперії СРСР суб’єктивно переживається багатьма росіянами (від фашистів до демократів і правозахисників) як крах національної та історичної Росії. Настрої всіх цих росіян публічно виразив той таки Володимир Путін: «А что такое СССР? Та же самая Россия, только название другое!»

Дуже яскравим і показовим є патологічний антиамериканізм (вельми промовистий як ідеологічний маркер усіх сучасних, незалежно від їхньої риторики, посутніх антидемократичних рухів у світі), який Максим Буткевич цілком виправдано воліє не обговорювати, бо надто вже тут Станіслав Маркелов самовикривається. Ненависть його до США як нації, держави і суспільства – малозрозуміла з погляду логіки і здорового глузду: «мировой жандарм», «всемирний вор», «Америка – наглая»… Хіба під цим не підпишуться Путін, Зюганов, Жириновський, Кадиров, Ле Пен і будь-який європейський неонацист і комуніст?

Чи згоден правозахисник Максим Буткевич із тим, що «США – це світовий жандарм і світовий злодій»? Якщо ні, значить він згоден зі мною, а не з Маркеловим, бо я, незважаючи на всі хиби американської демократії, на всі претензії до зовнішньої політики Америки, вважаю США найбільшою демократією світу, що дає об’єктивну можливість зберігатися іншим демократіям у різних куточках планети. Якби не було США, то ми всі вже давно могли би жити у великому Путінланді.

А ще пан Буткевич каже, що у статті Грабовського «насмикано» цитат, але будь-яке цитування не може за визначенням бути повним, вичерпним, а значить, завжди залишаються можливості для звинувачень у «насмикуванні».

Про деякі помилки правозахисту

Помилки у правозахисті є особливо відчутними і яскравими, якщо подивитися на досвід російських колег. Як так сталося, що за 1990-і і початок 2000-х, у роки відносної свободи слова і друку, російський правозахист не зміг здобути масової підтримки і великого впливу на теренах своєї країни? Він досі залишається чимось сектантським. Чому?

Принципова помилка, на мій погляд, полягала в тому, що замість того, аби показувати масам принципову відмінність між нормальним, здоровим, творчим патріотизмом та імперським націонал-шовінізмом, правозахисники Росії пішли шляхом тотального заперечення патріотизму. А це не має жодної перспективи в умовах світу, де існують сотні держав, націй і країн. Вони можуть існувати без нафти, без виходу до моря, без чорноземів, але вони не здатні жити без патріотизму своїх громадян, бо ці утворення насамперед потрібні їх власним громадянам.

Негація патріотизму російськими правозахисниками (найяскравішим представником цієї тенденції був Станіслав Маркелов) забезпечила цьому рухові щільну самоізоляцію від російського суспільства, віддавши те суспільство на поталу шовіністичним елементам. Звісно, тут далася взнаки і слабкість філософсько-логічного мислення, бо «права людини» – це чудово, але людина не буває абстрактною, це мільярди конкретних людей із плоті та крові, з мовою, національністю, почуттями, з належністю до певної цивілізації і традиції. А таку людину захищати набагато важче, ніж абстрактну («людину без властивостей», як писав австрійський письменник ХХ століття Роберт Музіль), що існує тільки в уяві правозахисників.

Тому дуже важливо, щоб українські правозахисники не повторювали трагічних помилок своїх російських колег. А ще важливо, щоб у часи війни в Україні справді існувала пошана до держави і готовність її захистити.

Ігор Лосєв – кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

На цю ж тему: