(Рубрика «Точка зору»)
Сергій Рябенко
Закон «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», що набрав чинності 21 травня, викликає в декого занепокоєння. Мовляв, ми не знаємо, яку інформацію містять засекречені дотепер документи і як їхнє оприлюднення може вплинути на життя згадуваних у матеріалах людей. Або ж на пам’ять про тих, кого вже немає серед живих.
Відповідно до закону архівні документи радянських репресивних органів, які були створені до 1991 року, загалом, є відкритими для дослідників та інших користувачів. Проте закон містить механізм захисту права на приватність, що обмежує доступ до певної інформації з волі людей, визнаних жертвами репресивних органів.
Жертвою вважається особа, яка зазнала будь-яких переслідувань чи репресій, і основоположні права і свободи якої були порушені представниками радянських репресивних органів. Така людина має право сама вирішувати, до якої інформації про себе й на який термін обмежити доступ.
Члени сім’ї та родичі жертв репресивних органів також мають право зажадати обмеження доступу до інформації про себе, як і будь-які інші особи, згадувані в документах репресивних органів. Однак це право стосується лише так званої чутливої інформації: про їхнє расове та етнічне походження, віросповідання, політичні погляди, статеве життя та здоров’я. Законом також встановлюється граничний термін, на який може бути обмежений доступ до інформації: 25 років.
Щоб встановити обмеження на доступ до певної інформації, жертва репресивних органів або інша особа, якій закон дає це право, повинна довідатись, у якій архівній установі зберігаються потрібні документи. Найпростіше це зробити, надіславши звернення до Галузевого державного архіву Служби безпеки чи Міністерства внутрішніх справ. Якщо запитувач є жертвою репресивних органів, то у зверненні йому потрібно вказати своє прізвище, ім’я, по батькові, місце та дату народження, а також відомості про те, яким органом і коли його було засуджено, і чи був він пізніше реабілітований. Якщо запитувач не є жертвою, то відповідну інформацію потрібно вказувати про того члена його сім’ї, родича або іншого знайомого, який був жертвою репресивних органів.
Відповідь прийде через 30 днів. Якщо в галузевому архіві справи з потрібною інформацією немає, але вона передана до архівів обласного управління СБУ або МВС, або до державного архіву (у 1990-х роках це зробили з частиною архівних кримінальних справ реабілітованих осіб), запитувача повідомлять, куди йому слід звернутись.
Щоб вирішити, чи є у справі інформація, доступ до якої варто обмежувати, заявникові потрібно ознайомитись із матеріалами. Зробити це нескладно – потрібно буде лише звернутися до архіву з заявою та пред’явити паспорт або інший документ, який посвідчує особу заявника.
Потім, коли людина визначиться зі своїми намірами, слід подати до архівної установи письмове клопотання у довільній формі, у якому вказати, доступ до якої інформації про себе вона бажає обмежити та на який строк. У майбутньому дані про людей, що обмежили доступ до інформації про себе, мають бути внесені до спеціального міжархівного реєстру, який вестиме Галузевий державний архів Українського інституту національної пам’яті. Отримавши клопотання, архівна установа на певний термін обмежує доступ до відповідної інформації.
На те, щоб подати таке клопотання, закон дає рік, себто останній день, коли це можна буде зробити – 20 травня 2016 року.
Питання, що виникає, напевно, в кожного: чи зможуть агенти радянських спецслужб приховати своє минуле, посилаючись на право захисту приватності? Це буде непросто. По-перше, обмежується доступ лише до певної інформації, що міститься в документі, а не до самого документа. Наявність у документі, поміж іншого, «чутливої» інформації про певних осіб не є підставою для засекречення усього документа. Дослідники та відвідувачі архівів просто не зможуть бачити та виносити на публіку певні факти, щодо яких діє обмеження, але доступ до документів у них буде.
По-друге, вже оприлюднену інформацію не можна засекретити «заднім числом», навіть якщо згадувана в документах особа має статус жертви репресивних органів.
І, що головне, будь-яка інформація про штатних або позаштатних співробітників репресивних органів визнається відкритою. За законом це не тільки особи, що перебували в офіційних трудових або службових відносинах із репресивними органами, але також особи, що у 1917-1991 роках перебували на обліку у таких органах, як агенти або резиденти всіх категорій, позаштатні оперативні працівники, власники або утримувачі конспіративних квартир, явочних адрес, довірені чи інші особи, які будь-яким чином співпрацювали з репресивними органами.
Бувають ситуації, коли особи, які працювали на комуністичну репресивну машину, самі згодом ставали її жертвою. Втім, Закон строгий – такі люди не мають права обмежувати доступ до інформації про них, адже були задіяні у виконанні злочинів проти прав людини.
Доступ до інформації про них не може бути обмежений за жодних умов. Отже, людина, що співпрацювала за радянських часів зі спецслужбами, не матиме права приховати цей факт просто тому, що їй цього хочеться.
Інформаційні матеріали підготовлені в рамках просвітницької програми «Відкриті архіви» Центру досліджень визвольного руху у співпраці з Українським інститутом національної пам’яті, Ініціативою «Реанімаційний пакет реформ» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» та Європейської комісії.
Сергій Рябенко, Український інститут національної пам’яті
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
