(Рубрика «Точка зору»)
Тижневої давнини вбивство відомого донецького кримінального бізнесмена Михайла Ляшка досі жваво обговорюється в інтернеті. Предметом дискусії українських журналістів є версії про можливі мотиви, замовників і виконавців ліквідації «авторитета». Хоча насправді все лежить на поверхні.
Особисто мені набагато цікавішою здається реакція на цю подію з боку більш широкого загалу, а саме неприхована радість з приводу того, що сталося, у проукраїнської частини Донбасу, що проявилася у безлічі в’їдливих коментарів переселенців із окупованих територій у соцмережах та на інтернет-форумах.
Замість некролога
Донеччанам по обидві лінії фронту добре відома зловісна фігура вбитого. Один із героїв книги-збірки «Донецька мафія», кримінальний авторитет Мішаня Косой (він же Міхал Міхалич) впродовж двох останніх десятиліть залишався для Донецька живим втіленням непереможних «буремних 90-х». Для прибічників «свого бандита» Януковича у кріслі президента України, значна частина з яких пізніше очікувано поповнила лави адептів «русского мира» в Донецькій області, Михайло Ляшко завжди був шанованою людиною та успішним бізнесменом, який «пробився в люди» із самих низів. Місцеві ж українські патріоти бачили в цьому персонажі перш за все уособлення злочинного Донецького клану – винуватця цілої низки пограбувань і замовних убивств на початку незалежності України в Донбасі, а потім і доведення їхньої малої батьківщини до повного економічного та соціального занепаду. Але головне – вони винили його в розпалюванні вогнища сепаратизму в регіоні.
Про Михайла Ляшка я не один раз розповідав у своїх журналістських розслідуваннях. Не повторюватимуся і згадаю найменш відомі факти його кримінального минулого.
Колишній продавець колгоспного ринку увійшов до кримінального світу ще в 80-х, а з початку 90-х повністю влився у криваві війни, які поглинули тоді всю Донецьку область. Тож не дивно, що на Ляшка вже робили замахи раніше. Зокрема, одного дня він отримав відразу декілька вогнепальних поранень, а свідками у відповідній кримінальній справі разом з ним тоді проходили майбутні «хрещені батьки» нинішнього олігарха Ріната Ахметова – Ахать Брагін («Ахать Брагін ) та Геннадій Узбек («Узбек»), а також майбутній нардеп від Партіє регіонів Василь Стельмашенко («Вася Гаркавий»). Сам же Ляшко, наприклад, особисто координував, за допомогою радіоприладів, усунення Корхана Толебаєва («Казаха») в Донецьку в травні 94-го бандою найкривавішого ката Донбасу Гиві Немсадзе. Про це прекрасно пам’ятають мої джерела в середовищі ветеранів донецького УБОЗу.
Що ж до пізніших часів, то на початку нового століття все керівництво місцевої міліції вже повністю контролювалося новими господарями Донбасу, які вийшли переможцями із кривавих кримінальних війн. До речі, одним із найвідданіших Ахметову та Ляшку правоохоронців завжди був колишній убозівец Костянтин Пожидаєв, який під час найбільшого розгулу сепаратистської істерії в Донецьку в березні 2014 року очолив Донецьку обласну міліцію за наказом Авакова.
На початку 2000-х Ляшко закономірно став одним із найбільших ділків як легального, так і тіньового бізнесу в регіоні. Йому неофіційно належала велика частина гральних закладів міста, а також від 10 до 15% акцій у скандально відомому донецькому ТЦ «Білий лебідь» і в побудованому значно пізніше «Донецьк-Ситі».
Офіційно ж «авторитетний» бізнесмен був одним із засновників торговельної фірми «Юг», в якій довгий час числився генеральним директором Борис Колесніков, а старший син Ляшка був одним зі співвласників торговельних марок фірми Колесникова «Конті». Також спільно з невісткою нинішнього утікача з України Раїси Богатирьової Михайло Ляшко був власником фабрики «Хамадей», яка довгі роки насичувала контрафактною тютюновою продукцією як Україну, так і Європу. Востаннє кримінальні провадження стосовно керівництва підприємства і його пособників в Україні були відкриті СБУ вже під час війни на Донбасі, але вони розвалилися, не дивлячись навіть на те, що основною статтею було фінансування тероризму. Оскільки, згідно із наявними у моєму розпорядженні документами та інформацією, озвученою, у тому числі, й по телебаченню, злочинна діяльність фабрики на території України «кришувалася» на рівні керівництва МВС. Самі ж правоохоронці тоді стверджували, що від прибутку «Хамадея» Ляшко віддавав на потреби «молодої республіки» 30% кримінальних доходів, а це – сотні мільйонів доларів щомісяця.
«Одних нема, а ті далеко...»
Тож чи варто дивуватися тим дикунським, на перший погляд, проявам радості та полегшення, які відчули проукраїнськи налаштовані переселенці з Донбасу від звістки про вбивство людини, нехай навіть ненависного їм «авторитета»? Навряд чи. Яким ще чином залишається реагувати громадянам-патріотам за ситуації, коли керманичі України десятиліттями віддавали їх рідний край на відкуп «донецьким», які й навіть сьогодні, в умовах війни, співпрацюють з тими, хто одвічно пригноблювали тамтешніх жителів! Багато хто з донеччан взагалі висловилися на користь того, що бандита Бог покарав.
Між тим, про це можна було б більш впевнено сказати через місяць, максимум два. Саме такий термін на життя відпускали мої джерела з оточення «авторитета» в Донецьку Михайлу Ляшку. Виявляється, у нього була остання стадія швидко прогресуючого раку, і «Косий» вже готувався відходити до іншого світу! Отже, судячи з усього, нескінченно далекі від всього божого російські спецслужби таки випередили кару небесну.
У будь-якому випадку, за останні роки в середовищі донецьких мафіозі сталося декілька смертей, які окремі легковірні громадяни могли б із великим правом трактувати як помсту Зверху. Хоча б зважаючи на їхній ненасильницький характер, несподіваність і навіть деяку курйозність.
Мало кому відомо, що в 2014 році, не доживши до старості, раптово помер донецький адвокат Анатолій Носовицький. Саме він у 2010 році допоміг розвалити кримінальну справу стосовно Гиві Немсадзе, організоване злочинне угруповання якого звинувачували в замовних вбивствах декількох десятків донеччан у 90-і роки. Більш того, Носовицький був кумом Михайла Ляшка, який і хрестив його сина та дочку.
Ще раніше сам Немсадзе, який таємно повернувся з Росії до Донецька якраз під свій виправдувальний вирок, був дуже приголомшений звісткою про загибель молодшого з двох його синів від нещасного випадку. Молода людина розбилася в ДТП взимку – він не впорався з кермом через сильну ожеледицю. Оточення кримінального авторитету до останньої години не повідомляло Немсадзе про трагедію, побоюючись психологічного зриву свого ватажка, який до того ж ще й переховувався від слідства.
Напевно, найсимволічнішою була смерть одного з найбільш довірених осіб Михайла Ляшка Олексія Агаркова. У цієї людини була характерна звичка: він ніколи не розлучався з пістолетом і залюбки крутив його на пальці. Настільки сильною була звичка, що не розлучався зі стволом навіть в кабінеті тодішнього начальника УБОЗу в Донецькій області Пожидаєва. У результаті одного дня, десь у 2008 році, він догрався до випадкового самогубства.
Хто, якщо не ми?..
Цікаво, що Агарков ще з 90-х, згідно з оперативними міліцейськими розробками, був «смотрящим» від Донецької мафії за заводом «Донецькгормаш». Тим самим, який потім закономірно перейшов у власність ахметовського СКМ, а сьогодні вже ремонтує військову техніку бойовикам угруповання «ДНР». Щось мені підказує, що і фабрика «Хамадей» продовжить нелегальну торгівлю контрафактом із українськими зрадниками у владі, не дивлячись на вбивство її головного власника. Вже відомо, що зараз на підприємстві «Косого» щосили господарюють «силовики» угруповання «ДНР».
Так чи інакше, залишимо покладати надії на силу провидіння окремим наївним громадянам. Набагато доречніша в нашому випадку інша відома народна мудрість – «На бога надійся, а сам не зівай». Українському народові випала тяжка доля – самому боротися за своє майбутнє. Ще й між двох одразу вогнів: кремлівською п’ятою колоною в Донбасі і зрадниками із власної влади у Києві.
Артем Фурманюк – журналіст
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свободи
