Київ – «Українські шерифи» й справді нагадують історії про американських поліцейських. З тією лише різницею, що герої фільму – мешканці села Стара Збур’ївка, що на Херсонщині – дбають про порядок практично на волонтерських засадах, а «шерифами» їх обрала громада. Стрічка, яку знімали чотири роки, нещодавно отримала спеціальний приз Амстердамського фестивалю документальних фільмів. Радіо Свобода потрапило на закритий показ «Українських шерифів» у Києві і розпитало авторів фільму Романа Бондарчука і Дар’ю Аверченко про дива самоорганізації, деморалізовану міліцію і народну боротьбу з сепаратизмом у Старій Збур’ївці.
«У Старій Збур’ївці дуже складно викликати міліцію. Як правило, оперативна група не приїздить, або кажуть, що зламалася машина, немає бензину абощо. За останні роки в селі було близько 20 дільничних, і їх не встигали запам’ятати», – розповідає режисер Роман Бондарчук.
Вирішувати цю проблему взялися головні герої фільму «Українські шерифи»– 50-річний Віктор і 44-річний Володя – громадські помічники дільничного інспектора. Принаймні, це їхній офіційних статус. Насправді ж вони суміщають обов’язки міліціонерів і соціальних працівників: вгамовують сімейні сварки, шукають потопельників, взимку перевіряють, чи немічні й літні люди протопили хати тощо – тобто займаються усім, окрім кримінальних злочинів.
«На початку зйомок ми приїхали разом з ними до чоловіка, який забрав у співмешканця документи, бо той зламав двері. «Шерифи» знайшли майстра, який зголосився полагодити двері, і переконали чоловіка повернути документи. Тобто дуже швидко вирішили досить складні, на мій погляд, проблеми», – пригадує Роман Бондарчук.
Бувають і серйозніші випадки. Так, у фільмі є епізод, де «шерифи» знаходять труп. Але навіть у таких випадках міліція звертається до них за допомогою, бо вони краще знають село. А на останніх виборах, вже після закінчення зйомок, Віктора і Володю обрали депутатами сільської ради.
Стара Збур’ївка – особливе село, кажуть автори «Українських шерифів». Колись там було козацьке поселення. Нині сільським головою працює 56-річний Віктор Маруняк, колишній «рухівець». Кілька років тому він намагався перешкодити розкраданню земель у селі, і його арештували. За голову одностайно виступили усі мешканці села, а оскільки доказів не було, Маруняка відпустили. Саме він ініціював появу «шерифів» у селі.
«Шерифи» хотіли піти до армії, але вирішили, що потрібніші в селі
Роман Бондарчук каже: спершу думав, що вдасться зняти цей фільм за два тижні, але зйомки охопили значно довший період – аж до анексії Криму та війни на Донбасі. Тоді до обов’язків «шерифів» додалося розносити повістки.
«Коли анексували Крим, жителі села, звісно, дуже злякалися. Вони організували самооборону села, поділилися на групи, кожною з яких керував мисливець, який мав рушницю. Координувались через «шерифів», патрулювали село, перевіряли на в’їзді до села машини з кримськими номерами. Сільський голова і «шерифи» спершу хотіли піти добровольцями, але через бюрократичну тяганину вирішили, що потрібніші у своєму селі. Тим часом міліція була деморалізована. А коли отямилась, то взялася тренуватися захищати міліцейський відділок у разі атаки сепаратистів. Провели якесь показове навчання, як перелазити через паркан відділку міліції», – розповідає режисер.
Утім, Стару Збур’ївку не оминули сепаратистські настрої. Один із героїв «Українських шерифів» – проросійський активіст, який ще до Майдану закликав створити «громаду людей» і вийти з-під порядкування будь-якої влади. Однак громада лишилася вірною сільському голові.
«Це починалося, як історичний гурток, де заперечували офіційну історію світу на користь альтернативної, – розповідає Роман Бондарчук. – Розповідали, що існувала велика країна, яка простягалася від Китайської стіни до Північного моря. І все це була Русь. Це було кумедно. Разом з тим, вони говорили не про сепаратизм, а про якісь дуже популістські речі, зрозумілі цим людям. Потім вони почали видавати «паспорти людини». Досі в Херсонській області міліція зупиняє водіїв, які замість посвідчення показують цей папірець. Насправді вони сіяли смуту, і в східних регіонах їм вдалося розколоти суспільство. Те, з чим вони грають, знаходить відгук».
«Українських шерифів» не схвалила діаспора
Наприкінці листопада «Українських шерифів» побачили в Амстердамі. Багато що зі стрічки західні європейці не розуміють: наприклад, святкування 9 травня або купання в крижаній воді на Водохреща. Однак проблеми простих людей як для західної, так і для східної культур однакові, переконані автори.
«Пояснити усі нюанси неможливо. Навіть нам, жителям столиці. Наприклад, що таке маленький чорно-білий телевізор, і як це – коли його вкрали, немає жодного зв’язку з великим світом», – каже Роман Бондарчук.
Утім, Дар’я Аверченко зауважує: на показах в Амстердамі усі «сміялись і плакали в потрібних місцях» і висловлювали солідарність з Україною. Фільм не сподобався хіба що деяким представникам української діаспори. «Одна жінка підійшла до мене і сказала, що переживає через те, що фільм критикує сучасну Україну. Чомусь вони сприймають усе, що відбувається в Україні, у дуже героїчному світлі. А ми лише хотіли розповісти історію про те, як люди самоорганізувалися, не чекаючи ніяких вказівок від влади або уряду», – додає продюсерка.
Українська прем’єра «Українських шерифів» відбудеться в березні на фестивалі DocudaysUA.
