«Війна закінчиться і Крим повернеться» – Філарет

Міжцерковний діалог в Україні, роль церкви в суспільних змінах і єдність української церкви – ці питання ми обговорили з патріархом Філаретом, главою Української православної церкви Київського патріархату.

– У 2016 році виповнюється 50 років з часу, як Ви стали митрополитом Київським. Як змінилася роль церкви за цей час? Адже коли Ви стали митрополитом (це був 1966-й), тільки закінчилися хрущовські гоніння на церкву, почалося деяке заспокоєння, але церква все одно була під тиском Комуністичної партії, відділу Центрального комітету в справах релігій. Сьогодні церква – зовсім в іншій ситуації, причому ситуація в Україні відрізняється від ситуації в Росії.

– Коли я став київським митрополитом, мені було 37 років. Мене запросив до себе уповноважений у місті Києві Віктор Павлович Сухонін і каже мені: «Ви познайомилися зі своїм духовенством?». Я кажу: «Так, познайомився». «Ви бачите, що воно все старе і вам скоро буде кінець?». Я кажу: «Так, але старе може бути і молодим». Він мені ще сказав: «Крім того, ми в 1980 році вступаємо в комунізм, а в комунізмі не може бути церкви». Я кажу: «Ми існуємо, живемо і діємо в умовах соціалізму, будемо жити і при комунізмі». Він каже: «Ми вас терпимо при соціалізмі, а при комунізмі терпіти не будемо». Я на це сказав: «Ну, якщо ви не будете нас терпіти, то комунізму не буде, а церква буде існувати, бо Христос сказав: «Створю церкву, і ворота аду не переможуть її».

Церква існує в різних умовах. Вона існувала в гоніннях: перші три сторіччя були гоніння на церкву. Потім Костянтин Великий зробив християнство державною релігією – церква існувала. Рабовласницький лад зник, а церква існує. Тому церква буде існувати до другого пришестя, і жодні суспільні формації не змінять самої сутності церкви, тому що сутність її полягає в тому, щоб оновити людську природу, звільнити людину від гріха і від смерті – це є місія церкви. Тому будь-який лад не виключає цієї головної мети церкви – порятунку від гріха і від смерті.

Ми жили в умовах соціалізму, зараз живемо в умовах свободи. Місія церкви не змінилася, а умови її існування змінюються. І ось ми існуємо в кращих умовах, ніж умови соціалізму. Ні в умовах радянської влади, ні навіть в умовах царських у церкви не було такої свободи, яка є у нас зараз. Але ця свобода призвела до поділу.

– Це, напевно, наслідок не свободи, а якихось викликів часу?

– Це не тільки виклик часу. Чому частина українського населення залишилася в Московському патріархаті? Люди зробили це вільно, в результаті вибору. А інша частина залишилася в умовах незалежної церкви, тобто автокефальної. Коли змінилися умови і Україна стала незалежною державою, я був предстоятелем Всеукраїнської церкви. В Україні була одна православна церква. Ще в 1989-му була створена автокефальна церква.

Потім Україна стала незалежною державою, а якщо є незалежна держава, то має бути і незалежна церква. Держава не може існувати без незалежної церкви. Прикладів багато: і Греція, і Болгарія, і Румунія, і Сербія, і Грузія – у всіх православних державах своя духовна основа – православна церква. Тому, коли Україна стала незалежною державою, Помісний собор Української церкви ухвалив рішення створити в Україні автокефальну церкву. І почалася боротьба: Москва виступила проти, бо через церкву Москва впливає на Україну. Якби в Україні була незалежна автокефальна церква, то і Крим сьогодні був би наш, не відокремився б, і війни б не було.

– Я хотів Вас запитати про діалог Української православної церкви та Московського патріархату. Я пам'ятаю, що Ви спілкувалися з покійним митрополитом Володимиром, Ви давно разом служили, ще за часів Радянського Союзу. Як з нинішнім керівництвом УПЦ і Московського патріархату, з митрополитом Онуфрієм?

– Ми теж зустрічаємося. Ми ж входимо до складу Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій – там і зустрічаємося. У нас нормальні стосунки, але різні позиції.

– Те, що відбулося за останні роки: війна, соціальні проблеми – це Вас розділило чи об'єднало?

– Розділило і показало, хто є хто, хто кого підтримує. Не можна сказати, що Українська православна церква Московського патріархату відкрито підтримує Росію і Путіна, офіційно – ні, офіційно вони кажуть: ми за мир, – але вони не допомагають нашій армії. Коли я запропонував збирати гроші на допомогу нашій армії, митрополит Онуфрій відмовився під приводом того, що це буде означати – наша армія слабка. Я йому сказав: під час Другої світової війни, коли Російська православна церква будувала танкові колони, ескадрильї, вона не боялася, що підкреслить слабкість радянської армії, оскільки вона була з народом, виступала проти фашизму, проти Гітлера.

Так і тут церква має бути з народом. Народ захищає свою землю, і церква має... А ця Московська церква не захищає, тому народ виходить з цієї церкви і приєднується до Київського патріархату. Керівництво цієї церкви постійно каже: це захоплення московських храмів Київським патріархатом. Це не захоплення, а це їхні ж люди самі переходять в Київський патріархат. Таким чином відбувається об'єднання в одну православну церкву.

– Якщо цей шлях буде саме таким, то він навряд чи може привести до якогось дієвого результату.

– Це буде сприяти. Господь ще зробить так, що буде визнання Української церкви світовим православ'ям як автокефальної церкви. Ось тоді відбудеться об'єднання.

– Це ж політична оцінка! Ви ж не знаєте Божого промислу.

– Не знаю промислу Божого, але знаю, що Господь керує церквою і приведе до кращого, а не до гіршого. Найкраще – це об'єднання чи роз'єднання?

– Завжди краще єдність, ніж розкол.

– Так от, Господь приведе до єдності.

– Ви не будете заперечувати, що серед священиків і вірян Української православної церкви Московського патріархату є справжні патріоти України. Як існувати такому організму, де одні люди схиляються на одну сторону, а інші – на іншу?

– Я знаю багатьох єпископів, які симпатизують автокефальній церкві, і духовенство таке є, тому ми і розраховуємо, що вони перейдуть в Київський патріархат. Тому я кажу своєму духовенству і своїм єпископам, що не треба ворогувати з єпископатом і духовенством Московського патріархату, тому що вони – наші брати, настане час, і ми будемо разом служити.

– Я хотів Вас запитати про Російську православну церкву, про її сьогоднішню роль в Росії. Ви добре знаєте патріарха Кирила. Як Ви вважаєте, що відбулося за останні два-три роки з Російською православною церквою? Наскільки вона змінилася в нових умовах? Чи, можливо, вона залишилася колишньою?

– Російська православна церква була залежною від держави ще в царські часи, була залежною від держави в радянські часи і залишається залежною від держави зараз. Ця залежність від держави робить церкву такою, якою вона не повинна бути. Вона не повинна говорити неправду, а вона говорить неправду. Я хочу сказати це не про Російську церкву як церкву, а про її керівництво, про нових церковних діячів.

Російська церква як церква – свята, як і всяка церква – свята, тому ми віримо в Єдину Святу Апостольську Церкву. Але коли патріархом став Кирило, відбулися зміни. Це – розумна людина. Коли він став патріархом, про нього сказали, що він політик, дипломат і патріарх («патріарх» – на останньому місці).

– У Середньовіччі так говорили про багатьох римських пап.

– Так воно і є. Патріарх Кирило хоче зробити російську церкву на кшталт Ватикану – це була його мрія ще з молодості, ми з ним не раз говорили про це.

– Ви його не намагалися переконувати?

– Переконував, але він залишився при своїй думці, тому, ставши патріархом, він веде церкву цим шляхом. Тому в Російській церкві зараз 300 єпископів, а, можливо, більше. Для чого Російській церкві така кількість єпископів? У цьому немає потреби. Він зробив це, щоб показати велич Російської церкви. А велич церкви полягає не в цьому, а в святості, в духовності.

– Ви кажете, що Російська церква пов'язана з державою, залежна від держави і влади, але Ви в цій церкві пройшли шлях від священика до місцеблюстителя патріаршого престолу. Вас тоді не бентежила ця залежність?

– Бентежила, але я не міг цьому протидіяти. Я знаю цю залежність. Не можна було поставити єпископа без згоди КДБ, священика – без згоди державних органів, бо не було свободи, була повна залежність. Церква існувала в цій залежності, тому що вона виконувала свою місію, будучи обмеженою. Зараз ми можемо виступати на телебаченні, на радіо, а за радянських часів ми були обмежені храмом, тільки там можна було проповідувати, і лише під контролем. Одного разу за проповідь у храмі мене ледь не зняли з Київської кафедри.

– А що Ви тоді сказали?

– Навів слова апостола Павла, що «нас женуть, а ми існуємо, нас вбивають, а ми живі, нас роблять жебраками, а ми збагачуємо». Це з Послання апостола Павла. І коли мене почали звинувачувати, я говорив, що це не мої слова – це слова апостола Павла, написані в Біблії. Ви ж дозволили видати Біблію... Я думав, що, раз ви читали і погодилися з цим, то я маю право це говорити.

– З іншого боку, адже саме храм – це найголовніше, в нього приходить той, хто хоче, а телебачення може включити кожен, як вірянин, так і невіруючий.

– Телебачення в наш час має велике значення, тому що впливає. У храм ходять не всі, а по телебаченню, по радіо всі можуть послухати, але вони можуть прийняти, а можуть не прийняти, і якщо не приймуть – це їхня воля, але вони будуть за це відповідати перед Богом на Страшному суді. Вони не можуть сказати: Господи, а ми не чули... Ось вам проповідували, ви чули, але відкинули, тому ви не в Царстві небесному.

– Який рівень моральності в пострадянському суспільстві? Він підвищився, порівняно з радянськими часами, чи зміни, що відбулися, призвели до зовсім інших наслідків?

– Моральний рівень в Україні підвищився. Зараз храми наповнюються не тільки пенсіонерами, але й молоддю, людьми середнього віку, діти відвідують храм Божий. В Україні за роки незалежності збудовано більше трьох з половиною тисяч храмів – це свідчить про релігійний підйом. В історії не траплялося, щоб за такий короткий термін було збудовано так багато храмів – у жодній країні.

Гуманітарна допомога, захист вітчизни – це теж прояв моральної стійкості, прояв любові, тобто того, до чого закликає церква. Отож духовність, релігійна свідомість в Україні в роки незалежності підвищилися.

– Релігійна свідомість – так, а моральність?

– І моральність підвищилася. Гуманітарна допомога, коли люди віддають останнє тим, хто страждає, говорить про любов, про мораль, про духовність. Але поряд з цим існує і гріх, і беззаконня, корупція.

– Коли наприкінці 2013 року ви фактично ухвалили рішення про те, щоб Українська православна церква Київського патріархату підтримала протестувальників на Майдані, Ви відкрили ворота Михайлівського Золотоверхого монастиря перед студентами, які тоді тікали від «правоохоронців» з Майдану Незалежності. Ви відчували якийсь момент ризику в цій ситуації? Припустимо, влада здобуде перемогу, і вас звинуватять у тому, що Ви були натхненниками екстремістів?

– Ми думали інакше. Ми несемо відповідальність перед Богом, а не перед владою. Христос сказав: відплачувати Боже Богу, а кесарю – кесареве. Тому відкриваючи ворота для студентів, яких побили, ми думали про Бога, про свою місію і не думали, як буде з нами чинити влада. Навіть якби нас потім карали, якщо б переміг Янукович, ми б терпіли. Але ми зробили те, що потрібно було робити.

– Ви згодні, що авторитет Вашої церкви в суспільстві з того моменту дуже підвищився, що це був особливий момент?

– Газети писали, що церква, яка прийняла побитих студентів, – це справжня церква.

– Ви думали про те, як використовувати цей авторитет для майбутнього взаєморозуміння церкви і суспільства? Адже зараз же особливий момент: шлях до Європи – це нові виклики, модернізація, це все складно.

– Я думав тільки про одне – виконувати свої обов'язки як патріарха, і церкви – як церкви. Вона має виконувати свої обов'язки і не дивитися на владу. Якщо влада виконує свої обов'язки добре, підтримувати її, якщо вона їх не виконує, то говорити їй правду. Я тоді відкрито сказав правду Януковичу: що він готував Україну до вступу в Європейський союз асоційованим членом, а потім, коли прийшов момент підписати це, він відмовився і обдурив народ.

– І як він відреагував?

– Не знаю. Після цього розстріляли Небесну сотню – ось так він відреагував.

– Те, що ми досі не знаємо всіх цих людей, і фактично не відбулося покарання всіх, хто причетний до цих злочинів, – це означає, що залишається сподіватися тільки на Божий суд?

– Божий суд буде. Але владу, яка не виконує свої обов'язки, покарає Бог. Апостол Павло говорить, що влада не недаремно носить меч – для того, щоб захищати добро і карати зло. А якщо вона не карає зло, то вона не виконує своїх обов'язків.

– Ви вірите в мирну Україну, у закінчення військових дій, у відновлення територіальної цілісності країни, в те, що настане період нормального життя? Як його досягти?

– Вірю. І я переконаний, що війна закінчиться, тому що будь-яка війна закінчується. Вірю і в те, що і Крим повернеться до складу України. Вірю і в те, що Україна стане повноправним членом Європейського союзу. Вірю і в те, що ми переможемо корупцію. І помісна церква буде, тому що це – добро. Все, про що ми мріємо, до чого прагнемо, – це добро, а де добро, там Бог. Бог допомагає, і нам допоможе Бог все це здійснити.

– Тобто Ви не знаєте шляху, а знаєте мету?

– Я знаю мету. У 1992 році знав, що в Україні має бути Помісна автокефальна церква. Як ми до цього прийдемо – не знав, але знав, що це має бути. Ми просуваємося в цьому напрямку.

– Чи вважаєте Ви, що зараз найбільше порозуміння та діалогу, ніж раніше?

– Зараз Київський патріархат – панівна церква в Україні. Київський патріархат підтримують 40% населення України, а Московський – 20%. Є різниця? Є. Це відчувається в житті українського суспільства.

Оригінал публікації – на сайті Російської Редакції Радіо Свобода