Усі втомилися від війни в Україні, крім ляльководів, які витягують з країни політичні дивіденди, а Майдан дуже виразно показав, що українці прагнуть створити суспільство нової якості, яке здатне будувати разом майбутнє. Про це Радіо Свобода сказав перекладач Юрко Прохасько. Проте зараз, каже він, про завершення війькових дій на Донбасі можна лише мріяти. Перекладач також розповів про український контекст німецького бетселеру Катерини Петровської «Можливо, Естер», який автор презентувала на Львівському книжковому форумі.
– Книга Катерини Петровської «Можливо, Естер» була написана німецькою мовою, присвячена «великій» історії єврейської сім'ї в ХХ столітті, увійшла до списку німецьких бестселерів цього року і отримала кілька престижних європейських літературних премій. Що Ви думаєте про цю книгу як її перекладач?
– Я з нею абсолютно згоден, ця книга не про Голокост, і навіть не в першу чергу про Голокост. Але, звичайно ж, є те, чого ніяк не можна забрати: контекст Голокосту. Він присутній, як кажуть німці, «в задній голові», тобто цей контекст зрозумілий без слів… Ця книжка має здатність літати. Є в цьому щось від дервішів. Катя розповідає, тобто героїня, розповідає історію, і раптом відбувається щось неймовірне: все починає крутитися і обертатися в такому танці дервіша екстатичному, через це злітає і потрапляє туди, куди зазвичай потрапляє в найкращому разі у поезія.
– Тепер давайте поговоримо про контекст український, в який ця книга потрапляє, адже вона невипадково називається «Напевно, Естер». Автор (або оповідач) не цілком впевнений, що прабабуся, яка загинула під час Голокосту, мала ім'я Естер. Яку книгу можуть прочитати в сучасній Україні, у Львові? Чи є у молодих українських читачів інтерес до теми Голокосту та українського єврейства?
Майдан дуже виразно показав, що ми прагнемо створити нову якість українського суспільстваЮрій Прохасько
– Мені здається, книга прийшла в дуже потрібний історичний момент. Я помітив, що цю книгу багато людей чекали, українці молоді, мої сучасники. Мені здається, що це пов'язано з Майданом, дуже прямо і дуже безпосередньо. Майдан дуже виразно показав, що ми прагнемо створити нову якість українського суспільства. По-перше, створити саме суспільство, яке б заслуговувало цього слова, цієї назви. По-друге, характерні ознаки цього товариства, на яких воно ґрунтується, повинні бути іншими, ніж етнічні і навіть ніж етнокультурні або лінгвокультурні. Було прагнення до створення модерного суспільства солідарності, суспільства відкритості, в якому найвизначніша річ – це здатність разом будувати те майбутнє, яке нас влаштовує, якого ми хочемо.
Той шлях, який пройшло українське громадянське суспільство за час Майдану і війни на сході країни – це був перехід від параноїдального стану в депресивнийЮрій Прохасько
Мені здається, що той шлях, який пройшло українське громадянське суспільство за час Майдану і війни на сході країни – це був перехід від параноїдального стану в депресивний, у термінах Мелані Кляйн. Це нічого спільного не має з сумом, хоча він теж є…
– Будь ласка, поясніть з погляду політології, а не психології, що мається на увазі під Вашими словами про перехід українського суспільства в депресивну стадію?
– Йдеться саме про те, щоб розуміти цей вираз так, як його розуміла Мелані Клайн. Коли ми в параноїдальній позиції, ми намагаємося захистити себе, ми вибудовуємо якийсь захист, якісь колючки, оточуємо себе різноманітними оболонками, аби лише не втратити себе. Однією з цих стратегій є надійна ідентичність. Але найважливіше те, що коли ми перебуваємо в параноїдально-захисній позиції, ми втрачаємо можливість або здатність до емпатії. Для того, щоб перейти до емпатії, щоб отримати можливість співпереживання, ми повинні поставити себе (або ми повинні опинитися) в депресивній позиції, коли всього-на-всього для нас відкривається горизонт смертності як такої, смертності як загального, притаманного всім живим істотам феномену, і він відкриває нам можливість нової солідарності і співпереживання. Звичайно, в цьому є певний смуток, але цей смуток метафізичний, а на рівні соціальному, на рівні культурному це створює передумови для величезної креативності...
Вам хочу розповісти одну історію, це історія про якогось парубка, історика, який був аспірантом, навчався тут в Українському католицькому університеті, багато бував на Заході, в тому числі в Польщі, у Варшаві. Коли почався Майдан, він поїхав на Майдан, відстояв весь Майдан. 20 лютого 2014 року, коли було вбито найбільше людей на Майдані, він просто на день раніше поїхав до Львова перепочити, бо втомився. Цього дня був застрелений його колега, його друга, теж історика молодого, дуже талановитого аспіранта. Його ця смерть так вразила, що коли почалася війна на сході, він добровольцем пішов на цю війну, був на передовій. Разом з тим він пише дисертацію про дні між 22 червня 1941 року у Львові і приблизно до 10 липня, коли у Львові встановилася місцева влада націонал-соціалістів. Для нього дуже важливо було піти на цю війну для того, щоб йому потім ультранаціоналісти не могли сказати: ти, гнилий ліберал і гнилий інтелектуал, займаєшся несвоєчасними речами, коли країна охоплена війною, і всі сили кинули на війну, ти пишеш про ці проблеми, тим самим сприяєш ослабленню країни. З цієї історії можна зрозуміти, зокрема, що відбувається в Україні.
– Уявімо, що військові дії на сході України закінчені. Як Ви уявляєте собі інтеграцію східних регіонів, наприклад, східних українських інтелектуалів в загальноукраїнське простір, яким чином можливий цей діалог?
– Я уявляю собі це, безумовно, дуже складно. Це буде тривалий, складний процес. Ви невипадково сказали: уявімо, тому що в цей момент не виконана жодна умова для того, щоб взагалі могли початися такі процеси. Але якщо вже дозволите мріяти, то я б почав з речей абсолютно структурних: умова, без якої неможливі ніякі розмови, ніякі роздуми, ніякі ідеї – це безумовне відновлення суверенітету, без цього ніякі зусилля, ніякі міркування не мають жодної цінності, відновлення українського суверенітету на українсько-російському кордоні, по-перше. По-друге, це виведення всіх військових формувань, які там присутні, чи то вони терористичні, чи то вони зовнішні, російські, і тільки після цього можна дивитися, що буде. Коли будуть виконані ці умови, тоді можна розмірковувати, які будуть настрої, бо ми поки що не здатні зазирнути в той стан. У мене великий скепсис: як можна примирятися після того, що трапилося, після жахливої травматизації з обох сторін, після злочинів проти людяності з обох сторін, після злочинів і терористичних формувань проти мирного населення. Як після цього можна миритися, мені дуже важко собі уявити.
Всі втомилися від війни, всі, крім ляльководів, тих, які витягують з неї безпосередні політичні дивідендиЮрій Прохасько
Але те, що додає мені віри – що всі втомилися від війни, всі, крім ляльководів, тих, які витягують з неї безпосередні політичні дивіденди. Учасники на полі втомилися, не кажучи вже про цивільне населення Донбасу. Як позначиться на цих людях припинення військових дій як таких – це теж неможливо передбачити. Другий фактор, який, мені здається, створює якісь передумови для примирення потім, колись, полягає в тому, що у нас майже півтора мільйона внутрішніх біженців. Це означає, що, по-перше, ці біженці спершу не були згодні з тією реальністю, яка встановлена була на Донбасі. По-друге, це означає, що вони набули цінний соціальний досвід перебування в інших регіонах України, досвід того, що їх зустрічали, нехай не завжди і не скрізь з відкритими обіймами, але їх не репресували, їх прийняли. Звичайно, проживання в інших місцевостях завжди важке. Але вони побачили, що можлива розмова, можливий діалог. Може бути, ці два міркування не дають робити якісь дуже безрадісні передбачення.
Повний текст матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода
