Контрольований проросійськими бойовиками Луганськ, північна околиця міста. Тут, у дворі колишнього обкому Компартії України, 18 грудня 2015 року з'явився бюст Сталіну – його встановила делегація російських комуністів на чолі з Казбеком Тайсаевим, депутатом Державної думи. Вперше на території України, через 60 років після розвінчання «культу особи», з'являється пам'ятник радянському вождю.
«Побічний ефект»
Подія викликала великий резонанс в Україні, де повним ходом йде декомунізація. Але в самому Луганську установка бюста Сталіну залишилася практично непоміченою. З десятка опитаних нами наприкінці грудня городян ніхто навіть не чув про це. Втім, жителі обласного центру, які вже півтора року живуть під владою угрупування «ЛНР», таку ініціативу російських комуністів підтримують:
– Позитивно. А як треба ставитися?
– Скоріше позитивно. Одні його лають, інші вихваляють. Якщо хтось хоче поставити – будь ласка!
– Сталін нас врятував, а репресії – побічний ефект!
Сліди «побічного ефекту» від діяльності «вождя всіх часів і народів» у Луганську можна без зусиль знайти в десятку кілометрів від встановленого бюста генсеку, в «Сучій балці» – це лісопосадка недалеко від міського авторинку. Тут в 1990 році вирішили побудувати гаражний кооператив, і під час риття фундаменту ківш екскаватора зачепив цілий шар людських кісток. Луганський історик Валерій Снєгірьов працював на тому місці разом з іншими активістами організації «Меморіал». В «Сучій балці» виявили братську могилу 30-40-х років минулого століття. У цьому яру кати НКВС розстрілювали і потім ховали тисячі жителів довоєнного Ворошиловграда.
«Останки там були найрізноманітніші – чоловічі, жіночі, дитячі, у військовій формі, – розповідає історик. – Причому, у всіх одна характерна особливість – череп був прострелений біля основи, дуже акуратні дірочки приблизно 7 мм, стріляли з нагана... За найскромнішими оцінками, там було страчено з 1938 до 1942 року від 5 до 10 тисяч наших з вами земляків. У 1938 році Ворошиловград стає обласним центром, і у нього за статусом з'являється свій розстрільний полігон. Ось ним і стає «Суча балка».
Кінці в хлорку
Відкриття масового поховання жертв сталінських репресій в Луганську викликало всесоюзний скандал. Але в КДБ зробили все можливе і неможливе, щоб приховати масштаби злочинів радянської машини терору. Про те, як Держбезпека в 1990 році намагалася сховати кінці у воду, нам стало відомо завдяки Службі безпеки України, яка надала вільний доступ до радянських архівів.
«У так званій «Сучій балці» розкрите невідоме масове поховання з ознаками насильницької смерті. За оперативними даними і попередніми висновками, вказане місце може бути одним з поховань жертв репресій періоду 30-40 років», – йдеться в документі.
Справу передали до прокуратури, яка повинна була займатися пошуком кримінальних справ стосовно репресованих і співробітників НКВС, які вчиняли розстріли. З'ясувалося, що в управлінні кадрів КДБ УРСР немає штатних розстановок НКВС у Ворошиловградської області!
Подібні поховання знайшли також в інших великих містах України – у Київській Биківні, Харкові, Сумах та Донецьку. У пресі з'явилася інформація про табір полонених поляків в Старобільську, розстріляних пізніше в Катині та під Харковом.
У цей час з центру починають надходити директиви, що закликають кедебістов працювати над зменшенням ажіотажу навколо місць масових розстрілів:
«Цілком таємно. Директива начальникам УКДБ УРСР. У зв'язку з увагою громадськості до увічнення пам'яті репресованих в 30-і роки проявляється підвищений інтерес до встановлення місць їхнього поховання. Окремі особи намагаються використовувати дані для публікацій у пресі. Необхідно відстежувати подібні явища, вживати відповідних заходів».
У фіналі свого так званого розслідування КДБ заборонило проводити ексгумацію в «Сучій Балці»:
«Виявлено велику кількість останків трупів людей і тварин. Як виявилося, дане місце є закритим в 1960 році скотомогильником, де проводилося поховання тварин, померлих від сибірської язви». Постановили – роботи з діставання людських останків припинити, місце забетонувати.
«Цей рів не просто щебенем засипали – смолою і бітумом закатали! – Свідчить Валерій Снегирьов. – Пройшовся каток не один раз, навіть якщо і були виявлені якісь останки, і в кишенях щось було, їх так утрамбували, що зараз це все спресовано в однорідну масу. Вже нічого неможливо визначити, навіть якщо в майбутньому ви розкриєте і проведете ексгумаційні роботи».
Громадськість обурилася, в червні 1990 року в «Літературної газеті» навіть з'явилася стаття «Кінці у хлорку», де чекістів прямо звинувачували, що причиною настільки поспішного закриття місця поховань в тому, що там серед інших речей розстріляних знайшли залишки шинелей іноземного виробництва – в «Сучій балці» могли розстрілювати польських офіцерів зі Старобільського табору. Це загрожувало луганському КДБ міжнародним скандалом, розповідає Валерій Снєгірьов, автор книги «Це було в Старобільську»:
«Першими зі Старобільська почали висмикувати польських військових священиків – капеланів, їх було 12 чоловік, і сліди їхні губляться. За однією версією, їх мало не до Берії відправляли. Але я не думаю, щоб нарком внутрішніх справ питаннями теології займався – швидше за все, в «Сучій балці» вони і поховані», – розповідає історик.
Добровольці встановили на місці розстрілу покаянний хрест і арку. Пам'ятний знак стоїть тут досі, але мало хто з жителів міста знає про те, що відбувалося в «Сучій балці» в 30-х роках.
Форматування «донбаської свідомості»
Далі перебудовна хвиля зійшла нанівець, луганчани з головою поринули в грозові 90-ті – стало не до історичної пам'яті. Розпався і луганський «Меморіал». А вже в 2000-і роки місцеві еліти, закінчивши переділ шахт і заводів, стали маніпулювати історією в своїх інтересах. У 2010 році в Луганськ приїжджає депутат Державної думи Російської Федерації Костянтин Затулін. Разом з Олександром Єфремовим та іншими видатними регіоналами він відкриває в центрі Луганська пам'ятник жертвам ОУН-УПА! На табличці – всього 18 прізвищ. Деякі повторюються двічі. Пам'ятник стає частиною регіонального міфу, сюди щороку покладали квіти мери, депутати облради, а тепер і верхівка сепаратистів з «ЛНР». А тисячі вбитих чекістами в «Сучій балці» залишаються безіменними досі.
«Я б сказав, що в Луганську дуже чітко простежують ідею товариша Леніна, що «пам'ятники – це монументальна пропаганда». І ось вони цими пам'ятниками формували те, що ми називаємо донбаським характером і донбаським свідомістю», – каже історик Валерій Снегірьов.
Сьогодні естафету від Затуліна і Партії регіонів щодо форматування донбаського свідомості взяли російські депутати з КПРФ. Пам'ятник великому вождю в Луганську – лише продовження великого сталінського ренесансу на підконтрольних Кремлю територіях. Точно такі ж бюсти встановлені комуністами в 2015 році в Липецьку, Пензі, Ярославської області і Ставрополі.
Ті луганчани, що залишилися жити в місті під владою «ЛНР», подарунок російських товаришів приймають без протесту, кажуть, Сталін – людина була хороша:
– Хороша думка, хороша людина!
– Він же багато хорошого теж зробив, війна яка була, він все це разом з нами пережив.
– Я не проти будь-яких пам'ятників, я проти, коли пам'ятники зносять. А за те, щоб їх ставили – будь ласка. Я проти, коли історію змінюють, а коли її підтримують, все правильно.
Проблема в тому, що Луганськ десятиліттями живе з історією, успішно зміненою радянською пропагандою. У цій історії, за яку тепер взялися і російські пропагандисти, зараз є місце хорошому Сталіну, але немає місця тисячам розстріляних у «Сучій балці» луганчан.
